Шиншили
Для багатьох людей володіння цінним хутром вважається престижним і модним. А от для тварин, носіїв цього хутра, людські бажання перетворюються на трагедію. Варто згадати соболя, коала, бобра, далекосхідного леопарда, сніжного барса і багатьох, багатьох інших хутрових звірів, які стали жертвами людської жадібності. До них належить і герой нашої розповіді – симпатичний гризун шиншила.
Як володаря унікального хутра його помітили ще стародавні індійці. Адже звірок живе тільки на території Південної Америки, займаючи гористі місцевості Перу, Чилі, Болівії. Раніше його можна було зустріти в передгір’ях і на висоті понад п’ять тисяч метрів над рівнем моря. Саме тут і добули першу шиншил індіанці з гірського племені чинча, або чінчас. Трохи видозмінивши, назва цього племені перейшло на дивовижних звірят, які зустрілися інкам після підкорення гірських індіанців. Вони відразу відзначили всі достоїнства хутра шиншил, і одяг з їхніх шкурок стала привілеєм знаті. Крім того, з ніжної шерсті звірків робили пряжу. Вживали і м’ясо шиншил. Воно виявилося смачним і навіть лікувальним. Припускали, що хвора на туберкульоз людина може вилікуватися, поїдаючи м’ясо звірків. Тому вже в той час шиншили дуже цінувалися, і полювання проходила строго регламентовано. Вже тоді індіанці приручали симпатичних, охайних звірків.
Положення змінилося після приходу іспанців. Країна інків вразила їх уяву своїм багатством, і серед інших скарбів вони виявили одяг із дивно красивого, легкого і теплого хутра. Іспанці швидко дізналися про шиншил, і ось вже перші шкурки стали надходити до Європи. Це були перші цівки майбутнього потужного потоку “м’якого золота” інків.
Завдяки своїй тонкощі, еластичності і хорошим теплоізоляційним якостям новий хутро швидко знайшов прихильників серед європейців. Тим більше що він був ще й красивим. Різноманітні горжетки, шуби і шапочки з хутра шиншил виглядали витончено і елегантно. Природно, такі вироби користувалися великим попитом і коштували чимало. Але кількість бажаючих одягнутися в цінне хутро зовсім не зменшувалася. Видобуток тварин в Південній Америці досягла гігантських обертів, і шкурки вивозилися тисячами. Адже шиншили невеликі. Їх максимальна довжина – 38 см, а вага – 1 кілограм. Втім, через довгий пухнастого хвоста шиншили здаються більшими.
Проте звірків було дуже багато. Ще А. Е. Брем писав: ” Мандрівник, що піднімається із заходу на Кордильєри, досягнувши висоти 7-10 тисяч футів (1 фут приблизно дорівнює 30,5 сантиметра), зауважує, що всі скелі покриті шиншилами. У світлі дні останні сидять перед своїми норами, в тіні, своїми швидкими, живими рухами оживляючи голі, безплідні скелі… З кожної щілини, з кожної ущелини визирає головка звірка з чорними очима”. Природно, з’явилися мисливці – ” шіншіллероси”, що спеціалізуються на видобутку цих звірків. Вони спокійно розоряли цілі колонії симпатичних гризунів, залишаючи після себе мляву пустелю.
Зрештою варварська полювання підвела шиншил до порога, за яким починається автоматичне скорочення чисельності виду. Популяції тварин перестали справлятися з відтворенням через масове відстрілу особин репродуктивного віку, а молоді тварини не встигали виростати. Але зменшення чисельності цих гризунів тільки підштовхнуло комерційні інтереси торговців хутром, створивши ажіотаж навколо нещасних тварин. Ціни на шкурки швидко піднімалися, досягаючи надзвичайного рівня. Природно, полювання на шиншил стала ще більш інтенсивною, але все ж кількість видобутих звірків з кожним роком скорочувалася.
Деякі ентузіасти намагалися привернути увагу громадськості до назріваючої трагедії. Навіть Симон Болівар, керівник боротьби за незалежність іспанських колоній в Південній Америці, спробував ввести в 1825 році закон про охорону цих цінних тварин, але його спроби не привели до бажаного результату. Занадто гарні гроші платили за ” м’яке золото”. І указ просто проігнорували.
Тільки в 1910 році уряди Перу і Чилі, усвідомивши цінність шиншил, видали закон, що забороняє видобуток і вивезення цих звірків з території своїх країн. Однак охороняти було вже практично нікого. На колись таких жвавих гірських схилах запанували тиша і безмовність.
Може бути, так і канули б у безодню століть разом з древніми інками ці унікальні звірята, якби не аргентинський інженер М. Ф. Чапмен. Працюючи в Андах, він попутно вивчав шиншил і нарешті зважився спробувати розводити їх в штучних умовах. Найнявши індіанців – мисливців, Чапмен з величезною працею изловил дванадцять особин. Він і не міг сподіватися на краще, т. к. довгий час мисливці взагалі не могли знайти слідів уцілілих тварин. Дослідник розумів, що високогірних звірків не можна відразу відвозити з рідних місць. Спочатку їх необхідно привчити до високого тиску і до більш щільному повітрю рівнин, інакше вони будуть приречені на загибель. Так почалися досліди по акліматизації шиншил до проживання в інших умовах.
Протягом двох років Чапмен містив звірків на висоті три тисячі метрів над рівнем моря. Потім спустив їх на тисячу метрів нижче, і тут вони прожили ще рік. І тільки через три роки після вилову, в 1923 році, живі шиншили вперше прибули до Каліфорнії. В дорозі загинув всього один звір, інші успішно прижилися і, на велике щастя свого рятівника, стали приносити потомство. А в 1926 році відкрилася спеціальна лабораторія з утримання та вивченню шиншил в неволі.
Американці добилися чудових результатів у розведенні шиншил і вже в 1960 році змогли надіслати в СРСР цілих сто пар цих цінних тварин. Хоча вони прибули на літаку, все ж чотири звірка загинули, але інші перебували у хорошому стані. У нас тварин розділили на дві партії, одну з яких направили у Науково – дослідний інститут кролівництва і звірівництва, а другу – в Кіров, у Всесоюзний науково – дослідний інститут мисливського господарства та звірівництва.
На жаль, шиншилам не вистачило пластичності кроликів, і перша партія вся загинула через неправильно організованого змісту. Тваринам з другої групи пощастило більше. Вчені змогли підібрати для них оптимальні умови, і звірята прекрасно прижилися на дослідній звіроферми. Вони стали так добре розмножуватися, що вже в 1964 році дослідники зробили спробу випустити тварин на свободу, вибравши відповідні території. Більше трьох сотень шиншил було випущено протягом декількох років у горах Кавказу і Паміру.
Так, за допомогою всього дванадцяти звірків, був врятований від повного знищення цілий вид. Але це не означає, що всі труднощі позаду. Популяція шиншил відновлюється дуже повільно, до того ж досі процвітає браконьєрство, сильно уповільнює темпи відтворення виду. І проте пряма загроза зникнення шиншил минула, т. к. в будь-який момент природна популяція може бути підтримана особинами, вирощеними штучно.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)