Що таке “усмішка”? Як пояснював особливості цього жанру Остап Вишня?
ОСТАП ВИШНЯ
“Найвищого “гонорару”, як веселий блиск в очах народу,- нема”,- занотував Остап Вишня у своєму щоденнику. І хоч не все з написаного ним витримало іспит часом, проте неповторна “вишнівська усмішка” хвилює читача, викликає сміх. У чому її секрет?
Остап Вишня створив цю оригінальну форму сатири й гумору, мотивуючи свій вибір так: “Не мислю-бо інакше переробки всього нашого “медлительного” життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?.. Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки!” Вони невеликі за обсягом, сповнені іскрометного сміху, бо йдеться про події, факти, речі, які часто заважають людині жити, розвиватися, самоутверджуватися. У центрі усмішки, як правило, комічна ситуація, комічний конфлікт чи комічне зіткнення персонажів. У славнозвісній “Зенітці”, наприклад, це сутичка діда Свирида з ворогом, яка висвітлює патріотичні почуття українця, а також його та кумова “битва” з бабою Лукеркою. Чимало усмішок Остапа Вишні – “Газета – дуже велике діло”, “Як ми колись учились”, “Ох, і лікували нас…”, “Вечорниці”, “Дзвонарі” та інші – побудовані на нанизуванні комічних ситуацій, що відтворюються чи то через діалоги героїв, чи то через опис-розповідь письменника. Часто це своєрідні “трактати”, які за формальними ознаками нагадують грунтовне наукове дослідження з конкретного питання, а за своєю глибинною сутністю є тонкими іронічно-гумористичними спостереженнями автора над людською вдачею, певною ситуацією в суспільному житті. Письменник досягає цього різними художніми знахідками. Так, в усмішці “Ох, і лікували нас…” він, змальовуючи бабу Палажку, яка “значно професоріша від самого професора”, її методи лікування, виділяє композиційно в окремі частини медичну спеціалізацію жінки, що стоїть на варті охорони здоров’я сільського населення: хірургічні хвороби, хвороби на очах, зубний біль, жіночі хвороби. Усмішка “Газета – дуже велике діло” має іншу особливість. Вона починається такими рядками: “Я тут не патякатиму про те, що таке газета. Усі знають, що це діло дуже велике й дуже поважне. Недарма ж її (газету) звуть шостою державою. Я тільки розкажу, як треба користуватись газетою, щоб вона справді йшла до діла…” Такий серйозний початок усмішки контрастує з подальшою оповіддю, власне, це доведення думки від протилежного, йдеться про сільського трудівника, отож, корисність газети в його господарстві стверджується детально, послідовно і теж за певними рубриками (як і у творі “Ох, і лікували нас”), що навіть виділені в тексті графічно: жнива, молочарство, пасічництво, садок. Виявляється, найпотрібніша газета у справі виховання дітей. Цим власним відкриттям гуморист щиро ділиться з читачем: “…дітей одною газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до другої, як ізшиток.
І от як не слухає Ванько, берете той зшиток та його по голові:
– Не слухаєш, сукин ти сину! А для чого я газету передплачую?!
Та – р-р-раз! р-р-раз!
І дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і Богу молиться…”
У цій усмішці; як і в багатьох інших, Остап Вишня щедро й ефективно використовує контрасти і як деталь (“Село Пузате. Кіндратові Тоненькому”), і як засіб змалювання персонажів, їхніх дій (героїчна вдача діда Свирида виявляється у двобої з фашистами і з дружиною), і як прийо_м ствердження нового, позитивного в житті. Яскравий приклад цього – усмішка “Як ми колись учились”. Гуморист у деталях розглядає сільську професійну освіту за старих часів, її щаблі: гуси – перші кроки в навчанні, свині – вищий курс, далі – телята, вівці, корови, коні, якими і закінчувалася освіта в “технікумі”, а освіта взагалі одруженням. “А тепер як подивишся,- пише Остап Вишня,- і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії…
Ой як “тяжко” тепер нашій молоді!
Нам було значно легше!”
Та чи не найприкметніша риса вишнівських усмішок – їх ліризм, їх м’яка, доброзичлива тональність з окремими тонкими іронічними вкрапленнями. Це виявляється і в розповіді від першої особи (“Вчився я тоді в славному місті Києві”, “Я плакав”, “Як же я червонів од тих справедливих заячих слів!”), і в інтонації автора – щирій, о-справжньому людяній у ставленні до своїх персонажів, в мові – іронічно-доброзичливій, багатій на слова розмовно-побутові, часто індивідуально-окреслені (“сидю”, ке, думаю…”), і в поняттях, термінах, діалектизмах, що творять неповторний мовний колорит усмішок. Такі визначальні риси цього оригінального гумористичного жанру, народженого Остапом Вишнею з безмежної любові до окремої людини й рідного народу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)