САВА ЧАЛИЙ – КАРПЕНКО-КАРИЙ ІВАН

Трагедія в 5 діях і 7 картинах (Скорочено)

ДІЙОВІ ЛЮДИ:

Потоцький – коронний гетьман.

Шмигєльський – шляхта

Жезніцький – шляхта

Яворський – шляхта

К ачинська – шляхта

К а с я, її дочка – шляхта

Зося Курчинська, потім жона Чалого.

Сава Чалий.

Гнат Голий – його побратим.

1-й, 2-й, 3-й запорожці.

Гайдамака.

1-ша, 2-га баби.

Нянька біля дитина Чалого.

Кульбаба – гайдамаки

Кравчина – гайдамаки

Яків – гайдамаки.

Молочай – гайдамаки

Ми к и та – гайдамаки

ДІЯ ТРЕТЯ

КАРТИНА 2

Середина курена. Вигляд конуса; дерева підрізано і верхи їх зведено докупи, потім зав’язано. Зверху навалено хворосту, трави, листя; замість стола великий круглий пеньок, замість стільців малі пеньки навколо. В глибині ліжко з дровеняк заслано воловою шкурою, в головах сідло.

ЯВА 1

Чалий і Шмигєльський. Чалий сидить біля стола, схиливши голову на руки. Шмигельський стоїть. Мовчать.

Чалий. Все пропало!.. Немає згоди, немає одностайності між нами. Одна біда повинна б всіх єднать докупи, а ми йдемо урозтіч!.. Нічому лихо нас не навчило!..

Шмигєльський. Біда, що кожний хоче старшим бути і керувать, а через те один – будує, другий – руйнує!

Чалий. І от усе зруйновано, усе пропало.

Шмигєльський. Ні, ще не все пропало, Саво!

Чалий. Все, все, все! (Встає). Жадоба помсти в них така велика, що здержати її, як здержать воду ту, що

Ринула крізь прорвану греблю, нема у чоловіка сили! І понесуть вони тепер на Україну і смуту, і пожежу, і кров проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на палях всі сконають.

Шмигєльський. Так будем рятувать Україну від гайдамацької руїни!

Чалий. Як же ти її, сердешну, порятуєш?

Шмигєльський J Поїдемо до гетьмана Потоцького в Немирів! Він дасть усю міліцію свою під твою руку, і ми поможемо йому прогнати гайдамацькі купи, що лиш озвірюють панів проти людей, а люд проти панів. Коли ж настане мирнее життя, тоді лиш процвіте наш край! Споглянь: під панською рукою за час короткий пустиня стала оживать, життя на ній в громадський стан складатись почало; не руйнувать же його нам, а і самим сприять такій будівлі треба.

Чалий. Це ти придумав гарну річ: рятувать народ від нього самого і помагать ляхам для себе лиш життя спокійне будувати з кісток і людської крові! Що то шляхтич! Заговорила лядська кістка, проснувсь мостивий пан і зуби показав.

Шмигельський. Ні, Саво! Ти помиляєшся! Я лях лиш через те, що ним родився; а серце, розум і душа ведуть мене не тим шляхом, яким ідуть усі ляхи, бо я бажаю рівності, спокою, щастя і добра не тілько шляхті, але всім людям!

Чалий. Ти солодко говориш так, що вірить хочеться тобі, і боязко стає, щоб ти медовими речами не отруїв душі.

Шмигельський. Коли ти вислухаєш все, що я тобі повідаю, і коли в чім побачиш мою кривду, віддай мене на суд громаді, спали живого на вогні, на палю посади, як схочеш, так і покарай: в твоїх руках і смерть моя, й моє життя, тобі його безпечно довіряю; та й страху я не знав ніколи і не знаю, бо раз у раз робив і говорив я те, що правдою вважаю!

Чалий. Говори, послухаю, що хочеш ти сказать,- цікаво.

Шмигельський. Послідній час я у Потоцького, у гетьмана, в Немирові служив, і він послав мене шукати Саву Чалого, щоб привернуть його на панську руку, як лицаря, для помочі, щоб лад дать на Вкраїні і вгамувати гайдамацький рух!

Чалий. Так ти пристав до мене, зробивсь приятелем моїм, заліз в саму душу для того, щоб струїть її?

Шмигельський. Свідчусь Богом, нічого я не мав лихого на меті, а щиро те робив, що за добро лічив! Слухай! Я бачив, як бачу і тепер, що гайдамацький рух лиш край руйнує, без жодної користі для народа,- це й сам ти зараз тут сказав,- і взяв на себе я порученість Потоцького в надії тій, що чесно я тебе умовлю покинуть гайдамаків, щоб рятувати край наш від руїни! Коли ж я зрозумів твій лицарський замір добуть народові права справжньою війною і сам побачив власними очима, що ти готуєш певнеє повстання, що ти не простий ватажок, яких чимало, а лицар, воєвода, я серцем і душею став певним другом твого діла, бо відаю, що тілько силою одняти можна те, що силою у тебе одняли! Я залишив Потоцького замір і, все життя своє зламавши, в думках я вже з магнатством воював і ждав тії хвилини, коли на ділі зміг би показать, що вірний син я України! І що ж? Замір великий твій, як дим в повітрі, розлетівся! Замість війни – безладний рух піднявся знову; біля стерна став Гнат Голий, чоловік без жодної освіти, і поведе братів на страту, а край на певну гибель! Тепер зосталося одно: пристать до гетьмана Потоцького, і я тобі це прямо говорю! Чалий. Ти щиро кажеш, чую серцем! І правда те, що все пропало; для мене ж шлях другий зостався: подамсь в гетьманщину, на той бік України, і там пожду слушного часу! Жалкую я, що бранку Зосю одпустив… Тепер би одружився з нею і всі вояцькі заміри кинув. її хороша врода, і стан гнучкий, і чорні брови, і русая до пояса коса, і очі, мов неба чистого блакить,- стоять і день і ніч передо мною. Вона б тепер своїм коханням мої всі рани залічила, і повернув би я своє життя на мирне, тихе господарство. Шмигельський. Там, біля Немирова, живе й вона…

Чалий. Тепер не пара ми. Тут ми були вільні й рівні; а там нас розділя глибокеє провалля: шляхтянка й гайдамака-хлоп!

Шмигельський. Гетьман сам вельможний посватає за тебе Зосю, й не посміють її батьки на теє не згодиться, коли вона тебе кохає! Там заведем ми господарство і заживем як слід людям; годі нам хижими вовками тинятись по лісах!

Чалий. Думка хороша і принадна, але диявольська спокуса в ній сидить! За всі оці принади повинен буду я товаришів своїх ловить і віддавати їх на палі!

Шмигельський. Чого ж на палі? Це й від тебе й від умов залежить.

Чалий. Умови?! Ха-ха! Які з панами там умови? Я знаю добре ті умови й сам! Приставши до панів, я мушу й серцем, і душею таким же паном буть, як і усі. Без милосердя і жалю до хлопа повинен зрадить віру й унії сприять зо всеї сили!

Шмигельський. Нехай тебе боронить Бог від цього! Я сам з презирством одвернусь тоді від тебе! Зостанься вірним ти народові своєму; ніхто тебе не силує його зражать, а лиш користі його ради мир і спокій насади, прогнавши гайдамацькі купи! А потім, ставши рівним шляхтичам усім на Україні, ти гнатимеш і унію, й злочинну шляхту так само, як гайдамаків з України, і тим народні біди поменшиш. Та й сам з коханою дружиною ти заснуєш своє гніздо і поведеш свій рід на щастя і добро усього краю.

Чалий. Думки твої летять, мов ластівка, легенько й прудко, немовби й справді легко так все те зробить, про що так гарно ти говориш!.. О, коли б я певність мав, що полегчу народні біди і що умовини мої пани додержать, то, не вагаючись, пристав би до Потоцького я зараз.

Шмигельський. Які ж твої умови?

Чалий. Щоб грецька віра благочесна на Україні лиш цвіла, а унія щоб і не пахла; щоб, замість панщини, платили люде чинш такий, який умовились платить, на слободи йдучи, і суд щоб рівний був для всіх!

Шмигельський. Такі умовини я сам Потоцькому поставив, коли згодивсь тебе до нього кликать. І ось ти маєш лист від гетьмана самого, в котрім умови ці він власною скріп л я рукою. А крім того, сто тисяч злотих він тобі дає, маєтками значними наділяє і обіща шляхетство від короля. На лист – читай!

Чалий (читає). Так… лист з печатію гербовою… Правда, лист обіщає те, що кажеш ти! Що ж це зо мною? Мені здається, що я на матір руку піднімаю! Страшно мені стало, а лист цей пече мою руку!.. На, візьми його назад!

Шмигельський (бере лист). Тобі дають такі умови, яких би ти й війною, певно, не добув, і ти вагаєшся? Не хочеш край оборонити від руїни, не хочеш сам з коханою дружиною своєю ізвить гніздо, не хочеш рід свій повести на щастя і добро усьому краю?! Ну так скажи ж, чого ти хочеш? Я твій, куди мене ти поведеш, я з тобою скрізь піду; і тут, і там я – вірний твій слуга! Веди мене ти сам, куди ти хочеш!

Чалий. Не знаю, не знаю, не знаю! І там, і там провалля! Немає рівного шляху, яким привик ходить я!.. О ненько, моя Україно! Невже ж тобі судилося весь ЕІК топить своїх синів у братній крові, палить і нищить все вогнем затим, щоб, утопившись і потерявши діток славних, ти надівала знов ярмо і тяжко знов під ним щоб ти стогнала?.. Чи я ж того хотів, що сталось?.. Я керував стерном, до певної мети мій човен плив, а хвиля навісна стерно те вирвала із рук моїх і понесла на скелі гострі човен мій, розіб’є на тріски його і всіх братів потопить!.. Що ж мені тепер робить? Чи й мені сидіть на човні, щоб разом з другими втопитись, а чи боротись з хвилею і власними руками достати берега другого? Боротись! Боротись!.. Коли стерно із рук моїх однято і другому до рук оддано і бачу я, що човен поведуть на неминучу гибель,- я кидаю свій човен і виплину на другий берег сам! Так, так! На берег, на другий берег! І там ми будем рятувати віру, народ і край від нової руїни! Давай сюди Потоцького умови! Я… їду! (Бере листа). Там кохання, там слава мене жде!.. Прости мене, моя Україно, коли я помиляюся, а помиляючись, тобі печаль і горе нове принесу! Що хочу я народові бездольному служити – яв тім клянусь; коли ж помилку сам свою побачу, до тебе, нене, я вернуся таким же щирим сином, як і був, і всі гріхи спокутую я кровію своєю!..

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Пуща. Печера в скелі.

ЯВА V

Медвідь на кону, голос на дереві.

М є д в і д ь. Якове! А що тобі видко?

Голос. Місяць виплив з-за дерев і гарно гору освітив… Ой, ой, ой! Багато кінних вискочило з балки… Всю гору вкрили – такого їх.

М є д в і д ь. Виходить, наші засіли в балці, а там скелі й болото – туди на конях не під’їдуть.

Голос. Позлазили з коней. (Пауза). Піші відділились від кінних.

Медвідь. Ой, поможи ж, Боже, нашим добратись до гори. Не видко наших ще?

Голос. Не видко.

Медвідь. Ото як довго! А Боже мій!

Голос. Піші кинулись бігом у балку. І наші вилізли уже на гору.

Медвідь. Ага!

Голос. Наші щезли за деревами.

Медвідь. Перебігають прикриваючись… Ну, що?

Голос. Наші кинулись бігом до коней. Близько вже… Блиснули шаблі. Ай, що там робиться?.. Коні стають на диби… розбігаються.

Медвідь. То колють коней шаблями в морди і під боки, щоб роз’ярить…

Голос. Коні вже розбіглись врозтіч, а деякі на землі лежать і б’ються…

Медвідь. Перерізали вожатих і покалічили, виходить, коней, щоб решта ворогів зосталась піша…

Голос. Наші кинулись бігом у балку… Нічого не видко, тілько гуркотить!

Медвідь. О, тепер піші на піших, вони цього не ждуть! От де пекло буде! Певно,. Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всі поляжуть. Голос. У балці аж клекотить.

ЯВА VI

Ті ж і Молочай ранений.

М є д в і д ь. Молочай! А що там, як?

Молочай. Я тебе одразу й не пізнав… Дай води напитись… Умираю!..

М є д в і д ь (подає воду). Давай перев’яжу тобі я рани.

Молочай. Де там їх перев’язать! Весь покарбований і у дірках, як решето! Подумай, брате, тілько що виїхали ми за корчму, наскочила їх ціла сотня при гарматі, а нас лиш тридцять. Одначе вистрілить з гармати ми їм ні разу не дали. Три рази на скаку ми коней повертали вкруть і кидались їм вбік – прорізували наскрізь і знов тікали. Вернигора, як і Вовк, перед вели, і в перший же наскок поліг Вернигора під шаблею Івана Найди, того, що з Савою утік. Він, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так одбиваючись, добрались ми до лісу, коней покидали і на болоті всі засіли. Вони вернулись на гору, бо кіньми у болото не полізеш. Отут своїх покинув я і ледве жив болото переліз, і от таки добрався до коша, а наші там зостались, щоб не показати сюди шляху, і, певно, всі поляжуть, бо їх зосталось менш десятка!

Медвідь. На поміч їм усі пішли і там, у балці, вже зчепились в ручки.

Молочай. Не подоліють, бо їх багато… Ох, чую, що сила мене кида.

ЯВА VII

Ті ж і дід-знахар.

Знахар. Що тут робиться? Либонь, весілля десь кривавеє справляють? Лежу в своїй норі, і щось мені не спиться, а все здається, що в лісі клекотить і брязкотить. Так я й пішов сюди.

Медвідь. Батава страшна йде. Ось обдивіться лиш Молочая.

Знахар (полапав Молочая за руки, за голову). Ти, сину, зараз помреш, бо кров’ю стік.

Молочай. Одведи мене, мій брате, у печеру. Прощай! Прощайте, діду!

Знахар. Поклонись там нашим всім лицарям, що полягли за віру православну.

Молочай (до Медведя). Може, доведеться тобі, якщо жив будеш, побувать у Медведівці. Спитай там про Марину Житню, то мати моя… Поклонись їй і віддай ці гроші. (Дає). Та розкажи, старій в утіху, все те, що знаєш сам про мене; а коли матері не знайдеш, то на громадське діло гроші поверни. Веди мене мерщій – я смерть вже чую. Медвідь повів його в печеру.

Голос. Наші повертаються, тілько щось мало їх.

Знахар. Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають. Коли цій різні буде край?

Медвідь (виходить з печери). Помер. Ще одного велетня не стало…

ЯВА VIII

Ті ж, Гнат, Шмигельський і решта.

Г н а т. А скілько нас зосталось?

1-й запорожець. Лиш п’ятнадцять, батьку, та й ті каліки всі.

Гнат. Дорого ж ми заплатили! Сорок п’ять лягло!

Гайдамака всі п’ють воду. Дід роздивляється, перев’язує, шепче, дає пять зілля.

Дай і мені води, мов у пропасниці увесь горю. (П’є). Сорок п’ять таких лицарів… Ох! Нема Вернигори, Молочая… Вовка.

Медвідь. Молочай дійшов сюди і там з Микитою рядом помер.

3-й запорожець. Вернигору оцей (показує на Шмигельського) проткнув!

Гнат. О, цей багатьох поклав, він Вовкові у мене на очах голову розвалив. Я думав, Сава, і, кинувшись на нього, звалив на землю, але і тут ми довго ще боролись, поки йому я рота не затнув своїм кисетом з тютюном!

Запорожець. Це старший! Чого ти куняєш?

Гнат. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лікар нагодився.

Медвідь (дає Шмигельському води). Напився?

Шмнільський (напившись). Спасибі.

Гнат. Ну, діду, перш усього до цього приступи, бо вже віша голову, а мені б хотілося з ним побалакать, а потім повісить його.

Знахар (огляда Шмигельського). Він увесь рана. Тілько в однім ось місці з правої руки найбільш юшить, а то скрізь зашкорубло. (Шепче). Ковтни. (Дає склянку). Три рази…

Шмигельськвй п’є.

Гнат. А тепер дай і мені доброго чого напитись, бо всього пече.

Знахар. Стривай, давай руку. О, тут ще багато крові. А не чуєш, ніде тепленька не тече?

Гнат. Не чую. Певно, рани невеликі й зашкорубли. Обдивимось завтра.

Знахар. На, пий. Це зілля тебе зараз підтримає і сон

Добрий дасть.

Гнат (п’є). Ну, пане-ляше, давай побалакаєм, бо скоро тобі стане легш – я тебе повісю.

Шмигельський. Я не собака, щоб мене вішать! Хіба немає інших кар? Посади на палю або шкуру здери з живого.

Гнат. Знайомий голос і балачка чисто запорозька. Хто ти?

Шмигельський. Іван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й побратима.

Гнат. Сави??! Пізнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вішав, а на цепу водив би за собою, а потім вимотав би жили з тебе.

Шмигельський. Мотай і з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б робив, і заспокой свою ти наболілу душу. Ні ти, ні я, ні Сава в тім не винуваті, що йшли ми різними шляхами… А якби Сави слухав ти, не так би склалося, як зараз є.

Гнат. Найшовся б інший Сава! Багато зрадників на стало, що за панські ласощі й принади свій кидають парод і віру, до іншого люду пристають та й ворогують там проти братів своїх далеко гірше й більше, ніж сам ворог!.. Скажи мені: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким і був, чи паном став, як і усі пани?

Шмигельський. Для всякого створіння назначено, де й як йому слід жити!.. Риба живе у чистій воді, птиця в повітрі, звір в норах, а чоловік повинен жити так, як йому здається краще! Сава живе як Сава; Гнат живе як Гнат; Потоцький як Потоцький.

Гнат. В розкошах один, а тисячі без хліба? На палю б вас усіх!

Шмигельський. І тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш, чого хочеш.

Гнат. Рівності!

Шмигельський. Однакових листів на дереві нема.

Гнат. Будь собі хоч семи п’ядей у лобі, носи на плечах скелі, але на мене й на моє руки не піднімай!

Шмигельський. Одначе ти піднімаєш руку на моє життя, а хто ж тобі на це дав право?

Гнат. Ти – зрадник! А поки душа моя живе у моїм тілі, ніхто не спинить мої руки. Воии не перестануть тих карати, що зрадили народові своєму і одсахнулися від нього за панські ласощі й принади.

Шмигельський. І ти зрадник! Зрадив ти законам Речі Посполитої! Ти проливаєш кров і винуватих і невинних; ми ж винні тілько в тім, що думали не так, як ти, а все ж таки служили краю.

Гнат. Панам!

Шмигельський. Тобі здається так, а нам інакше. За кривди панські ти хочеш помстою платить, шукаючи у тім для ран народних ліків: а ми лічить хотіли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить і дати спокій Україні!

Гнат. Панам!!

Шмигельський. Нас Бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш сам!

Гнат (мовчить). Жаль твого розуму. Я б тебе по покарав, якби був певен в тім, що до моїх думок пристанеш і Саву покарать мені поможеш!

Шмигельський. Ні, Гнате! Як сонце й місяць ніколи не зійдуться на своїй путі, так ми не зійдемось думками.

Гнат. Правда! Нас порівня лиш домовина. Пани браття, виведіть пана Івана за кіш і там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити, Молочая й для пава Івана; він варт того, щоб поховать його з січовиками вкупі.

Шмигельський. Спасибі, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели, щоб по мені стріляли три або чотири – певніша смерть, бо коли один добре не влучить, прийдеться знову добивать, як собаку.

1-й запорожець. Я в ухо тобі стрельну, і зразу смерть.

Шмигельський. Ну, гаразд… Прощай, Гнате!.. Ходім, пани браття.

Пішли.

ЯВА IX

Ті ж, без Шмигельського.

Гнат. Ти знаєш, діду, що громада присудила предати смерті Саву. Послали двох на цеє діло: один, Кульбаба, зрадив; другий, Горицвіт, сам смерть прийняв! Порай мені: кого тепер послати, щоб Саву смерті він предав?

Знахар. Сави ніхто не візьме, ніхто не стратить. Тілько ти візьмеш, тілько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув він від братньої руки за гріх великий свій! Та ще візьми Кравчину: при ньому смерть до вас не доторкнеться!

Гнат. Коли призначено – то й станеться! Візьму Медведя і Кравчину, та й зараз же піду.

Знахар. Іще моя вам рада: покладіть у чоботи своєї ви землі, щоб ніхто не знав вашої підмови.

Вистріл.

Гнат. Пропав зрадник! Так пропаде і Сава без пуття, без слави, так пропадуть всі зрадники свого народу!..

Готуйтеся, товариші, підем в дорогу… Лісами, ярами я приведу вас в палац Сави і сам своєю власною рукою його скараю!

Завіса.

ДІЯ П’ЯТА

Світлиця Сави, гарно убрана килимами. На стінах зброя. Під стінами турецькі канапи; напереді стіл. В глибині колиска.

ЯВА IX

Сава один, сіда до столу.

С а в а. В Немирів завтра не поїду, а напишу ясновельможному листа, що повертать свій рід у католицьку віру я не згоден, бо це б зневажило мене перед очима всіх панів, яко одступника від предківської віри, за котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потім перестає, піднімається і слуха). Проклятий пугач, як засміявся погано!.. (Сіда і пише). І де він взявся? Учора двох убив, і більш, здається, тут їх не було. (Пише, по хвилі здригнув, підняв очі на вікно і слуха). Що це? Здалося, наче знову хто сказав “добривечір”! А, дурість! Ну, добривечір, то й добривечір… Коли б мерщій вертавсь Шмигельський. Я цілий день сьогодня жду його і тим себе так розтривожив, що ніяк не віджену тяжких думок, все більше й більш нагнічують вони мій мозок… Дивна річ… Коли я жив в степу, в норі, у лісі, не знав тоді такої я тривоги… А тепер, от як не силкуюсь, нічого не зроблю з собою!.. Особливо сьогодня. Оці награди мов ранили чим гострим і отруїли мою душу… От чую, наче хто шепоче мені і зараз, що праця та, яку я у своїх думках лічив корисною народові, була і єсть па користь лиш панам! І чую я, що єсть тут правда – страшна, страшна правда!.. За те, що гайдамак, своїх братів, ловив і смерті предавав найкращих оборонців прав народних, за те, що церкву Божую спалив,- полковник я і шляхтич!.. Шляхтич? Рідня, виходить, всім панам!.. Ох, як мені нудно і на серці трудно! Здається, зараз би вернувся до своїх у ліс, у нори… Зося піде скрізь за мною… А там я вигодую сина свойого Саву козакам на славу! І він закриє батькові гріхи! Ох, ні’.. Заросли мої шляхи тернами – немає повороту… Нема! Нема! (Б’є кулаками об стіл, говоре нервно, ніби хоче заглушити тривогу душі). І не треба! Дитячий страх напав на мене, і я себе мордую. Щоб край утихомирить, то треба припинити дику волю гайдамацьку, поки не захопив цей рух увесь народ!.. Так… так!.. Як море зрадливе сьогодня на лоні своїм гойдає тихо байдак і мов присипляє плавця, а завтра в мент один скаженіє, і б’є на тріски той самий байдак, і топить у хвилях своїх навісних необачного плавця – отак і народ: коли розірве ланцюг покори, подібен морю навісному! Покірний ще сьогодня й тихий, він в мент один страшну підніме бурю і Посполиту Річ потопить в крові і все оберне у руїну! Пріч же сумні думки, пріч! Не проти народа я воюю, а проти гайдамак; народові ж бажаю миру і спокою, щоб він під панською рукою добув широкої освіти і прав на вільне й корисне життя для всього краю. (Здригнув і прислухається). Знову хтось сказав “добривечір”! (Іде до вікна і, заглянувши, одскакує). Що це? Ввижається мені! Чи й справді то Шмигельський?! (Підходе до вікна). Пан Шмигельський, блідний і з уха кров дзюрчить! Пане Іване. Чого ж ти… Щез!.. Це мана… Це так мені здалося…

ЯВА X

Чалий і джура.

Ч а л и й. Це ти в вікно заглядав?

Джура. Ні.

Чалий. Нема нікого?

Джура. Ба, приїхав зараз козак з хоругви пана Шмигельського.

Чалий. Де він? (Хутко, не діждавшись одповіді, вийшов).

З других дверей виходить Зося.

ЯВА XI

Зося. Джуро, що там сталось, що пан так прудко вийшов? Мені здалось, що пан Шмигельський приїхав.

Джура. Ш, пані, козак з його хоругви.

Зося. То, певно, він вернувся?

Джура. Не знаю.

Зося. Здається, йдуть! Ти не кажи, що я виходила, щоб пан не гнівавсь.

Джура. Слухаю, пані.

Зося зникає за двері.

ЯВА ХII

Ч а л и й і надвірний козак. У козака голова перев’язана.

Чалий. От через що я так тривожусь, цілий день душа нещастя чула! Ну, ну, далі розказуй…

Козак. Я певен, що всі там полягли, до одного усі. І їх там полягло багато. Коли уранці після бою до мене знов вернулося життя; то я побачив, що балка вся завалена була козачим трупом, немовби хто позвозив їх багато так навмисне. Шукав між трупом я сотника пана Шмигель-ського, але його там не було. Коли на гору вийшов, то на горі з десяток наших коней уже здихало, бо в них розпороті були їх животи, а далі паслось скілька коней, так я піймав одного і от до тебе прискакав з цією звісткою лихою.

Чалий. О Боже мій, яка потеря! Це Гнат, його робота, бачу… Ти знаєш місце добре?

Козак. Знаю.

Чалий. Так ти нас проведеш туди. Іди тим часом спочивай, обмий і перев’яжи свої рани. Джуро, дай йому добрий кухоль меду, скажи, щоб зараз коней трьох сідлали, і сам вертайсь сюди.

Джура й козак вийшли.

(Сава сід, ає і пише лист). Сто душ лягло на полі і з ними кращий друг! Друг, котрий підтримував всяк час мій дух, друг, що вмів розгонити найтяжчі хмари життєві, які гнітили часто мозок мій, і душу, й серце!.. О, тепер я попалю усі ліси, я виверну все гайдамацьке гніздо, я запла-тю за смерть ІПмигельського вам всім сторицею, страшно, страшно заплатю!

Входить джура.

ЯВА ХIII

Чалий і джура.

Чалий. От три листи: один, що згорнутий удвоє,- в Немирів! Другий, що край един заламаний,- у Тульчин; а третій, одкритий,- в Рубань! Птицями нехай летять всі три!

Джура. Тоді у нас нікого не останеться в дворі, бо Харко й Трохим пішли на слободу і досі не вернулись.

Чалий. Так ти на слободу йди зараз і в двір до мене поклич Кульбабу; скажи йому, щоб він узяв з собою всіх своїх товаришів, що колись були у гайдамаках. Вони мені потрібні і за послугу будуть мати добру плату. Іди ж мерщій! Л не забув, куди який послати лист?

Джура. Цей – в Немирів, цей – у Тульчин, а цей – у Рубань.

Чалий. Так.

Джура пішов.

Годі вагатись, годі!

Входять 3 о с я.

І ти не спиш ще на лихо?

З о с я. Яке там лихо? Я чую тривогу; скажи, що сталось? Я ні жива ні мертва!

Чалий. Молю тебе, не заважай мені! Сотня Шмигельськсго пропала, і я піду шукать її. Скоро збереться сюди вся близька міліція, і я виступлю зараз, по дорозі захоплю решту – і в поход!

З о ся. То нехай коней зараз запрягають, і я поїду у Немирів з сином, бо тут без тебе я не зостанусь.

Ча л и й. Я вже послав на слободу, і зараз сюди прийде Кульбаба, а з ним п’ятнадцять таких молодців, що і на сотню підуть. Для всіх роздам я списи, порох, кулі і мушкети. Це буде твоя варта. Коли ж захочеш їхать, то завтра вже поїдеш у Немирів; а варта все ж таки нехай стоїть в дворі… Іди ж, моя голубко, і спи спокійно, тебе одну я не покину! Знай, що у дворі у тебе буде п’ятнадцять добрих молодців! Іди і спи спокійно. Мені немає часу, треба ще написать ясновельможному, бо все, як бачиш, раптом перемінилось.

З о с я. Я слухаю тебе, і спокій мов росте в моїй душі. Прощай, мій сокіл ясний! Боже, як не хочеться з тобою розлучатись. Згадуй свою Зосю, а я щохвилини буду з тобою розмовлять, бо біля мене малий Сава! Прощай!

Сава. Будь здорова, моя зоре. (Цілує її).

Зо с я. Зайдеш же сина перехрестиш. (Вийшла).

ЯВА XIV

Сава один. пише.

Сава. Увесь тремтю від злості… Коли б мерщій міліція… (Пише). Кипить моя душа!.. Я не так до вас приймуся… Коли б піймавсь мені тепер сам Гнат – я і його без жалю на палю посадю! (Пише).

По хвилі входять тихо Гнат, Медвідь і Кравчина.

ЯВА XV Чалнй, Гнат, Медвідь і Кравчика.

Гнат. Добривечір!

Чалий повертається і схоплюється а крісла.

Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданії гості маєш, чим будеш вітати?

Чалий (шука очима броню). А чим же я таких гостей привітаю… Послав мені Господь сина, буду в куми звати.

Гнат. Не кумувать тобі, Саво, з нами, не пить горілки та медів з преславним товариством, а заплатити перше треба за сукні та за адамашки, що ти нажив, пане Саво, з козацької ласки…

Чалий хоче взять шаблю. Медвідь йому дорогу заступає. Сева хоче взять рушницю, що в другім кінці стоїть,- Кравчина заступа йому дорогу.

Сава, нахиливши голову, хвилю мовчить.

Чалий. Чого ж брати мої хотять? Чи битись, чи миритись?

Гнат. Прийшов час, Саво, розплатитись за кривди ті, які ти нам і людям всім своїм зробив.

Чалий. Я лиш обороняв від кривди вашої весь край. Один проти другого ми у поле виступали, озброєні, мов лицарі на герць! Тепер же ви утрьох на мене, безоружного, напали,- цього не дозволя честь лицаря такого, як ти, Гнате! Коли вже воля Божа є на те, щоб з вами розплатився я, дозволь же і мені мою ти шаблю взяти, тоді один я проти трьох кривавий бой прийму, а Бог нехай рішить, і мертвий той нехай поляже, хто кривди більше наробив!

Гнат. На поєдинок ти не маєш права з нами, бо потеряв козацьку честь! За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав; за те, що церкву ти спалив,- тебе громада наша смерті присудила, і виповнить присуд громадський ми взялись… Проти громадського суду оборонятись шкода!.. Колись, хрестами помінявшись, ми перед образом дали присягу оборонять людей своїх від людської кривди і напасті; присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває!

Всі троє обступають Чалого і проколюють його шаблями, проколовши,

Одступають.

Чалий (падає). Простіть… Я смерть прийняв за рідний край… Я кров’ю змив свою вину… Прощайте. (Умирає).

Гнат. Прощай!.. Краще, брате, гнить тобі в землі, аніж з ляхами вкупі на наші голови козачі меча здіймать і на безчестя козачєству всьому свій лядський рід тут розмно-жати.

Завіса.

(2 votes, average: 2.50 out of 5)