Садово-паркове мистецтво Японії

Здається, сама природа подбала про те, щоб перетворити японську землю в один квітучий сад. Скелясті гори і покриті лісом пагорби, водоспади і піщані мілини, озера і річки, унікальна рослинність занурюють у світ фантазії, народжують творче натхнення. Любов японців до природи завжди викликала потреба сконцентрувати на невеликому клаптику землі своє захоплення її красою, прагнення підкреслити її природність і первозданність.
Найперші сади стали створювати ще в VI-VII ст. по китайським і корейським зразкам при імператорських палацах. Як національне явище, яке стало невід’ємною частиною культури, японський сад сформувався в X-XII ст. Найвищого розквіту садово-паркове мистецтво Японії досягає в XIV-XVI ст. До цього часу визначаються канони їх створення, складається основний пейзажний стиль, доведений до філігранного досконалості.
Історія розвитку садово-паркового мистецтва Японії відображає особливості релігійних вірувань, воно пройнятий духом філософського ставлення до природи. Основні принципи його формування визначають концепції двох релігій: синтоїзму (“шлях богів”) і буддизму. Згідно синтоїстській релігії божество можна побачити, його можна відчути через споглядання, переживання краси природи, ритму її життя. Вдосконалення духу через споглядання краси є головною метою створення садів.
Буддійське вчення дзен, засноване на інтуїтивному пізнанні світу й заперечливе його раціональне осягнення, послужило основою для формування двох найважливіших естетичних ідей, що спираються на взаємодію позитивних (Ян) і негативних (Інь) енергій. Дотриманням рівноваги Інь-Ян (єдності протилежностей) досягається гармонія світу, що виявляється в ритмічному чергуванні площин і рослинних мас, поєднанні плавної берегової лінії водойми і гостроверхих пагорбів, великих і дрібних листя, великого і малого.
У Японії сформувалася особлива типологія саду. За функціональними ознаками розрізняють палацові, храмові, сади чайної церемонії, мініатюрні сади біля житлових будинків. За характером рельєфу – плоскі (філософські) і горбисті сади-картини, коли кожна окрема його композиція є завершеним самостійним елементом.
Камені завжди були об’єктами священного поклоніння, вісниками вічного, навіває думи про минуле. У свідомості людини вони народжували відчуття сталості, першооснови Всесвіту. Ось чому їм відводилася провідна роль у передачі суті світобудови. Завдання художника полягала в тому, щоб відчути можливості кожного каменю, знайти більш точне їх співвідношення, організувати пластичний простір саду. Камені підбирали за формою, кольором, фактурі; в них цінували гру кольору, візерунки, прожилки на поверхні, наявність пустот, здатність видавати звук при ударі. Мистецтво їх розстановки вважалося головним у роботі творця саду. У групових композиціях уникали одноманітності і повторюваності, а тому не використовувалися камені однакового розміру, їх кількість було непарним (3, 5, 7). Правильно розташувати камені – це значить внести в простір саду круговорот енергії, втілити ідею світу в мініатюрі.
У знаменитому саду каменів у монастирі Реандзі в Кіото (“сухий сад”) немає ні гір, ні води, ні дерев, ні єдиного квітки. У ньому немає нічого, що змінюється, піддається впливу часу. Все тут створює атмосферу філософського самозаглиблення, зосереджує людини на головному – на переживанні простору. Але ця зовнішня статичність насправді мінлива і умовна. Сад змінюється кожну мить, він неповторний в різний час доби і року.
П’ятнадцять темних великих каменів гірського походження і світлий дрібний гравій – ось основні складові цього незвичайного саду. Камені оточені темно-зеленим мохом і розташовані групами по 2, 3 і 5 на невеликий прямокутної майданчику. Цікаво, що з будь-якої точки можна побачити лише чотирнадцятеро каменів, що привносить в сприйняття елемент загадковості, наочно втілює ідею непізнаваності світу. Камені, порослі мохом, оточує дрібний гравій з проведеними по ньому борознами, що символізують морську стихію, хвилі і океан. Сад Реандзі – це втілення філософської ідеї будови світу, універсальна модель Всесвіту.
Багата і невичерпна символіка японського саду, в якій втілений основний принцип його створення – наслідуючи природі і навчаючись у неї, в малому створюй велике. За кожним елементом саду і його тонко продуманою композицією обов’язково ховається глибокий зміст, що символізує важливе відмітна якість. Головне в ньому – не кількість висаджених рослині або архітектурних елементів, а те, яку саме смислове навантаження вони будуть нести, як будуть впливати на людину і розкривати його основну ідею.
Компонування найбільш популярних рослин (сосни, вишні, сливи, хризантеми, орхідеї, бамбук) строго канонізована, визначається за їх змістом та декоративних ознаках. Вічнозелена сосна є втіленням довголіття, бамбук – стійкості і завзятості людини. За допомогою рослин можна підкреслити зміну пір року (весна асоціюється з цвітінням плодових, осінь – забарвленням листя, зима – малюнком оголених гілок). Незавершеність, загадковість в передачі образу, метафорична символіка покликані активізувати зорове і душевне сприйняття саду людиною.
Мистецтво перебування в японському саду прямо пов’язане з умінням “читати” і розуміти його глибокий філософський зміст. При цьому зовсім не обов’язково довго ходити по саду. Він не повинен розкриватися огляду весь і одразу: найцікавіші елементи і картини виникають перед вами раптово, народжуючи в душі відчуття від несподіваної зустрічі з прекрасним.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Садово-паркове мистецтво Японії