“РЯТІВНИКУ МІЙ РІДНИЙ!” – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
“РЯТІВНИКУ МІЙ РІДНИЙ!”
Зранку першими захвилювалися кухарі.
– Щось дуже погано почала іти вода,- повідомили вони дядю Костя.- А нам треба посуд вимити після сніданку. Та й до обіду час готуватися.
– Зараз ми дізнаємося, в чому річ,- бадьоро пообіцяв дядя Костя і зник за дверима водокачки. Тут його розшукала тьотя Клава.
– Вмиватися нічим,-повідомила вона з порогу. Дядя Костя тим часом гарячкове метушився біля насоса. Розмовляти йому було ніколи.
– Так ти мені скажеш чи ні про воду? – наполягала тьотя Клава.
– Та буде вода, буде,- відказав дядя Костя.- От тільки невідомо, коли саме.
– Як це невідомо? – наповнюючися гнівом, перепитала тьотя Клава.- Навіщо ж тебе тоді тут поставили?
– А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить! Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудів, задеренчав, немов автомобіль, котрий долав високу гірку.
Дядя Костя квапливо вимкнув його.
– Бачиш – насос справний. Справа вся в колодязі. Мабуть, там засмітилися фільтри. Не інакше, щось туди попало. А я всього-на-всього слюсар, а не водолаз.
– Слюсар ти чи водолаз – а вода потрібна,- сказала тьотя Клава.
– Та чую вже, чую,- пробурчав дядя Костя. Звісно, він зробив все, що під силу слюсареві. Лишилося полізти в колодязь. Проте без напарників, які опустили б туди дядю Костя, а потім витягли нагору, не обійтися. А їх не було. До того ж дядя Костя смертельно боявся холодної води. Краще вже лізти у вогненну піч, аніж в цю непевну, крижану глибину.
Він присів на зрубі злощасного колодязя і гірко засумував.
– Чого ти там розсівся? – гукнула від санаторію тьотя Клава.-Вода потрібна!
– Вода потрібна! – і собі вигукували кухарі.- Діти без обіду залишаться!
Проте дядя Костя лише рукою махав у відчаї. За цією сценою з цікавістю спостерігали Сергійко і Бухтик, котрі
Тільки-но зустрілися під ялиною.
– Підемо глянемо, що там трапилося,- запропонував Сергійко.- Може, зламалося щось?
Дядя Костя був такий засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика ніякої уваги. А може, чув про спектакль і, як інші, гадав, ніби Бухтик – перевдягнений хлопчик.
– Бач, всім вода потрібна,- жалівся він хлопцям.- Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи ні – нікого не цікавить.
Тим часом Бухтик схилився над зрубом. І зненацька, наче його хтось підштовхнув, зник в темному отворі. Через мить в глибині колодязя пролунав гучний сплеск.
Дядя Костя підстрибнув, мовби його ошпарили.
– Що? Га? Упав? – він кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги зависли в повітрі і загукав: – Хлопчику, чуєш? Ти живий? Йому ніхто не відповів. Лише далеко внизу дрібненькими брижами хвилювалася темна вода.
І тоді дядя Костя вирішив, що все пропало. Він охопив руками голову і стрімголов кинувся до водокачки.
– А-а! – кричав він.-Це через мене хлопчик упав! Рятуйте! І невідомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядю Костя.
На нестямний крик слюсаря вже поспішала перелякана тьотя Клава.
Коли дядько Костя знову з’явився на порозі водокачки з мотком вірьовки, Бухтик сидів на зрубі і простягав Сергійкові мокру, зіжмакану піжаму, рушник і куртку.
– Я ж не знав, що там е фільтр,- засоромлено пояснював він. – Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве одірвав…
– Тепер зрозуміло, чому не працював насос,- сказав Сергійко і квапливо, аби ніхто не бачив, пожбурив піжаму і рушника подалі в кущі.
– Потім заберемо,- пошепки пояснив він. Дядько Костя з радощів накинувся на Бухтика, мов коршун на курчатко, і стис ного в залізних слюсарських обіймах.
– Яке щастя! – схвильовано бубонів він.- Ти живий, живий! І яким лихом тебе туди занесло?
І знову так стиснув Бухтика, що в того аж кістки затріщали.
– Сергійку, рятуй! – простогнав Бухтик.- Ой, рятуй мене! Сергійко хоробро кинувся на допомогу товаришеві. Проте вийшло ще гірше – дядя Костя заодно прихопив і його.
– Та пустіть же нас! – з усіх сил боронився Сергійко.- Ви краще насос включіть!
При згадці про насос дядя Костя одразу вгамувався.
– Я вже сто разів його включав,- сказав він.- Все одно не працює.
– А ви спробуйте ще раз, – порадив Сергійко.- Один-однісінький!
Дядя Костя стенув плечима. Все ж пішов до водокачки і, натис на кнопку. Насос одразу запрацював рівно і потужно. Дядя Костя остовпів.
– Хто… хто це зробив? – хрипко запитав він.
– Бухтик,- відказав Сергійко і показав на товариша.- Це його робота.
– Твоя? – вражено вигукнув дядя Костя і знову широко розкрив свої обійми.- Рятівнику мій рідний! Як же це тобі вдалося?
Проте Бухтик вже був далеко. Рятуючись від щирих обіймів, він щодуху мчав до затону
(2 votes, average: 4.50 out of 5)