Рух континентів
Першим свідченням руху континентів здавна вважалося подібність обрисів західного берега Африки і східного берега Південної Америки. Невипадковість цієї схожості відзначав ще англійський філософ Ф. Бекон у своєму творі “Новий Органон ” (1620), а плас (1658) висловлював припущення, що Старий і Новий Світ розділилися в результаті всесвітнього потопу (ця точка зору проіснувала щонайменше до XIX сторіччя).
Велику популярність ідея про рух континентів придбала в результаті робіт видатного німецького геофізика А. Вегенера, який справедливо вважається головним автором цієї ідеї. Вперше він сформулював її у статті ” Походження континентів ” (1912), а потім у книзі “Виникнення материків і океанів ” (1915), багаторазово перевидавалася і перекладеної на багато мов (російський переклад вийшов у 1925 р.). Виходячи з уже згадуваного подібності контурів берегів, геологічної будови і верхнепалеозойской флори і фауни атлантичних континентів, особливо Африки і Південної Америки.
Рух будь-якої жорсткої плити на поверхні сфери в кожний фіксований момент часу може бути представлене як її обертання з певною кутовою швидкістю щодо деякого миттєвого полюса (тобто відносно осі, що проходить через цей полюс сфери). Що проходять через цей полюс меридіани і відповідні йому паралелі будемо називати миттєвими. Якщо прийняти, що розсування океанського дна відбувається за напрямками, перпендикулярним осі серединно – океанського хребта, то ця вісь або повинна бути миттєвим меридіаном, або, якщо вона викривлена, должка складатися з відрізків миттєвих меридіанів, послідовні кінці яких з’єднані відрізками миттєвих паралелей. Фактично осі серединно – океанських хребтів, звичайно, викривлені і, згідно другому із зазначених можливостей, мають вигляд східчастих кривих – вони складаються з відрізків миттєвих меридіанів, зсунутих один щодо одного але миттєвим довготам. З’єднують їх послідовні кінці відрізки миттєвих паралелей суть розломи (звані трансформними), на протилежних берегах яких руху, відповідні раздвижению океанського дна, мають протилежні напрямки (на продовженнях ж цих розломів за межі осей серединних хребтів розривів у швидкості рухів вже не є). Л. Сайкс (1967) па численних прикладах встановив, що Трансформаційний розломи між кінцями відрізком рифтових зон серединних хребтів вельми сейемнчпи, причому механізм відбуваються на них землетрусів дійсно відповідає розриву в напрямку рухів на їх протилежних берегах.
Використовуючи напрямки розломів в зонах серединно – океапскіх хребтів, К. Ленішон підібрав але методом найменших квадратів миттєві полюси обертання шести головних літосферних плит (Євроазіатської, Американської, Африканської, Тихоокеанської, Індійської та Антарктичної) в північній і південній половинах Атлантики і Тихого океану, в Індійському океані і в Арктиці. Отримані результати, що дають кількісну характеристику узгодженого в глобальному плані руху шести головних літосферних плит земної кулі.
Визначення цих же полюсів обертання іншим незалежним методом – але лінійним швидкостям розсування океанського дна (виміряним по полосчатим магнітним апомаліям) – дало приблизно такі ж результати і дозволило додатково визначити миттєві кутові швидкості розсування.
Використовуючи сучасні полюси і швидкості обертання головних літосферних плит, можна звернути це рух назад і таким способом відновлювати попередні розташування плит і ” впаяних ” в них континентів настільки далеко в минуле, поки в якийсь момент минулого часу не виникне розбіжності з розташуванням смуг магнітних аномалій відповідних віків на океанському дні. Для цього моменту але побудованої зазначеним шляхом палеогеографічної карті, яка містить розташування континентів, океанів, серединно – океанських хребтів, смуг магнітних аномалій більш давніх віків на океанському дні і зон Заваріцкого – Бепьофа (находімих з використанням геологічних даних про вивержених і плутонічних породах відповідних вікових), можна намагатися знаходити полюси і швидкості обертання плит попереднього періоду і з їх допомогою просуватися ще далі в минуле. Надзвичайно корисною додатковою інформацією, що дозволяє перевіряти несуперечливість вироблених побудов, при цьому будуть служити параметри стабільних континентальних блоків; їх відносне значення буде зростати в міру видалення в минуле і зменшення ” запасу” відомих нині смуг магнітних аномалій відповідних віків на океанському дні. Для віків понад 160 млн. років смуг магнітних аномалії вже не залишиться, і основною інформацією стануть широти континентальних блоків (разом з геологічними даними про розподіл порід відповідних віку, особливо про древніх зонах Заваріцкого – Беньофа, що залишили до наших днів офіолітовие зони на континентах).
У періоди висихання Середземного моря на крутих схилах його глибокої улоговини що стікали з континентів роки повинні були прорізати глибокі каньйони. Один з таких каньйонів глибиною кілька сот метрів був уже давно виявлений під сучасною дельтою р.. Ропи і простежено на 240 км за дельту по материковому схилу; він заповнений опадами віком до нижнього пліоцену. Інший аналогічний каньйон дли поп понад 1200 км знайшов під руслом Нілу радянський геолог І. С. Чумаков (1967). Оп припустив, що утворення цих каньйонів відбулося в результаті верхпеміоцеіового пониження рівня Середземного моря на 1-0,5 км (нонтская регресія). Таку ж думку щодо каньйонів у Лівії висловили і геологи компанії “Оазис Ойл “. Однак подібне пояснення здавалося занадто фантастичним. А через кілька років каньйони верхнеміоценового віку стали знаходити по всьому оточенню Середземного моря.
Випаровування Середземного моря і перехід його вод через атмосферні опади у Світовий океан підвищували рівень останнього на 12 м. Вилучення з Світового океану солі, похованої в еваіорітовом шарі Середземномор’я, знизило солоність Світового океану приблизно па 10 %. Осушення Середземного моря викликало підйом його дна щонайменше на кілька сот метрів. Осушення Середземного моря призводило, мабуть, також і до більш сухому і теплому клімату в Європі (у верхньому міоцені лісу замінялися степами). Навпаки, після остаточного заповнення Середземного моря (початок пліоцену) клімат в Європі знову став вологим і прохолодним і почав поступово погіршуватися, аж до розвитку льодовикових періодів плейстоцену.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)