Руські землі і князівства у 12-13 століттях

Час з початку XII до кінця XV в. за традицією називають питомою періодом. І дійсно, на основі Київської Русі склалося приблизно 15 князівств і земель до середини XII ст., Близько 50 князівств до початку XIII в., Приблизно 250 – в XIV в.

Причини роздробленості

Підйом економіки Київської держави йшов на тлі тривало розширення її території за рахунок подальшого освоєння Східно-Європейської рівнини.

Виділення окремих князівств, процес їх кристалізації в рамках Київської держави підготовлявся здавна.

Політична роздробленість стала новою формою організації руської державності в умовах освоєння території країни і її подальшого розвитку по висхідній лінії. Повсюдно поширилося орне землеробство. Удосконалювалися знаряддя праці: археологи налічують понад 40 видів металевих знарядь праці, що застосовувалися в господарстві. Навіть на самих віддалених околицях Київської держави склалися боярські вотчини. Показником підйому економіки з’явився зростання кількості міст. На Русі напередодні монгольської навали було близько 300 міст – центрів високорозвиненого ремесла, торгівлі, культури.

Княжі та боярські вотчини, як і селянські громади, які платили податки державі, мали натуральний характер. Вони прагнули максимально задовольнити свої потреби за рахунок внутрішніх ресурсів. Їх зв’язку з ринком були дуже слабкими і нерегулярними. Панування натурального господарства відкривало кожному регіону можливість відокремитися від центру і існувати як самостійна землі або князівства.

Подальший економічний розвиток окремих земель і князівств вело до неминучих соціальних конфліктів. Для їх дозволу була необхідна сильна влада на місцях. Місцеві бояри, що спиралися на військову міць свого князя, тепер більше не хотіли залежати від центральної влади в Києві.

Головною силою роз’єднувального процесу виступило боярство. Спираючись на його міць, місцеві князі зуміли встановити свою владу в кожній землі. Однак згодом між посилився боярством і місцевими князями виникли неминучі протиріччя, боротьба за вплив і владу. У різних землях-державах вона вирішилася по-різному. Наприклад, в Новгороді, а пізніше в Пскові встановилися боярські республіки. В інших землях, де князі придушили сепаратизм бояр, влада утвердилася у формі монархії.

Існуючий в Київській Русі порядок заняття престолів залежно від старшинства в князівському роду породжував обстановку нестабільності, невпевненості, що заважало подальшому розвитку Русі, потрібні були нові форми політичної організації держави з урахуванням сформованого співвідношення економічних і політичних сил. Такою новою формою державно-політичної організації стала політична роздробленість, що змінила ранньофеодальна монархію.

Роздробленість

Роздробленість – закономірний етап розвитку Давньої Русі. Закріплення окремих територій-земель за певними гілками київського княжого роду було відповіддю на виклик часу. “Кругообіг князів” в пошуках багатшого і почесного престолу заважав подальшого розвитку країни. Кожна династія більше не розглядала своє князівство як об’єкт військової видобутку; господарський розрахунок вийшов на перше місце. Це дозволило влади на місцях більш ефективно реагувати на невдоволення селян, на недороди, зовнішні вторгнення.

Київ став першим серед рівних князівств-держав. Незабаром інші землі наздогнали і навіть випередили його в своєму розвитку. Склалися, таким чином, півтора десятка самостійних князівств і земель, межі яких сформувалися в рамках Київської держави як рубежі доль, волостей, де правили місцеві династії.

Титулом великого князя величали тепер не тільки київських, а й князів інших руських земель. Політична роздробленість означала розриву зв’язків між руськими землями, не вела до їх повної роз’єднаності. Про це свідчать єдина релігія і церковна організація, єдина мова, що діяли у всіх землях правові норми “Руської Правди”, усвідомлення людьми спільної історичної долі.

В результаті дроблення як самостійні виділилися князівства, назви яким дали стольний міста: Київське, Чернігівське, Переяславське, Муромське, Рязанське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Галицьке, Володимиро-Волинське, Полоцьке, Турово-Пінське, Тмутараканське; Новгородська і Псковська землі. У кожній із земель правила своя династія – одна з гілок Рюриковичів. Сини князя і бояри-намісники управляли місцевими долями. Міжусобиці як всередині окремих гілок князів Рюрікова будинку, так і між окремими землями багато в чому визначають політичну історію періоду питомої роздробленості.

Розглянемо історію найбільших руських земель з моменту відділення їх від Києва і до монголо-татарського завоювання.

Володимиро-Суздальське князівство

Північно-східна Русь – Владимиро-Суздальська або Ростово-Суздальська земля (як вона називалася спочатку) – розташовувалася в межиріччі Оки і Волги. Тут до початку XII в. склалося велике боярське землеволодіння. У Заліському краї були родючі грунти, придатні для землеробства. Ділянки родючої землі отримали назву Ополе (від слова “поле”). Один з міст князівства навіть отримав назву Юр’їв-Польської (т. Е. Що знаходиться в Ополе).

Тут росли старі й виникали нові міста. У впадання Оки в Волгу в 1221 р був заснований Нижній Новгород – найбільший опорний і торговий центр на сході князівства. Подальший розвиток отримали старі міста: Ростов, Суздаль, Володимир, Ярославль. Будувалися і зміцнювалися нові міста-фортеці Дмитров, Юр’єв-Польської, Звенигород, Переяславль-Залеський, Кострома, Москва, Галич-Костромської та ін.

Територія Ростово-Суздальській землі була добре захищена від зовнішніх вторгнень природними перешкодами – лісами, ріками. Її називали Залесским краєм. Один з міст отримав через це назва Переяславль-Залеський. Крім того, на шляху кочівників до Ростово-Суздальської Русі лежали землі інших південноруських князівств, які брали на себе перший удар. Економічному підйому північного сходу Русі сприяв постійний приплив населення. У пошуках захисту від ворожих нападів і нормальних умов для ведення господарства населення земель, що піддавалися набігам кочівників, спрямовувалося у Володимиро-Суздальські Ополе. Сюди йшов колонізаційний потік і з північного заходу в пошуках нових промислових земель.

Серед факторів, що сприяли піднесенню економіки та відділенню Ростово-Суздальській землі від Київської держави, слід назвати наявність вигідних торгових шляхів, що проходили по території князівства. Найважливішим із них був Волзький торговий шлях, що зв’язував північно-східну Русь з країнами Сходу. Через верхів’ї Волги і систему великих і малих річок можна було пройти до Новгороду і далі в країни Західної Європи.

У Ростово-Суздальської землі, столицею якої тоді був місто Суздаль, княжив у той час шостий син Володимира Мономаха – Юрій (1125-1157). За постійне прагнення розширити свою територію і підпорядкувати собі Київ він отримав прізвисько “Долгорукий”.

Юрій Долгорукий, як і його попередники, все своє життя присвятив боротьбі за київський великокняжий престол. Захопивши Київ і ставши великим князем Київським, Юрій Долгорукий не забував про своїх північно-східних землях. Він активно впливав на політику Новгорода Великого. Під традиційне вплив ростово-суздальських князів потрапили Рязань і Муром. Юрій вів широке будівництво укріплених міст на кордонах свого князівства. Під 1147г. в літописі вперше згадується про Москву, збудованої на місці колишньої садиби боярина Купки, конфіскованої Юрієм Долгоруким. Заводі 4 квітня 1147 р відбулися переговори Юрія з чернігівським князем Святославом, які привезли Юрію як подарунок шкуру Пардус (барса).

Ще за життя батька син Юрія – Андрій зрозумів, що Київ втратив колишню роль. В темну ніч 1155 р Андрій зі своїми наближеними втік з Києва. Захопивши “святиню Русі” – ікону Володимирської богоматері, він поспішив в Ростово-Суздальської землі, куди був запрошений місцевим боярством. Батько, який намагався напоумити свого непокірливого сина, невдовзі помер. Андрій більше не повернувся до Києва.

За князювання Андрія (1157-1174) розгорнулася запекла боротьба з місцевим боярством. Андрій переніс столицю з багатого боярського Ростова в невелике містечко Володимир-на-Клязьмі, який забудував із надзвичайною пишністю. Були споруджені неприступні білокам’яні Золоті ворота, зведено величний Успенський собор. У шести кілометрах від столиці князівства, на злитті річок Нерлі і Клязьми, Андрій заснував свою заміську резиденцію – Боголюбово. Тут він проводив значну частину часу, за що і отримав прізвисько Боголюбський. Тут, в Боголюбском палаці, темній липневої ночі 1174 р Андрій був убитий в результаті змови бояр, на чолі якого стояли бояри Кучковичи, колишні власники Москви.

Правителі Володимиро-Суздальського князівства носили титул великих князів. Центр руського політичного життя перемістився на північний схід. У 1169 р старший син Андрія захопив Київ і піддав його жорстокому розграбуванню. Андрій намагався підпорядкувати Новгород та інші руські землі. В його політиці знаходила відображення тенденція до об’єднання всіх руських земель під владою одного князя.

Політику Андрія продовжив його зведений брат – Всеволод II Велике Гніздо (1176-1212). У князя було багато синів, чому він і отримав своє прізвисько (його сини зображені на рельєфі стіни Дмитрівського собору у Володимирі). Двадцятидворічний син візантійської принцеси Всеволод жорстоко розправився з боярами-змовниками, вбили його брата. Боротьба між князем і боярством закінчилася на користь князя. Влада в князівстві остаточно встановилася у формі монархії.

При Всеволоде з великим розмахом було продовжено білокам’яна будівництво у Володимирі та інших містах князівства. Всеволод Велике Гніздо намагався підпорядкувати своїй владі Новгород, розширив територію свого князівства за рахунок новгородських земель по Північної Двіні і Печорі, відсунув кордон Волзької Болгарії за Волгу. Володимиро-суздальський князь був у той час найсильнішим на Русі. Автор “Слова о полку Ігоревім” говорив про могутність Всеволода: “Волгу може веслами розплескати, а Дон шоломами вичерпати”.

Володимиро-Суздальське князівство зберігало першість серед руських земель, і після смерті Всеволода Велике Гніздо. Переможцем в міжусобній боротьбі за володимирський великокняжий престол між його синами вийшов Юрій (1212-1216; 1219- 1238). При ньому був встановлений контроль над Великим Новгородом. У 1221г. він заснував Нижній Новгород – найбільше руське місто на сході князівства.

Процес подальшого економічного підйому Володимиро-Суздальського князівства був перерваний монгольською навалою.

Галицько-Волинське князівство

Південно-західна Русь – Галицько-Волинське князівство займало північно-східні схили Карпат і територію між річками Дністром і Прутом. Тут були гладкі чорноземи в широких річкових долинах, а також великі лісові масиви, благодатні для промислової діяльності, і значні поклади кам’яної солі, яку вивозили в сусідні країни. На території Галицько-Волинської землі виникли великі міста: Галич, Володимир-Волинський, Холм, Берестя (Брест), Львів, Перемишль та ін. Зручне географічне положення (сусідство з Угорщиною, Польщею, Чехією) дозволяло вести активну зовнішню торгівлю. Крім того, землі князівства перебували у відносній безпеці від кочівників. Як і у Володимиро-Суздальської Русі, тут спостерігався значний економічний підйом.

У перші роки після відокремлення від Києва Галицьке і Волинське князівства існували як самостійні. Підйом Галицького князівства почався при Ярослава Осмомисла Галицькому (1153-1187). (Знав вісім іноземних мов, від чого і отримав своє прізвисько; за іншою версією – “восьмімислімий”, т. Е. Мудрий.) Високо оцінюючи могутність князя та його держави, автор “Слова о полку Ігоревім” писав, звертаючись до Ярославу: “Високо ти сидиш на своєму златокованом престолі, підпер гори угорські своїми залізними полками… одчиняєш Києву ворота “(т. е. Київ тобі покірний – Авт.). І дійсно, в 1159 р галицькі і волинські дружини на час оволоділи Києвом.

Об’єднання Галицького та Волинського князівств відбулося 1199 р при волинському князя Романа Мстиславича (1170-1205). У 1203 році він захопив Київ і прийняв титул великого князя. Утворилося одне з найбільших держав Європи (римський папа пропонував навіть Роману Мстиславичу прийняти королівський титул). Роман Волинський і Галицький вів запеклу боротьбу з місцевим боярством, що завершився його перемогою. Тут, так само як і на північному сході Русі, встановилася сильна великокнязівська влада. Роман Мстиславич успішно воював з польськими феодалами, половцями, вів активну боротьбу за верховенство над руськими землями.

Старшому синові Романа Мстиславича Данилу (1205-1264) було всього чотири роки, коли помер його батько. Данилу довелося витримати тривалу боротьбу за престол і з угорськими, польськими, так і з руськими князями. Тільки у 1238 році Данило Романович затвердив свою владу над Галицько-Волинською землею. У 1240р., Зайнявши Київ, Данило зумів об’єднати південно-західну Русь і Київську землю. Однак в тому ж році Галицько-Волинське князівство було розорене монголо-татарами, а через 100 років ці землі опинилися в складі Литви (Волинь) і Польщі (Галич).

Новгородська боярська республіка

Новгородська земля (північно-західна Русь) займала величезну територію від Льодовитого океану до верхів’я Волги, від Прибалтики до Уралу.

Новгородська земля перебувала далеко від кочівників і пережила жаху їх набігів. Багатство Новгородської землі полягало в наявності величезного земельного фонду, що у руки місцевого боярства, що виріс з місцевої родоплемінної знаті. Свого хліба в Новгороді не вистачало, але промислові заняття – полювання, рибальство, солеваріння, виробництво заліза, бортництво – отримали значний розвиток і давали боярству чималі доходи. Піднесенню Новгорода сприяло надто вигідне географічне положення: місто перебувало на перехресті торгових шляхів, що зв’язували Західну Європу з Руссю, а через неї – зі Сходом і Візантією. У причалів річки Волхов в Новгороді стояли десятки кораблів.

Як правило, Новгородом володів той з князів, хто тримав київський престол. Це дозволяло старшому серед Рюриковичів князю контролювати великий шлях “з варяг у греки” і домінувати на Русі. Використовуючи невдоволення новгородців (повстання 1136 г.), боярство, що володіло значною економічною потужністю, зуміло остаточно перемогти князя в боротьбі за владу. Новгород став боярської республікою. Вищим органом республіки було віче, на якому обиралося новгородське управління, розглядалися найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики і т. Д. Поряд з загальноміським вічем існували “кончанские” (місто ділився на п’ять районів – кінців, а вся Новгородська земля – ​​на п’ять областей – пятин) і “уличанские” (об’єднували жителів вулиць) вічові сходи. Фактичними господарями на віче були 300 “золотих поясів” – найбільші бояри Новгорода.

Головною посадовою особою в новгородському управлінні був посадник (від слова “посадити”; зазвичай великий Київський князь “садив” свого старшого сина намісником Новгорода).

Політичний устрій Новгородської боярської республіки

Посадник був головою уряду, в його руках були управління і суд. Фактично в посадники обиралися бояри з чотирьох найбільших новгородських пологів.

Віче обирало главу новгородської церкви – єпископа (згодом архієпископа). Владика розпоряджався скарбницею, контролював зовнішні зносини Великого Новгорода, торговельні заходи і т. Д., Мав навіть свій полк.

Третім важливим особою міського управління був тисяцький, що відав міським ополченням, судом по кримінальних справах, а також збором податків.

Віче запрошувало князя, який керував армією під час військових походів; його дружина підтримувала порядок у місті. Він ніби символізував єдність Новгорода з іншою Руссю. Князя попереджали: “Без посадника тобі, князь, суду не судити, волостей не тримати, грамот не давати”. Навіть резиденція князя перебувала поза кремля, на Ярославовому дворище – Торговій стороні, а пізніше – в декількох кілометрах від кремля на Городище.

Жителям Новгородської землі вдалося відбити натиск хрестоносців агресії в 40-х роках XIII ст. Чи не змогли захопити місто і монголо-татари, але важка данину і залежність від Золотої Орди позначилися на подальшому розвитку цього регіону.

Київське князівство

Київське князівство, що піддавалося небезпеки з боку кочівників, втратила колишнє значення в зв’язку з відтоком населення і падінням ролі шляху “з варяг у греки”; проте все ж залишалося великою державою. За традицією князі ще змагалися за Київ, хоча вплив його на загальноруське життя ослабло. Напередодні монгольської навали в ньому утвердилася влада галицько-волинського князя Данила Романовича. У 1299 р руський митрополит переносить свою резиденцію у Володимир-на-Клязьмі, як би стверджуючи нове співвідношення сил всередині Русі. Монгольська вторгнення зі сходу, експансія католицької церкви із заходу, зміни в світі (ослаблення Візантії і т. Д.) Багато в чому визначили характер подальшого розвитку руських князівств і земель – наступників Київської держави.

Хоча всередині Русі вже не було політичної єдності, об’єктивно зберігалися чинники майбутнього об’єднання: єдина мова, єдина віра, єдине законодавство, спільні історичні корені, необхідність оборони країни і виживання на величезній території з різко континентальним кліматом, рідкісним населенням, мало родючими грунтами за відсутності природних кордонів. Ідея єдності Русі продовжувала жити в свідомості людей, а досвід спільної історичної практики лише підтверджував необхідність єдності. Заклик автора “Слова о полку Ігоревім” до внутрішнього миру і злагоди в боротьбі з кочівниками в тих умовах набатом звучав як заклик до єднання Русі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Руські землі і князівства у 12-13 століттях