РУСАЛОНЬКА ІЗ 7-В В ТЕНЕТАХ ЛАБІРИНТУ – Марина ПАВЛЕНКО

Скорочено

Книжка 4

1.Ранок із картинки

“Ночуй у шафі!”

Причулось? Чи справді? Коли Софійка розв’язує алгебру, до її голови прибивається чимало безпритульних, а то й зовсім безверхих думок. То й зараз відмахується, як від набридливих мух, що повилазили на сонце з весною.

Уже майже вдумалася в умову. Ех, ще ж так недавно вдумувалась у ті умови і старанно писала розв’язок тільки заради того, щоб дати списати Кулаківському!..

“Hoчуй y шафі!”

Ну, в Софійки таке буває. Стукне у мізки, наприклад: “Якщо зараз у дворі промайне пташка, значить вона, Софійка, вродливіша за Ірку Завадчук”. Або: “Коли вдасться до самого вечора просидіти на чаї, Дмитро Іваненко їй запропонує дружбу”. Чи: “Якщо протягом тижня спроможеться розгребти завали своєї тумбочки, вийде заміж за Вадима Кулаківського”. Останнього, звісно, перевірити поки що не довелося, та й не актуально вже. Зрештою, і Дмитро не набивається з дружбою, досі лише приятелюють. Але ж, мабуть, хотів… Хай там як, а завжди ці свої завдання-забобони дівчинка намагалась виконати.

Для годиться роззирнулася. Хоч і знала, що в кімнаті нікого. Як не брати до уваги молочно-бджолиного шумовиння розквітлої абрикоси у глибині вікна їхнього другого поверху. На підвіконні так само непричетно завмерли у вазі червоні тюльпани. Під ними невинно спала улюблена кішечка Чорнобілка: ну чистісінько тобі хмарка абрикосового цвіту поверх чорних гілочок! Весна нуртує і перемагає. От і сьогодні весна виманила на прогулянку не лише маму з братиком, але й вічно зайнятого тата.

Так, зосередитись над підручником (ще трохи – і на цілі канікули можна буде про нього забути)…

“Ночуй у шафі!”

Погляд повернув до старої прабабусиної шафи. О, та шафа! Різьблена, з широкою шухлядою внизу, ще од прапрадіда Павла й прапрабабусі Горпини по маминій лінії. Її не проміняли на харчі навіть у голодовку! Почесна “пенсіонерка”, регулярно змащувана щонайдорожчими засобами для меблів, схотіла згадати молодість?..

Що ж, ночуй то й ночуй – Софійці вчетверте повторювати не треба.

Прокинулась задовго до писку будильника. Не дивно: зігнута у три погибелі, ноги затерпли!.. У шафі зі спанням не розженешся! Це Чорнобілка хазяйновито виклалась на всю довжину ще й лапи на господиню закинула!

Відсунула кицьку і, тримаючи подушку та ковдру випурхнула-вивалилась із роззявлених щелеп задушливої шафи.

А ранок же який, Господи! Сонце, помножене на кожну абрикосову квіточку, ллється у шибку. Проходячи крізь скляну тюльпанну вазу, додається в геометричній прогресії (от ця математика!) і заповнює кімнату кольоровими зайчиками.

Солодко потяглась, аж у занімілій потилиці хруснуло. Уявила себе героїнею картини, яку стрічала в численних малярських дядькових книжках. “Ранок” зветься. Тетяни Грушевської? Ні, Яблонської! Ох, треба цього літа освіжити знання живопису! А то все алгебра та алгебра!..

Як і належало б ідеальній дівчинці з картини, зробила сяку-таку зарядку (потилицю таки добряче залежала!). Привіталась до букета, запалившись жаром од тюльпанів: позавчора їх подарував Сашко…

Посунула вазу, відчинила фрамуги (здається, так було і в Яблонської). Ні, класно все-таки жити на світі! Не гірше, ніж героїні сонячного полотна!

З вікна, щоправда, війнуло цигарковим димом. Відколи сусіди знизу повернулись з московських заробітків, їх, мабуть, ніхто б і не чув, якби ото вранці та ввечері не мали звички палити у дві цигарки. Зимою ще нічого, а як потеплішало…

Але й це зараз не могло зіпсувати Софійчиного картинного настрою.

“Раз-два”, “раз-два” (влітку серйозно займеться гімнастикою) – пританцьовуючи, переметнулась до дзеркала. Колись любила годинами видивлятись у вікно, а відколи з її життя зникла головна красуня-суперниця Росава Підлісняк, узяла за звичку стирчати в люстрі. Вивчати власне відображення. Воно, те відображення, здебільшого їй не подобалось. Так, трохи виструнчилась, виточилась-витончилась. Так, шкіра наче очистилась. Навіть у волоссі та очах поселилась якась чи то загадка, чи то лукавинка… Але якщо придивитись пильніше… Поперечна зморшка на лобі неодмінно з’являється, щойно підняти брови!.. Перша ознака старіння?!. Кажуть, людина старіє од народження…

Де диво, що загадкова листівочка без зворотної адреси, яку на свій день народження витягла з поштової скриньки: “Кайфую від премудрих і прекрасних. Козирний Туз”, – призначалась сусідці Росаві. Проте й ревнощів не було. Особливо коли після тієї листівочки тітонька Сніжана пожартувала, що, мовляв, скоро навіть наймоднішій кралечці у 7-В класу, Ірці Завадчучці, доведеться робити пластику чи мінімум якусь ліпосакцію, аби дорівнятися до Софійчиної тоненької фігурки й чистенького усміхненого личка!

Запікав будильник на мобілці. В батьківській кімнаті прокинувся малий Ростик. Сподіваючись на сніданок, муркотливо потерлась об ногу кицька.

День розпочався. До бою!

– Про що роздумувала Софійка, прокинувшись уранці?

2.Картинка зі сну

Спочатку Софійка мала намір запросити на сьогоднішню виховну годину дядька Сергія, або Пустельника, як із Софійчиної легкої руки його називають удома. Щоб він як художник розповів їм про ту ж таки Тетяну Грушевську-Яблонську. Заодно показав би власні картини. На одній із них – міська вулиця з Софійкою углибині. Тобто Софійки там не дуже впізнати, але всі знають, що зображені там лазурові черевички є тільки в неї. Хай би Дмитро, і Вадим, і Завадчучка оцінили, що навчаються в одному класі не просто з якоюсь Щербань Софією, а Музою!

Та й керівничка Ліда Василівна з полегшенням зітхнула б: вона сама рада уникнути запланованої нудної лекції “Вплив суспільних стереотипів на моральність підлітків”.

Проте, як зрозуміла з ранкового тітоньчиного дзвінка, Пустельник ще вдосвіта зненацька погнався до Леськівського замку. Телефон аж хлипав: тітонька (вона ж Сніжана) страшенно засмучена, адже сьогодні чоловікова черга бавити малого. Тепер доведеться ламати графік прийому клієнтів!

Тоді Софійка вирішила запропонувати класові екскурсію в картинну галерею.

Цю ідею сприйняли радо. По-перше, всі давно виросли зі стереокартинок на листівках-календариках, і проголошена тема про стереотипи, надто ж суспільні, нікого не надихала. Від слова “підліток” без п’яти хвилин восьмикласників узагалі тіпало. По-друге, нікому не хотілося цілу виховну годину (шостий урок!) умлівати в спекотному, вікнами до сонця, біологічному кабінеті. По-третє, це значно веселіше, ніж попередня Софійчина ідея з прибиранням берегів річки Кам’янки. О, під час того виснажливого прибирання їхній 7-В прочесав усі береги, зібрав на себе все торішнє лугове реп’яшшя і дуже захотів їсти. Крім того, Софійка подерла курточку, Іваненко збив до крові коліна, Ірка згубила чотири накладні нігті, їхній 7-В поспалював тоді центнери екологічних як мовила вчителька, папірців та сухостою, понастягував до сміттєвих баків тони неекологічних упаковок, памперсів, прокладок, пластику й поролону. Егеж, про цю героїчну акцію потім схвально писала вишнопільська газета. Егеж, Ліду Василівну навіть нагородили грамотою. Але вдруге на такі недитячі жахіття (Господи, чи ці люди – свині? Чи гадають, що після них уже нікому не потрібні річки й береги?!) навіть сама Софійка хтозна чи сподвиглась би. Тим паче, Пустельник два дні по тому ходив до річки на етюди й бачив, що якісь хазяї знову принесли до яру сміття, і навряд чи його засторога надовго зупинить їхні брудні наміри. А галерея – це ж зовсім інше!

…І хоч у просторих прохолодних музейних залах Кулаківський із хлопцями багатозначно кихкотіли з оголеної (а й правда, сором дивитись!) скульптури, хоч Завадчучка більше переймалась намуляними в нових туфлях ніжками, а шкільну сумку свою підкинула носити Дмитрові Іваненку… І хоч сам Дмитро вирушив шукати предмети, які недавно продали для виставки татові друзі – чорні археологи, а біологічка Ліна Василівна гаряче сперечалась із екскурсоводом про сорт зображених на картині пролісків, – усі були в доброму гуморі.

– Яка тьола, гля! – гикнув Кулаківський (і цього хлопця Софія колись любила!).

– Да-а-а, нічо так матрьоха! – підхопили парубки (і ця вгодована Венера чи Даная вважається мистецтвом! Хоч би рушничком прикрили, Їй-Богу!).

– Ану, позакривали свої ротові порожнини! – несердито гримнула Ліда Василівна. – І повирівнювали опорно-рухові апарати, повиймали верхні кінцівки з кишень! А ти, Іро, чого така надута?

– Понамулювала моднячими бумерангами нижні кінцівки! – пояснив Кулаківський.

– Сам ти бумеранг! – воркнула Ірка.

– То хай сяде тамо на стільчик, відпочине! І взагалі – не обзивайтесь: ви у музеї, а не в австралійській савані!

Чи то керівничка таки вирішила поєднати екскурсію з лекцією про моральність підлітків, чи то для годиться показала свою строгість перед музейницею. Бо вже за мить повернулась до намальованих квітів:

– А я вам кажу, що це уральські проліски!

– А я вам кажу, що не бував художник на Уралі!..

– А я вам кажу, що цей вид росте і в нас!..

Ірка десь присіла в куточку й затихла. Парубота трохи вгамувалась, решта бродили по залу.

Гм, картина “Русалка” Юлія Мокренка! Не так Русалка, як блакитно-зелено-жовта німфа. Чимось навіть скидається на Софійку, тільки в Софійки – блакитні очі під темним волоссям, а тут – зелені під русявим.

Видно, намальована в стилі Пустельникового улюбленого абстракціонізму, бо все дуже незрозуміло. Від людини хіба очиська: величезні, нарозхрист. А так – ні хвоста, ні луски. Де волосся, де тіло? Вся наче огранена блискітками, наче зліплена з водоростів.

Хіба що дуже сильне враження води, блиску і сонця. Це ж, як його… “імпресіо” – враження! Імпресіонізм це, а ніякий не абстракціонізм, о! Гордо озирнулась: леле, навіть нема перед ким такими розумними словами козирнути! Дмитро зі своїм рюкзаком і перекинутою через плече Ірчиною гламурною торбою аж ген далеко, іншим пацунчикам не до імпресіонізму. Поруч так само пильно вдивляється в картини крізь свої товсті окуляри Леся Радзивіл, проте Леся – відмінниця й інтелектуалка, її ніякими ізмами не візьмеш.

Зате на ось цьому полотні і будиночок, і мальви – усе нормальне, чітке!

І раптом, наче вкопана, спинилась Софійка перед цією “нормальною” картиною. Цей будиночок вона вже бачила! У сьогоднішньому сні! Точно такий ганочок, таке ж буйство рожевих мальв!.. А тут ще мала бути… Ні, хвірточки не видно. Ага, мабуть, її заступили мальви! Теж Юліан Мокренко. “Удома” – підпис під картиною нічого не прояснював.

Проте дівчина вдивлялась і вдивлялась. У її сні ще була вишита фіранка (тут же – тільки світлий мазок на темному віконному тлі). Хоч і справді: чого б вишита? – будиночок панський, з колонами.

Екскурсія закінчилась, учителька та школярня хутко розпрощались і позникали. Тільки Софійка непомітно відстала від гурту й поволі ще і ще намотувала кола по залі. Заради картини з будиночком, звісно.

Але хвіртка! Софійці так ясно бачилась та хвіртка, що вона мимоволі потягнулась кінцівкою… тьху! – рукою, аби відхилити високі мальви… Ой, експонати чіпати заборонено! Ще, чого доброго, оштрафують чи, як каже Вад, штрафонуть! Швиденько відсмикнула долоню. На пальці зостався зеленобурий слід.

Сторожко озирнулась. Ні, екскурсоводка вийшла, а безмовна, трохи набурмосена наглядачка, обмотана в поперекові пуховою хусткою, саме клацала вимикачами, гасячи перероблені під електрику свічники-люстри. Натяк зрозумілий: пора й тобі, запекла фанатко, змотувати вудочки!

Виринула на тепле духмяне повітря, радо пірнула у вузеньку заквітчану вуличку, що вела додому. Тут, за галереєю, у ріденькому напівскверику, наткнулась на Ірку та Кулаківського.

Сиділи на лавочці, про щось шепотілися й кихкотіли. Софійка тільки й розчула:

– Той лунь усе ради мене робить, хороший хлопчик…

Видно, стороння особа неабияк наполохала парочку, Ірка стрепенулась, різко ткнулась нафарбованою мармизкою у Вадимове плече і, сердешненька, аж закашлялась.

Софійка багатозначно закотила очі й демонстративно покрокувала мимо. Парочка збентежено помовчала, тоді Ірка ніяково пирснула, а Вад хрипким од хвилювання голосом запитав услід:

– Софко, я надіюсь, ти ж на нас не нашохаєш?

– Що-о-о? – зневажливо озирнулась, уже заднім числом торопаючи, що “нашохати” – це те саме, що в батьків колись означало “шестерити”, а в бабусиного покоління – “ябедничати”.

– В смислі, не злиєш інформейшен ботанічці?

– Було б про що! – зневажливо труснула пишним хвостом і прискорила ходу.

За маленьку її мають?! Хіба вона, Софія, книжок не читала, фільмів не дивилась? Хіба сама, хоч і сором нині згадувати, не мріяла колись із тим дурним Кулаківським так само десь у затишку поцілуватись? Якщо вже зовсім начистоту, хіба й сама вона, Софійка, недавно, на свій день народження, не спізнала цього щастя, поцілувавши Сашка прямісінько (ну, може, не зовсім прямісінько: десь біля вуха поцілила) у щоку?!

Було б чим голову забивати: слинявими поцілунками гламурного Нарциса і наштукатуреної ляльки! (Ой, обіцяла ж собі не паскудитись брудними епітетами!). Навіть “хороший хлопчик”, за сумісництвом – носильник гламурних сумок Дмитро Іваненко – зараз її мало хвилює. У Софійки-бо куди таємничіша справа: з’ясувати, навіщо шафа показала їй той із тим будиночком!..

– Чим зацікавила Софійку картина Юлія Мокренка “Удома”?

3.Нові несподіванки

Фарба давно й легко відтерлась подолом шкільної спіднички, але той будиночок не йшов Софійці з голови. Це ж не із якого-небудь сну! Із шафиного!

Увечері навідався дядько Сергій. Він був трохи сумний (тітонька Сніжана дулась на нього за раптовий від’їзд), але й радісно-схвильований. Адже сьогоднішнього ранку в Леськовичі один із будівельників його викликав саме через новину: при копанні канави під комунікації знайшов монету. Пустельник виклав на стіл знахідку, Софійка з батьками заходились її розглядати. Двоголовий імперський орел, номінал три рублі, 1885 рік…

– Червінець, так, здається, тоді називався… – мудрував тато. – У ньому має бути якийсь відстоток золота, не менше чотирьох грам!

О, це б Дмитра Іваненка поспитати: він у таких речах знається! Але ж їй із батьком лиш натякни – всі Леськовичі перекопають!

– Щоб дуже старовинний чи рідкісний, то, може, й ні, – додав Пустельник. – Річ і не в тому. Ось тут і тут подивіться – бачите відбитки інших монет?

Справді, по орлові – наче кружальця, сірувато-чорного кольору.

– Отже, гроші можуть бути зі скарбу? – здогадався тато.

– Саме це я й хочу сказати!

У Софійки похололо всередині. Скарб, про який не встиг повідомити Загублений у часі? Ні, цього не мусить бути! Ще рано, зарано йому знайтися! Дядькові наступні слова лиш підтвердили її тривогу:

– Той чоловік одразу пригадав сільську легенду, нібито колишній власник садиби Дашківський, утікаючи од революції, найцінніше майно прикопав десь на території замку! Селяни давно все там перелопатили, нічого не знайшли, то й утихло.

– Господи, як добре, що хоч я роду простого, нешляхетного, нема ніякісінької мороки з жодними тобі скарбами! – татові аби жартувати! – А якщо всерйоз, то нині варто це все тримати в таємниці. Бо чи ще є той скарб, чи нема, а шкоди замковій реконструкції нова золота гарячка може завдати ого якої!

О, це правда!!!

– Того мене будівельник і викликав на світанку! Мовляв, добре, що робочих було ще мало, ніхто не бачив, як він одрив червінця! А поділитись новиною кортить, от він і до мене! Ми домовились, що про це поки що – мовчок. Чоловік порядний, думаю, слова дотримає. Зрештою, сам же він і подав чудову ідею: монету виставити згодом як реліквію. Хоч у майбутньому дитячому пансіонаті всі зали й будуть оформлені, як колись, але варто зробити й кімнату під спеціальний замковий музейчик, еге ж?

– Розумно! А скарб… Не для нас він призначався, не нам і відкопувати! – нарешті подала голос мама. – Може, якийсь Дашківський у якійсь Франції таки віднайдеться, хай сам і клопочеться тим багатством!

– Чужому він щастя не принесе, – радо підхопила Софійка. – Мені Дмитрик розказував десятки історій, коли успішні шукачі скарбів, серед них і “колеги” його тата, розплачувались за скарби здоров’ям, а то й життям!

– Так, після того, як Борис Мозолевський знайшов знамениту Пектораль, він також прожив недовго… – протягнув Пустельник.

– Гм, це як дивитись: здається, не менше двох десятків… Дай, Боже, мені й без зачарованих скарбів ще стільки протягнути!

– Тату! Знов ти за свій чорний гумор! Ви усі в мене маєте жити до ста, не менше, зрозуміли?

– Домовились! – припечатав долонею по скатерці тато.

Все, здається, тривожну для Софійки розмову нарешті вичерпано. Можна поділитися власними турботами.

– Ви краще скажіть, дядечку, що то за картина в нашій галереї? “Удома” називається? Хто такий Юлій Мокренко?

– Тільки й знаю, що Юлій Мокренко – родом з Вишнополя, – здвигнув плечима Пустельник. – Нібито цікавий художник-модерніст.

– А той намальований дворик із мальвами, об які я пальця замурзала – він ще десь зберігся у Вишнополі?

– Мальви точно перецвіли! – пожартував тато. Але Пустельника зацікавило інше:

– Замурзала кажеш?

– Ні, ну… Так, тернула трохи… Мені здалось, що за мальвами хвіртка, мимоволі хотілося їх розсунути…

– Але рука легко відмилась, а на картині, повірте, ні слідочка не зосталось!

– Як могла фарба, нанесена більше ста років тому, залишити слід?!!

А й справді! Про це Софійка і не подумала! Торкнулася ж зовсім легенько!

– Ти певна, що то була саме фарба? – не вірив дядько Сергій.

– Ходімте разом – переконаєтесь!

– Як ви думаєте, чому всіх зацікавило те, що на пальці Софійки залишилися сліди від фарби з картини?

4.Конвалія і каналізація

Цього вечора на побачення з Фадійчуком Софійка вирядилася з цілим почтом. Тато на роботі затримався, мама поїхала в Половинчик допомогти бабусі й дідусеві з городом, тож дівчинка лишилась із братиком Ростиком. З ним довелось і до хлопця йти, куди ж дінешся. І – з пухнастою кицькою Чорнобілкою: її ще кошеням Софійці подарував саме Сашко, тож це, можна сказати, їхня спільна вихованка. І Ростик, і кицька неповнолітні: першому рік плюс три місяці, другій за тиждень гряде річний ювілей. Обоє страшенно гарнюні: братик вабить світлими розумними очиськами й кумедним лепетанням, а кішечка останнім часом дуже вилюдніла (мабуть, правильніше сказати – викітніла), з підлітка перетворилась на пишну красуню. І, нарешті, обоє страшенно влізливі: що Ростик поривається на всі боки досліджувати світ і тягне його до рота, що Чорнобілка полює за комашнею та час від часу гризе травичку.

– Ти тільки глянь, Сашку, – не втомлювалась хвалити кицуню, – хвостик ще більше розпушився! А як кокетливо навчилась ним кермувати! Туди-сюди, туди-сюди! Ну, не йде – павою пливе!

– Ти… Ти теж гарнієш і гарнієш! – ніяково пробубонів свіжозліпленого компліменти хлоп’як.

Умент щоки обом залило червоного хвилею. Хоч би не помітив Софійчиної зморшки на лобі, а то зразу б розчарувався! І не станеш тут пояснювати, що правильно треба “гарнішаєш”, а не “гарнієш”!..

Аби приховати сум’яття, навперебій кинулись зупиняти Ростика, який умудрився вхопити Чорнобілку за розхваленого пишного хвоста, проте кішка граційно випурхнула з дитячих обіймів.

– Дай-дай! – хлоп’я розпачливо простягує рученята за втікачкою.

– Заспокойся, киця не їстівна! – спіймала братика і всадила у візочок. – Сашку, в тебе нема чим його забавити?

– Нема! – хлоп’як підозріло швидко перегородив Ростикові шлях до своєї правої кишені (у якій, мабуть, дещо було).

Витерла малому рученята мокрою серветкою і дала шматок яблука.

– Декілька хвилин спокою забезпечено!

Сашко мовчав. Наче збирався і не зважувався щось сказати. Дивно: мовби й не було того поцілунку, яким вона віддячила йому за дарунок на день народження. Обоє мовби злякались, і повернулись до звичайної колишньої дружби. І це добре, бо Софійка зовсім у собі заплуталась. Коли хлопця поруч нема, думки про нього щонайніжніші. Коли ж він, звичний і звичайний, ось крокує поруч, вона ловить себе на тому, що анічогісінько до нього не почуває. Гаразд, їй приємно раз по раз ловити на собі його полохливий захоплений погляд, але… Але не певна, що може віддячити йому тим самим…

Раптом збоку щось пирснуло сміхом. Це з бічної вулички просто на них ледь не вискочили Вад і Завадчучка. Ірка, загальмувавши, різко повернулась до Кулаківського, чим мало не збила його з ніг. Щось ховаючи під куртками, вони поспішили назад у вуличку й дуже швидко зникли в її лабіринті.

Навіть не встигли бовкнути чогось уїдливенького на Софійчину й Сашкову адресу!

– Як розумію, це той твій знаменитий Кулаківський? – лукавенько зиркнув на Софійку Фадійчук.

– За “твій” дехто зараз дістане справжнього кулака! – так само жартівливо пригрозила хлопцеві.

– З задоволенням, тільки цур – бити не в праву кишеню!

– Гаразд, праву залишу на розтерзання Ростикові!

Зазирнувши у візочок, розсміялись: малий заснув!

Зробилося легко й спокійно. Нарешті можна поділитись придибенціями зі сном у шафі та картиною.

– …Ну, до фарби нам з тобою діла немає, – вислухавши, діловито міркував Сашко. – Реєстр… Реставровували там вони її чи якість така – їхній клопіт. А от розшукати цей будинок або хоч місце від нього…

Як завжди, вгадав Софійчині думки!

– Неодмінно знайдемо! Але спочатку маєш побачити саму картину! Пустельник обіцяв навідатись до галереї зі мною завтра о шістнадцятій. Приєднуйся!

– Завтра?.. Ні, о шістнадцятій не зможу! У шефа на роботі якраз почався сезон, а я ще напросився підробляти на будівництві його нового офісу!

– Вічно ти шукаєш мороки на свою голову! Назбирав тої роботи, як собака бліх! Хоч би до літа дотерпів! Школа ж!

Слово “школа” завжди діяло на Сашка, як… Мабуть, як блохи на згаданого сердешного пса. Проте сьогодні він був на диво стриманий і якийсь наче винуватий:

– Улітку само собою! Та й хто це захоче ждати? І чого, питається, ждати? Поки мені мої “п’ятірки” у табель виставлять? Однак “дванадцять” лише з фізкультури та малювання. Знаю-знаю: всіх грошей не заробиш. Але я ж іще тут… Затіяв удома зробити нормальне опалення й каналізацію. Щоб жити – з усіма вигодами. Дозволи-довідки вже зібрав.

– Ти-и-и??? – Софійка добре пам’ятала Сашкову квартирку-напівпідвальчик. Над тією квартиркою в старезному будинку мешкала торік і її родина. Поки не перебрались у нову трикімнатну, придбану в кредит. Стіни в колишньому домі з’їв грибок, підлогу поточили шашлі, опалення пічне, а труби – такі безнадійно гнилі й іржаві (може, і через те, що Софійка якось не закрутила крана й залила Фадійчуків), що поремонтувати їх міг наважитись тільки дуже самовпевнений тип, або, як мовить Кулаківський, повний пінгвін!

– Щось я сам, для чогось – майстрів найму! – трохи аж образився за недовіру Сашко. – Скільки можна дивитись, як мама щоразу мучиться з пранням, як сестри морочаться з купанням?.. Як узимку всі по черзі трусимо сажу, коли поруч газопровід! Як-не-як, а я єдиний чоловік у сім’ї.’

– Та я що? Я ж нічого! – засоромилась дівчинка (Боже, коли він навчився так переконливо промовляти?). А до картини… Можна сходити й пізніше, музей закривають о шостій!

– Можна, але… Я з шостої працюю вдома… – винувато похнюпився Сашко. – Канави копаю…

– Ну що тут скажеш? – Софійка тільки зітхнула.

– Думаєш, мені приємно, що через той ремонт… Але вже легше, що хоч розказав тобі, бо не знав, як і підступити!.. Не хотів завалювати тебе своїми проблемами…

Софійка знову зітхнула.

– Ні, ну, це поки підготовчі роботи, а як майстри будуть, піде скоріше! – все наче виправдовувався.

Чи ж вона перечить?

– Але не переживай, на тебе час я завжди знайду! – вибачливо чіплявся своїми великими очима за її погляд. Тоді обережно дістав із кишені (отієї, правої!) запакований у целофан букет конвалій. – І гроші на квіти.

Ну який він, цей Сашко! Який же він!..

– Д… дякую…

Гарно, що квіти конвалій схожі на сльозинки. Можна притулити їх до обличчя, і ніхто не здогадається, що по ньому збігла сльозина справжня – гаряча й зворушлива…

– Що нового ви дізналися про Сашка й Софійку з їхньої зустрічі?

5.В музеї

Пустельника, чи пак живописця Сергія Кавуна, у галереї знали й шанували, навіть декілька разів пропонували зробити авторську виставку.

– Невже надумали виставлятись? – радісно зустріла його вже знайома екскурсоводка, чепурна повновида жіночка.

– В мене ще замало гідних полотен, Елеоноро Семенівно! Поки що ми з небогою прийшли помилуватись чужими шедеврами! В експозиції, кажуть, наш вишнопільський майстер Юлій Мокренко?

– Так, дві картини: “Удома” й “Русалка”.

Музейниця підвела гостей до вже знайомих творів.

Що зробиш: гарний чоловік – і для старих жінок гарний! Тобто для тих, що старші від Сніжани й Пустельника. Навіть його зачіска-хвіст їх не відлякує. Тож поки Елеонора Семенівна сяяла перед дядьком Сергієм, Софійка непомітно спробувала колупнути фарбу на “Русалці”. Мазки тверді й тримаються, ого, як міцно!

Дивно: чому шафа не показала дівчинці у сні “Русалоньки”? Яка не є, а все ж має стосунок до її, Софійчиної, суті. Ні, саме цей будинок приснився!

Тепер набагато уважніше прислухалась до екскурсовода:

– Юлій Олександрович Мокренко – це псевдонім, справжнього прізвища не встановлено. Сам Юлій із найнижчої бідноти, з якихось найостанніших старців. Але ще змалку виявив надзвичайний малярський талант, пішов у науку, навіть учився в Петербурзі, закінчив Паризьку Академію мистецтв! Повернувся додому, оженився, замешкав у цьому будиночку… Нібито співав і грав гарно. Був душею інтелектуального й національно свідомого вишнопільського товариства. Отого самого, що й лікарі Громовенки, брати Канівецькі, родина Яремових, генерал Єгудзинський, цукровар Щербанівський та адвокат Сирівець…

– Ого, скільки у Вишнополі було поважних людей! – вразилась дівчинка.

А вона гадала, що крутіших за скороспілих дворян Кулаківських, та ще Жуковських, Пашківських, Їжакевичів і Дульських, яких у народі називали дідівськими прізвищами Кулаки, Жуки, Паніки, їжаки чи Дулі, у містечку не водилося!

– Ні, це лише гурточок, що намагався витягти рідне українське коріння з-під століть імперського забуття! Були ще німецькі аристократи Майєндорфи, польські пани Радзивіли, російська генеральська родина Гонцових, єврейські магнати Фішмани… Як і годиться, вони тримались окремими громадами, підтримували кожен свою рідну мову, свою віру! Тут у нас ненудно було: зайдеш у єврейський квартал – єврейська мова, старим парком польські панянки гуляють – по-своєму цокотять, під кірхою після служби всі по-німецьки шпрехають… Свої школи в кожного були. Якось порозуміння знаходили, не сварились! Мокренко твердив: “Школа, яка не хоче бути безсилою, має бути національною”. Мову хотіли вивести з просто розмовної на світовий, науковий рівень! Не даремно він входив до групи упорядників одного з перших українсько-російських словників, отієї, що їх очолював відомий вам професор Комар…

Звісно ні про якого Комара Софійка теж не чула (знала тільки краєзнавця Гарбуза).

– У наших фондах зберігається лише дві картини цього майстра, але й із них видно, як стрімко Юлій рухається від реалізму до модернізму: різниця в часі між “Удома”, де намальований цей будинок, і “Русалкою” – всього кілька років!

О, так Пустельник і казав: імпресіонізм є течією модернізму!

– А що з тим будинком далі? – Софійка домагається.

– …Будиночок? Подальша доля його невідома. Тобто нам невідома. – Елеонора Семенівна трохи знітилась. – Ну, ви ж розумієте, Мокренко багато років, ну, був репресований, так званий ворог народу, ну, ви ж розумієте… То ми ще лиш починаємо, так би мовити, підступати до вивчення його неординарної постаті. А в ній, зрозуміло, суцільні білі плями… Будинок же навряд чи ще є: коли прийшли більшовики, Мокренка заарештували, майно конфіскували… Він потім начебто й повернувся, і тихенько десь віка доживав… Але де саме, треба архіви піднімати, шукати, виясняти. У нас же коштів немає, штат скорочують: хто буде цим займатись?

Ох, правий вільний краєзнавець Віктор Гарбуз: музейні чиновники тільки нарікати вміють!

– А я? Можна, я займусь цим? Безкоштовно!

– Неодмінно. Років через двадцять, як виростеш!

– Ні, я серйозно, Елеоноро Семенівно!

– Я теж серйозно. Так, у мене все, – музейниця показово відвернулась від Софійки і засяяла кокетливою усмішкою до Пустельника: – Що іще вас, пане Сергію, цікавить?

– Прошу? – Пустельник не зводив очей з полотна “Удома”.

– Кажу: я до ваших послуг, Сергію Яковичу!

– А, так-так! Тоді, пані Елеоноро, – одійшовши, глянув на картину ще віддалік, – чи Вам не здається, що, як для майже столітньої картини, тут занадто яскраві фарби? Ну, просто наче вимиті з милом!

Софійка трохи розчарована. Ще б про пральний порошок забалакали! Пальцями, пальцями хай спробує!

Але реакція Елеонори Семенівни дівчинку вражає. Примруживши очі, жінка дивиться на картину, тоді блідне, тоді червоніє… Хитає головою… Тоді різко підходить, мацає, нюхає, приглядається до автографа біля рами в куточку…

Після цього чинить щось узагалі несусвітне: по черзі підбігає до інших картин, проробляє над ними ті самі операції…

– Во… води!

Мабуть, вона хоче випробувати фарбу ще й водою, Софійка рихтується бігти бодай по якую склянку…

…Та в цю мить Елеонора Семенівна зсувається донизу, Пустельник ледь устигає вхопити жінку попід пахви.

Музейниця зомліла!

– …Заберіть звідси дитину! – такі були перші екскурсоводчині слова, коли вона оговталась. Дядько Сергій поглядом дав Софійці зрозуміти: мовляв, мусиш іти додому. Сам лишається і спробує все з’ясувати.

Неохоче побрела до виходу. Було кривдно. Колись Софійка звела для знайомства загадкового парубка Сергія і норовливу красуню Сніжану, а потім стала третьою зайвою. І нині лаври відкривача якоїсь недоброї таємниці (очевидно, картини невдало помили) впадуть на інших. У той час як вона, саме вона перша забила тривогу!

– Що трапилося в музеї?

6. Темна смуга

Того вечора і весь наступний ранок Софійка марно чекала від Пустельника пояснень. Виявилось, тітонька Сніжана терміново поїхала на медичний семінар, дядько зостався удома з дитиною. А розмова це, бачте, не телефонна.

– То й не треба! – Софійка якнайспокійніше пережовувала підхололий сніданок: у мами сьогодні в школі чергування, вона вже побігла, дорогою підкинувши Ростика бабі Валі.

Сашка турбувати не стане. Хай спокійно риє свої канави!

Вона піде шукати будиночок сама! Сьогодні ж, щойно закінчаться уроки!

Уроки не закінчувались довго. На хімії у Софійки потекла паста, і хрусткий, накрохмалений – у кращих Сніжаниних традиціях – білий халат зарябів жахливими синіми плямами.

На алгебрі нова прикрість: Оксана Олегівна перехопила Вадимову записку, яку той передавав Софійці. Хоч він, мабуть, просто просив списати самостійну. Епістолярій Кулаківських її вже давно не цікавить, а все ж… І не перепитаєш на перерві, чого, мовляв, ти, Вадимчику, хотів!

Зате Ірчина записка до Дмитра дійшла безперешкодно! “Дімончику! Перше й друге завдання виїхала на шпорах. Якщо стрельну в тебе ще й третє, буде зовсім люксово. Цьом-цьом! Іра”, – встигла прочитати боковим зором. Атож, цінна інформація! Поєднання лірики й фізики, тобто математики! Мабуть, і шпори, тобто шпаргалки, в того-таки Дімончика вициганила! Чого ж не називала його так, як перед Кулаківським: лунь, тобто лох, тобто наївний простачок?.. Утім, треба просто глибоко вдихнути – ви-и-идих, вди-и-их – ви-и-идих! От і гаразд, і навіть подумки не стане Софія коментувати цього неподобства!

Укрліт теж не минула без несподіванки. Ірка забула свого підручника і позичила в Іваненка. Хай би, але ж тепер Софійчина книжка – на двох.

– Не сподівалась, Дмитре, що прийдеш без книжки! – дорікнула вчителька.

– Вибачте, буває… – промурмотів Дмитро, спалахнувши по самі вуха.

Софійка ледве стрималась, щоб не виказати справжньої винуватиці. Точно лунь!

Лишалось пересидіти фізкультуру. Справді пересидіти: коли Софійка взялась діставати з пакета форму, там виявилась тільки спортивна кофта, а замість решти… Іграшковий ведмедик і пляшечка з молоком! Ростикова робота! От шалапут малий! Невже до баби Валі мама понесла його з Софійчиними кросівками?

Спішно запхала те добро назад у пакет (не всі ж мають почуття гумору!). Доведеться стирчати на лавці штрафників. Фізкультурник, який досі пробачав їй (що правда, то не гріх: забувала форму й раніше) та іншим дівчатам таку недисциплінованість, нині був сердитий. Адже через мжичку не зміг повести школярів на стадіон, а через якісь непередбачені зсуви у розкладі якраз мусив провадити урок у двох класах одночасно: в сьомому “А” і сьомому “В”.

Трохи нудно і дуже твердо, але в штрафному сидінні є свої плюси. Наприклад, можна відстежити, що веківські хлопці спортивніші за аківських. Дмитро Іваненко – той узагалі суцільна спритність і грація. Вадим Кулаківський у баскетболі не дуже, але який же фірмовий прикид, як поважно себе несе! Чемпіон! Олімпієць! І всі підігрують! Недарма й вона колись клюнула… Е ні, он той високий аківець – його всі знають за оригінальним прізвищем Альбабарін – усе намагається Вада штовхнути, підчепити, принизити. Ех, учився б із ними Сашко Фадійчук: той показав би, хто справжній чемпіон! Колись, як ще в одному дворі жили, ніхто з паруботи обігнати його не міг!

– …О, гля, що робиться: частина підпорядкованих Кулаківському виківуів уже переметнулися в ад’ютанти до алі-баби! Та її Чорнобілка, коли їй дають шмат ковбаси й наказують служити, і то поводиться з більшою гідністю! Чують силу? От вам і чоловіча дружба!

– Щоденника неси! Чи я по-китайському говорю? – кинув Софійці фізрук, минаючи її лавочку. Чи не вшосте за півгодини!

Вони що, змовились проти неї? Ну принесе, принесе вона йому того щоденника! Не тямлячись від праведного обурення, летить до виходу. Біжить коридорчиком, влітає в роздягалку…

У роздягалці її зустрічає темрява й дівочий вереск. Кого це вона тут наполохала?

Вмикає світло. У кутку збились докупи троє: Ірка Завадчук з аківками Лізкою та Аською. Софійка й не завважила, що їх нема на уроці!

Під ногами у трійці щось дзенькнуло, руки ховають за спинами…

– Ви що, світла не можете ввімкнути, що сірники палите? – здивовано нюхнула дим.

Дівчата збентежено мовчали, тільки ще більше зіщулились.

Чудні, їй-Богу! Софійка згадала про фізруків наказ, пішла до ранця й випатрала з нього щоденника. Метнулася до виходу… Ні, тут, крім диму ще щось… Дезодорант якийсь, чи що? Може, ліки?

– Щось трапилось? Комусь погано? – обернулась до Ірки.

– Е… Ну, можна сказати, й так… – Ірка здушено. Від сміху? Чи таки напад задухи? – Але вже попустило!..

– То хоч би двері відчинили, бо справді дихнути нема чим!

– Е ні, все о’кей! – втрутилась Ліза. Голос її стає співчутливим і солодким: – Що, канат уже двояка втравив?

Канат – це високий худий фізкультурник зі своїми зауваженнями!

– Ох, та вже! – з виглядом мучениці-героїні кивнула на щоденник.

– Бідне-е-енька! – поспівчувала трійця.

Ех, зараз би щось дотепненьке та в’їдливеньке їм різонути: надто-бо добре знає свою цьом-цьом Ірку. Ні, ну не зі злості, звичайно, а так, для гумору. За традицією, так би мовити. Але нічого не придумалось, довелось просто гордо і мовчки піти.

Причинивши двері, на хвильку зупинилась, припавши до них вухом. Так і є: кихкотять, навіть регочуть.

– Оце засвітились, блін! – спльовує Лізка.

– Сто пудів, що закладе! – Аська.

– А я вам кажу, не закладе! – це вже, здається, Ірка.

– Що, така перевірена?

– Ну, птину того… Заб’ємся на флягу бірміксу, що вона й не вкурила, що сталось!

– Та ну?!

– Антилопа Гну! Кажу тобі!

– Нє, дівки, Ірка правду базарить: якщо та Парася соску з молоком у пакеті носить!..

У-у-ух-х-х! Це вже занадто!!! Курити Софійка не курила й ніколи не збирається, але з молоком – це таки перебір!

Поки дівчата аж кувікали від реготу, Софійка, стиснувши кулаки й злощасного щоденника, рушила до спортзалу. Хай би подивився, хай би поглянув на тих прогульниць! Не знає, що вони там робили, але… По сумках чужих лазили, це точно!

Вчитель розмашисто писав зауваження у щоденник, а Софійка згорала од вагання. Ох, як же хочеться розповісти! Нашохати себто! Чи закласти – хай би самі вибрали, що більше до смаку. А то їй – зауваження, а вони – енками обійдуться, мовляв, на уроці відсутні та й годі?

Ледве переборола той клубок ображених і образливих слів, що клекотів усередині й уже підкочувався до горла. Вди-и-их! Ви-и-идих!.. Раз обіцяла собі не опускатись до чужого паскудства, то так і буде!

– Що трапилося на математиці?

– Чому на уроці української літератури Дмитро був без книжки?

– Яка прикрість сталася на уроці фізкультури?

7. Свіжі прикрощі

Смуга невдач не миналась. Обходивши ближні вулиці, Софійка не знайшла ані натяку на будинок із мальвами.

Сутеніє, але ще бодай до Фадійчука навідається: як там він зі своїми ремонтами?

Видовище колись рідного куточка, як мовиться, тепер було не для слабких нервів. Кругом розрито, розкидано, завалено!.. В одному з рівчаків щось вовтузилось, те “щось” виявилось замурзаним по вуха Сашком.

– Оце несподіванка! – його зуби щасливо забіліли в щирій усмішці.

Софійки на усмішку якось не вистачило, але мужньо пробурмотіла:

– Тобі, може… Помогти?..

– Ще чого бракувало! – бадьоро вистрибнув на поверхні. Щоб русалонька стала якоюсь мишею-землерийкою? Зажди, помиюсь, хоч посидимо трохи, розкажеш про свої справи!

Поки Сашко хлюпався біля колонки, дівчинка збирала всі сили та вроджену й прищеплену чемність аби утриматись від коментарів. Бо ж супроти цього розгардіяшу всі музейні конфузи дитяча забавка!

Вони сіли на колоду в кінці стежечки: лавочка стала на заваді рівчакові тож її довелось викопати. Над ними стартував до розквіту здоровезний кущ жасмину.

Софійка спершу обережно, а потім – з усіма емоціями й образами – виклала-висипала історію “екскурсії” в галерею з Пустельником. Сашко не зрозумів тривоги музейників:

– Як думаєш, чого вони так трусяться над тими картинами? Зачаровані вони чи що?

– Не знаю… Тільки ясно: там якісь проблеми, якісь таємниці. Правду кажуть, що в кожного – свій скелет у шафі!..

– Скелет?

Сашко здригнувся, чи то лиш здалося? Зрештою, усмішка його чомусь давно пригасла.

– Ну, не справжній же! Навіть не фабричний, як у нашому ботанічному кабінеті! Фразеологізм такий! Або ще кажуть: “У кожного власні таргани в голові”.

– Угу. Або: “В кожному болоті свої чорти водяться”, – ти бач, Сашко нехотячи ще й український відповідник дібрав!

– Знаю, що цей, як його, фразологізм… І не здригнувся я зовсім!

– Ану, друже, признавайся: крім ремонту, тебе мучить якийсь клопіт?

Хлопець наче сполохався, але й зрадів:

– Софійко, ти, як завжди, мене бачиш наскрізь! Ти єдина… єдина мене розумієш!

Добре, що в сутінках не видно, як обоє зніяковіли. Коли ця хвиля спала, Софійка повторила:

– Отже, я уважно слухаю…

– Є що розказувати, а нема чого слухати… Справді. Недавно прислала нам листа двоюрідна тітка моєї мами, баба Ксеня чи як її… Пише, що дуже хвора, і просить маму приїхати її доглянути до смерті… Дітей у неї нема… І все б нічого (ну, крім того, що самої баби шкода, звісно), якби не жила так далеко! А то аж у як у якійсь Матвіївці, я навіть по карті у школі дивився: вісімдесят кілометрів звідси, не менше!

– Стривай-стривай! А ти як без мами? А сестри? Її що, сюди не можна перевезти?

Сашко розвів руками: бачиш, мовляв, які тут умови. Та й куди – в одну кімнатину? Далі ж пояснив:

– Баба хоче померти в рідній хаті. Хата простора, двір і город великі. “Переїжджайте, – пише, – сюди геть і жити, не пошкодуєте”.

– Поїдеш?

– Я ні! В мене тут робота і все… Та й Вірці, Надьці й Любці хоч би перший клас тут закінчити! Любка після твоїх занять, здається, на похвального йде, та й Надька не відстає, хоч і бере не так знаннями, як проворністю!

– І що ж тепер?

– Та оце ж пробую видумати! Мені то ще й краще, як вони під час ремонту не будуть під ногами плутатись.

– Може, дівчат, той… до нас? До кінця травня? Я з мамою пораджусь…

– Ні в якому разі! Щоб вони вам своїми теревенями всі мізки позабивали? – замахав руками Сашко. – Тобі вдома тиша потрібна – уроки вчити. У вас ще й дитина мала, і кицька: вони ж обох заносять на руках і позаціловують! Ні, пробач, але свої проблеми я звик і повинен вирішувати сам!

Самостійний який!

– І що ти плануєш? – не без полегкості запитала Софійка: одну із сестер вона ще витримала б, але трьох – тут Сашко як у воду дивиться!

– Та, як сказати… Почерк-то у баби Ксені ще ого-го! Ну, не хворий зовсім! А що це значить? Просто хоче собі товариства на старість, а біля хати помічників! Коли так, то наша сім’я ще довго буде, як твоя бабуся Ліна каже, хто в лісі, хто в стрісі.

– То так їй і напишіть!

– Але ж це лиш мої здогади! Мама вірить, переживає, готова хоч зараз відпустку брати, нас забирати й у Матвіївку летіти!

Сашко сидів понуро, втупившись у безвість, гострими ліктями зіпершись на коліна, худі, але жилаві, міцні руки зчепивши поперед себе. Мало не світова скорбота! Понапридумував!

Софійка всміхнулась і погладила його плече:

– От уже Шерлок Холмс і доктор Ватсон в одній особі! Знаєш, є в англійців казка, “Троє розумників” називається. Там герої придумали собі горе і над ним, придуманим, ридають! Та все ще сто раз вирішиться, все буде добре!

– Думаєш? – прояснів Сашко.

– Певна! Варіант А: мама з бабою Женею не зійдуться характерами, і за тиждень-другий кожен залишиться при своїх інтересах, тобто при своїх хатах! Варіант Б: баба Женя за місяць одужує, щаслива мама з кошиком гостинців од вдячної пацієнтки повертається додому! Варіант В… М-м-м… Зараз придумаю!

Сашко щиро сміявся і мов аж поривався її обняти, але вчасно згадав, що не дуже чистий, що в робочому одязі, тож не наважився. Тільки вхопив її руки і гарячково-ніжно затиснув у досі неприступний замок своїх долонь.

– Звичайно, якщо ти більше нічого, справді страшного, не приховуєш! – змовницьки сяйнула на нього очима.

Ой, краще б вона цього не казала! Бо хлоп’яка мов струмом ударило, а чолом наче просунула темна хмара.

– Ні, нічого! – заявив якось аж надто поспішно. – Хіба тільки, що я тебе… Що ти в мене… Що ти найкраща!

Поривчасто притягнув її замкнені руки до своїх вуст і… поцілував їх!

– Ти що? Це я мала би!.. – леле, оце бовкнула! Жар пронизав Софійку з голови до п’ят, вона різко визволилася з полону.

– Все, бувай, скоро стемніє. За мною вже спохопились! – і рвонулась до хвіртки.

– Пожди, я передягнусь і проведу!

Але Софійка була вже далеко.

Бігла з усіх сил, не помічаючи темряви. Гамувала гарячість щік не менш розпашілими долонями, калатання серця – розкуйовдженими думками.

…Вона хотіла поцілувати його руки… З поваги до його працьовитості чи від напливу ніжності?..

…Втікала – від нього чи від себе?..

…Вся палає – від сорому чи від блискавок, що проскакують між ними?..

Справді Сашка іще щось мучить, чи лише здалося? […]

– Що схвилювало Софійку під час зустрічі з Сашком? Чи можна вважати Сашка й Софійку справжніми друзями? Аргументуйте свою думку.



(2 votes, average: 4.50 out of 5)