Розвиток західних і південно-західних земель Русі
Наступ питомої періоду з одного боку дало можливість прискореного розвитку самостійних земель і князівств. З іншого, – це призвело до численних усобицам, пов’язаним, насамперед, з боротьбою за “нічиї” стольний міста, насамперед, за Київ, який, крім усього іншого, продовжував залишатися духовною столицею Руської землі, оскільки в ньому знаходилася резиденція митрополита.
Найактивнішу участь у цій боротьбі брали північно-східні князі. Так, Юрій Долгорукий після смерті велікогно київського князя Мстислава Володимировича намагався захопити владу в Переяславі Південному та Києві. Двічі – хоча і ненадовго – він ставав київським князем: 1149 і 1155 рр. Проте вже його син, Андрій Боголюбський зволів київського престолу Північно-Схід. Двічі – перший раз з дозволу батька, а вдруге всупереч його волі – він відмовлявся жити і княжити на Півдні. Під час свого таємного від’їзду з Вишгорода в 1155 р Андрій повіз із собою дорогоцінну київську реліквію – ікону Богородиці, яка, за переказами, була написана самим євангелістом Лукою. Це був перший крок до спроб позбавити Київ його сакрального статусу. Близько 1162, ставши вже великим князем ростовським, суздальським і володимирським Андрій Боголюбський відправив у Константинополь до патріарха Луці Хризоверга свого посла Якова Станіславіча, просячи заснувати у Володимирі митрополичу кафедру і поставити митрополитом свого наближеного Федорця. Однак константинопольський патріарх категорично відмовив йому, вказавши на те, що це погубить Руську землю. Андрій був змушений віддати Федорця на розправу київському митрополиту.
Однак Андрій не просто прагнув піти якомога далі від давньоруської столиці, де влада вели кого князя перебувала під конт ролем вічового зборів (на Північно-Сході, колонізованому порівняно недавно, вічові порядки не мали настільки глибоких коренів, як у Києві). Він спробував позбавити Київ його статусу столиці богоспасаємого світу.
У 1169 р він організував грандіозний похід на Київ, в якому взяли участь “Ростовци, і володімерці, і суждалці, і інех ‘князь 11: Глеб’ Переяславьскиі, Роман Смоліньскиі, Давид’ Вишегородьскиі, Володімер Ан’дреевічь [Дорогобужский], Дмітр’ і Гюргій, Мстіслав’, Рюрік ‘[з Вручого] з братом зй Мстіславом’, Олег’ Святославича з братом зі Ігорем’ “. Місто було захоплене: “і весь Киев’ пограбіша, і церкви, і монастир за 3 дні: та ікони поімаша, і книги, і ризи”. Це повідомлення північно-східного літописця доповнює розповідь Іпатіївському літописі: “і грабіша… весь град Поділля, і Гору, і монастир, і Софію, і Десятіньную Богородцу; і не бисть помилування нікомуже ні откудуже: церквам’ горящім’, крестьяном’ убіваемом’, інші вяжемим’, дружини відомість биша Вь плен’, разлучаемі нужею від мужів своїх, младенци ридаху, зрящіе матерії своііх’; і взяша маєтки множьство, і церкви обнажіша іконами і книгами, і ризами, і дзвони ізнесоша все смоляни, і суждалці, і чернігівці, і Олгови дружина; і вся святині взята бисть… І бисть в Києві на всих чловецех’ стогнаннв і туга, і скорбота неутешімая, і сльози непрестаньния “.
У древній столиці Русі він са жает свого молодшого брата Гліба, а в Новгород відправляє “підручного” – князя Рюрика Ростиславича. Після смер ти Гліба Юрійовича Андрій призначає на київський престол свого племінника, смоленського князя Романа Ростиславича, а його молодших братів, Давида і Романа, садить у Вишгород і Бєлгород. Однак брати Ростиславичі незабаром перестали підкорятися своєму властолю бівому дядечкові, ображені тим, що він звертається з ними як з “подручніка мі”. “Ми тя до сих мест’ акьі батька мали по любові. Аже єси сь сякимі речьми прислав, що не акьі кь князю, але акьі кь подручніку і просто людина “, – заявили вони великому князю.
І тоді в 1173 Андрій Юрійович організував ще один загальноруський похід на Київ. Військо його складалося з ростовцев, суз дальцев, володимирців, переяславців, бе лозерцев, муромців, новгородців і ря занцев. За наказом князя до нього при з’єдналися дружини полоцького, турів ського, пінського, городеньского, чернигов ського, новгород-сіверського, Путивльський го, Курськ, Переяслав-російського, тор чеського і смоленського князів. Колосальна військо, тим не менш, під стінами Києва зазнало поразки і змушене було з ганьбою піти: “І тако вьзвратішася вся сила Андрія, князя Суждальской, совокупіл’ бо бяшеть все землі, і безлічі ВОІ НЕ бяше числа. Прийшли бо бяху високомисляще, а смиренні отідоша в доми своя “. На київський престол (не без допомоги Ростиславичів, природно) сіл згодом ворог Андрія Боголюбського – Ярослав Ізяславич Луцький…
Одночасно з першим походом на Київ у Володимирі почалося грандіозне будівництво: як і в Києві, в місті були зведені Золоті ворота, храм Успіння Пресвятої Богороіци. Тут з’явилася річка Либідь, Печерський містечко… Володимир явно повинен був перехопити у Києва функцію столиці світу…
Дійсно, після розгрому 1169, який може бути зіставлений хіба що з жахами мон гольского навали, Київ починає втрачати своє значення. На півдні ініціатива переходить до Галича та Волині. А в боротьбі князів за владу все частіше беруть участь іноземні загони…
Останній момент потребує пояснення. Як не дивно, це пов’язано не тільки з близькістю південних і південно-західних давньоруських земель до Польщі, Угорщини, Німеччини та Степу, а й з родоводом самих давньоруських князів.
Автори шкільних підручників завжди із задоволенням і гордістю повідомляють про те, як давньоруські князі видавали своїх дочок за представників правлячих династій Західної Європи. На пам’ять, природно, відразу приходить Анна Ярославна – “королева Франції” (тоді – Парижа з найближчими передмістями, Іль-де-Франс). Можна також згадати, що сестра Анни, Єлизавета вийшла заміж за короля Норвегії. Сестри їх батька, Ярослава Мудрого, були видані за норманського маркграфа Бернгарда, за кузена угорського короля Іштвана I Ласло Сара і за польського короля Казимира I Пяста (Доброніга-Марія), а дочки Володимира Мономаха – за угорського короля Коломана (Євфимія), за візантійського царевича Леона (Марія) і за угорського короля Белу II (Софія). Але, от, про те, ким були матері давньоруських князів, автори підручників зазвичай не згадують. А даремно…
Отже, ким же були “наші” князі по материнській лінії?
Почнемо з першого цілком історичного київського князя Ігоря. Від його шлюбу з Ольгою (судячи по імені, скандинавку) народився син Святослав, однією з дружин якого була якась Малуша. Чи була вона слов’янкою, сказати важко…
Згідно літописній легенді, свого старшого сина Ярополка Святослав одружив на черниці-грекині, яку привіз з балканського походу, “краси заради особи ея”. Молодший же Святославич, Володимир мав кілька дружин: літописець згадує, зокрема, Рогнеду, батько якої, полоцький князь Рогволод “прийшов і-заморья” (т. Е., Був скандинавом), “чехини” і “болгарині”, а також візантійську принцесу Анну.
Від першої дружини у Володимира народилися майбутні князі полоцький Ізяслав, тмутараканський (і, швидше за все, чернігівський) Мстислав, а також новгородський і київський Ярослав (якого ми зазвичай – слідом за істориками XIX ст. – Називаємо Мудрим). Всі вони, відповідно, по материнській лінії були скандинавами. Від “чехини” був народжений майбутній новгородський князь Вишеслав (судячи з усього, найстарший з Володимировичів), а від “болгарині” – Борис і Гліб, які незабаром будуть убиті своїм зведеним братом Святополком (сином Ярополка Святославича і монахині-гречанки), одруженого, до речі, на дочці польського князя Болеслава Хороброго. Так що, судячи з літописними даними, перші руські святі були наполовину болгарами.
У результаті кровопролитної братовбивчої усобиці, що почалася відразу після смерті Володимира, як ми пам’ятаємо, єдиним правителем на Русі залишиться Ярослав. Від шлюбу зі шведською принцесою Іриною-Інгігердою, дочкою шведського короля Олафа Шетконунга народяться всі сини Ярослава. Старший з них, Ізяслав, що успадкував від батька новгородський і київський престоли, одружується на Гертруді, дочки польського князя Мешко II. Змінив брата на київському князювання Святослав Ярославич буде одружений на дочці німецького графа Леопольда фон Штаде, а молодший Ярославович, Всеволод, який також став київським князем, – на дочці візантійського імператора Костянтина Мономаха.
Нащадки Всеволода закріпляться на київському престолі. Володимир Мономах одружується на Гіді, дочки англосаксонського короля Гаральда II. Їх сини також вступлять в шлюб з чужинці: Мстислав-Гаральд – з дочкою шведського короля Інга Стейнкельса Христині, Ярополк – з осетинської княжною Оленою, а Юрій Долгорукий і Андрій з дочками половецьких ханів.
Сини Ізяслава Ярославича зв’яжуть свої долі: один з дочкою німецького графа Оттона фон Орламюнде (Ярополк, князь туровский), інший – Святополк, князь київський – спочатку з половецької Хатуною, донькою Тугорхана, а потім з представницею візантійської династії Комнінів Варварою. Син Святополка Ізяславича, волинський князь Ярослав також буде одружений двічі: перший раз на дочці угорського короля Ласло, а другий – на дочці польського короля Владислава Германа.
Святослав Ярославич одружує свого сина Олега, князя чернігівського, курського і сіверського спочатку на візантійської аристократці Феофано Музалона, а потім на половецької Хатуною, дочки хана Осулука. Онуки ж його візьмуть у подружжя дочок польського князя Болеслава III (Всеволод, князь муромський) і половецького хана Аєпи (князь чернігівський Святослав). Від останнього шлюбу, до речі, народиться головний герой “Слова о полку Ігоревім”, який, сам будучи онуком і правнуком половецьких ханів, сина свого, Володимира (князя галицького) також видасть за половчанку, дочка хана Кончака…
Список дружин-іноземок давньоруських князів можна продовжити. Тут ми знайдемо і дочка чеського оломоуцького князя Оттона II Юхимію (дружину новгородського князя Святополка Мстиславича), і дочка хорватського князя Белуші (дружину Дорогобузького князя Володимира Мстиславича), і німецьку принцесу, і грузинську царівну Русудан (дружини великого князя київського Ізясу лава Мстіс лавіча) , і дочка польського великого князя Болеслава III Агнешку (дружину великого князя київського Мстислава Ізяславича), і дочка литовського князя Довспрунк (дружину князя Данила Романовича), і дочка польського князя Казимира III (дружину великого князя київського Всеволода Чермного), і дочок половецьких ханів Белгука (дружину великого князя київського Рюрика Ростиславича), Тоглия (дружину новгородського князя Мстислава Давидовича), Котяна (дружину князя Мстислава Удатного) і Юрія Кончакович (дружина Ярослава Всеволодовича), і осетинську княжну Марію (дружину князя Всеволода Велике Гніздо), і грузинську царицю Тамар (дружину сина Андрія Боголюбського Юрія) …
Справа, звичайно, не в тому, що в переважній більшості давньоруські князі (якщо не всі вони) не мали східнослов’янських “кровей” і вже тому були якщо не “чужими”, то не цілком “своїми”.
Іноземні “принцеси” приносили на Русь свою культуру, свої мови і звичаї. Вони приїжджали не одні, а з двором (нехай, невеликим). Християнки прибували до дворів своїх подружжя зі своїми духівниками (на цей рахунок є важливе свідчення Тітмара Мерзебурзького, що дочка Болеслава Хороброго приїхала до Турова зі своїм духовним батьком, колобжегскім єпископом Рейнберна). Священики ж, очевидно, привозили з собою книги…
Дотепер практично навіть не поставлено питання про те, якою мовою (точніше, на яких мовах) розмовляли при княжих дворах. Володимир Мономах писав, що його батько, Всеволод Ярославич, “будинку седя, ізумеяше 5 мова – в тому бо честь є від інших землях”. П’ять мов (вчені, до речі, досі сперечаються, що це були за мови: зазвичай називають латинську, німецьку, угорську, половецький, литовська, Торчеська, косожскій, абезскій, “скандинавський”, мова волзьких болгар та ін.; єдино, в чому сходяться всі, – Всеволод, безу немов, володів грецькою мовою) – це, звичайно, багато. Але, судячи з матримоніальним зв’язкам, кожен князь мав досить вільно володіти не менше як трьома мовами: щоб розмовляти зі своєю матір’ю (у якої він виховувався років до 6-8), батьком, дружиною і підданими. Давньоруську мову повинен був, судячи з усього, виконувати функції мови-посередника, мови міжнаціонального спілкування в оточенні князя.
Слід після цього дивуватися досить великим знанням давньоруських книжників в області античної і навіть давньоєгипетської міфології, включенню в коло їхнього читання не тільки грецьких хронік, іудейських апокрифів, а й “Повісті про Варлаама і Іоасафа”, що представляє собою християнізувались варіант історії Гаутами-Будди, або переклади з арабської або з сирійського мови ассиро-вавилонської повісті VII ст. до н. е. про Акіра Премудрого?
Показово, що знамените Повчання Володимира Мономаха виявляє близькість до західноєвропейських повчанням “до дітей”, до творінь отців церкви (зокрема, Василя Великого), повчаннями з “Прологу”, творам візантійської, латинської та англосаксонської літератури. На думку В. В. Данилова, князь побічно використовує в Повчанні трактат ранньохристиянського римського автора III ст. Минуция Фелікса “Октавій”.
У Повість временних літ включені витяги з давньоруського перекладу єврейського хронографа “Книга Іосіппон”, складеного в південній Італії в середині X ст. Розповідь про четвертої помсти Ольги (про те, як за наказом княгині була спалена столиця древлян Іскоростень за допомогою птахів, до яких був прив’язаний палаючий труть) знаходить паралелі, як уже зазначалося, в багатьох творах середньовічної західноєвропейської літератури…
Є підстави стверджувати, що на Русі робилися (хоча б у винятковому порядку) переклади з латинської та староєврейського. Розвідки А. А. Гогешвілі, що проводилися в останнє десятиліття XX ст., Дозволяють бути казати про те, що давньоруським авторам домонгольського часу були в оригіналах знайомі багато твори античної літератури і західноєвропейський лицарський роман, звідки вони запозичили не тільки окремі образи і стежки, але і поетичну техніку. Існували також культурно-літературні контакти і з країнами Близького Сходу.
І не останню чергу у забезпеченні такого широкого контексту, в якому формувалася давньоруська культура, грали матримоніальні зв’язку давньоруських князів. Залишаючись для основної маси населення Русі чужими (іноземне ім’я легендарного Рюрика – найкраще тому підтвердження), вони, самі того не підозрюючи, закладали фундамент давньоруської культури.
Облік материнській лінії в родоводів давньоруських князів може внести нові, часом несподівані, ноти й у розуміння логіки розвитку політичної історії Русі домонгольського часу.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)