Розвиток книгодрукування у слов’ян

ПЛАН

1. Друкарня Ш. Фіоля

2. Франциск Скорина та його послідовники

3. Виникнення та розвиток друкарства в Україні

Використана література

4. Друкарня Ш. Фіоля

Упродовж тривалого часу першим виданням, друкованим в одній із слов’янських країн, вважали чеський переклад “Троянської хроніки” Гвідо делла Колонна. Помилка виникла тому, що наявну наприкінці книги дату (1468) розглядали як рік видання книги. Дослідження останнього часу переконливо довели, що ця книга надрукована після 1476 р. Тому найдавнішим нині відомим друком, що з’явився у слов’янському світі, слід вважати видану у Кракові латиномовну листівку-календар на 1474 р. Надрукував її, ймовірно, наприкінці 1473 р. Каспар з Баварії, якого ідентифікують із згадуваним у пізніших документах Каспаром Штраубе. Незабаром з тієї ж друкарні вийшли три невеликі книжки: “Тлумачення Псалтиря” Іоанна Туррекмати, юридичні трактати Франческо де Платеа (з датою 1475 р.), “Менші твори” св. Августина. Хорватське друкарство започаткував церковнослов’янський “Місал” 1483 р., видрукуваний глаголичним шрифтом.

Склалося так, що східнослов’янська кирилична друкарня була заснована не на території однієї зі східнослов’янських країн, а в столиці і найбільшому економічному центрі тогочасного Польського королівства – Кракові, де в той час мешкало багато українців і білорусів. Саме тут наприкінці XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою. Дві з них – Часослов і Осмогласник (тобто Октоїх) – мають позначення про закінчення їх друку в Кракові 1491 р. міщанином-німцем Швайпольтом Фіолем. Тим самим шрифтом надруковані Тріодь пісна (в усіх примірниках відсутні вихідні дані) і Тріодь цвітна (сторінка з позначенням прізвища Фіоля збереглася лише у примірнику, який нещодавно виявлений у румунському місті Брашові).

У колофоні Осмогласника читаємо: “Докончана бисть сія книга у великом граді у Кракові при державі великого короля польського Казимира і покончена би[сть] міщанином краковским Швайполтом Фіоль, із німець, немецького роду, франк”. Аналогічний запис є і на Часослові.

Ще 1887 р. відомий польський бібліограф та літературознавець К. Естрайхер опублікував свій здогад, що Фіоль був слов’янського походження, і цілком довільно іменував його Святополком. Текст колофону Естрайхер коментував так: мовляв, книгу видали дві особи – Фіоль “і з німець німецького роду франк”. Однак таке припущення втратило будьякий сенс після виявлення архівних документів про проживання в 1478 – 1499 рр. у Кракові Швайпольта Фіоля, який називав себе франком (франконцем), оскільки прибув з містечка Нейштадт у центральній Франконії, поблизу Нюрнберга. Попри це й надалі публікувалися статті, в яких відроджувалася гіпотеза Естрайхера 4. Прибічники її вважають, що у Кракові могло одночасно жити кілька осіб з прізвищем Фіоль; згаданий в колофонах кириличних першодруків Швайпольт Фіоль – це не той франк (франконський німець) Швайпольт Фіоль, який виступає в тогочасних джерелах як виходець з Нейштадта у Франконії, а зовсім інша особа – слов’янин (“найімовірніше, українець-лемко”) Святополк Фіола, який, начебто, друкував книги спільно з якимсь Франком з Німеччини. Однак ніякої згадки про “лемка Святополка Фіолу” в джерелах немає. Оскільки й архівні джерела засвідчують, що саме друкар Швайпольт Фіоль був франком (франконцем), це зайвий раз підтверджує, що в колофоні Осмогласника і Часослова слова “із німець, німецького роду франк” стосуються одного й того самого Фіоля. Українізми в мові його видань найприродніше пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників і, ймовірно, був виконавцем їхніх замовлень.

Час від часу повторюється версія, що Фіоль після від’їзду з Кракова розпочав друкарство у Грушеві на Закарпатті. Однак ніхто з фахівців-книгознавців грушівських стародруків не бачив, нема згадки про них в жодному з тогочасних архівних актів. Якщо не рахувати тверджень аматорів-краєзнавців, які були впевнені, що в такому значному культурному центрі, як Грушів, обов’язково мусила бути друкарня, єдиним доказом її існування вважалися слова ігумена мукачівського монастиря А. Кралицького, начебто мармароський вікарій Георгій Кисегій наприкінці XVIII ст. “бачив і в руках мав книжечку буквар, видану для хлопчиків-учнів монастирською грушівською друкарнею” .

Однак філолог АЛ. Генсьорський незаперечно довів, що Кралицький грунтувався на рукописному трактаті “Monumenta chalcographiae veteris in Marmatia” (1804) директора Сигітської гімназії Інокентія Симончича, який, в свою чергу, помилково вважав “грушівським” буквар надрукований в м. Трнаві. До речі, взагалі необережно було б брати на віру будьякі спостереження авторів XVIII – першої половини XIX ст. (у тому числі укладачів каталогів монастирських бібліотек) про дати книг і належність їх тій чи іншій друкарні. Помилок у атрибуції й датуванні стародруків припускалися навіть науковці – бібліографи кінця XIX – XX ст., тим більш часті вони у авторів попереднього періоду, які переважно не мали відповідних фахових знань.

Фіоль замовив виготовлення кириличного шрифту Рудольфові Борсдорфові з Брауншвейга, який досить скоро відлив згідно зі вказівками Фіоля 230 літер і надрядкових значків. Майстер добре впорався з цією роботою, тому Фіоль пообіцяв, що й надалі замовлятиме йому такі речі. У свою чергу Рудольф Борсдорф присягнувся, що без згоди Фіоля не виготовлятиме кириличних шрифтів ні для кого, навіть для себе, і що нікого не навчить, як їх робити. Це зобов’язання було внесено до міських книг на прохання Фіоля, який не хотів, щоб хтось інший заробляв на друкуванні церковнослов’янських книжок.

У брашовському примірнику Тріоді цвітної Фіоля збереглася найстарша в кириличному друкарстві гравюра – розп’яття. Як доводять мистецтвознавці, дереворит міг бути виконаний у Нюрнберзі; не виключено, що одним з його джерел була прикарпатська ікона 6. На стиль інших елементів оформлення (друкарські знаки, плетінчата заставка й ініціали) мали вплив як готичні зразки, так і орнаментика східнослов’янських, зокрема галицьких, рукописів.

За авторитетним визначенням П. В. Владимирова, Октоїх найбільш пов’язаний з українськими рукописами, а Часослов міг бути надрукований за українським списком з російського протографа. В обох Тріодях використано текст південнослов’янської редакції, що була дуже поширена у східних слов’ян. У правописі всіх першодруків впадають у вічі середньоболгарські риси, які на той час були особливо характерними для пам’яток українських земель.

На призначення видань Фіоля в першу чергу для українських та білоруських читачів вказує мова і зміст післямов Осмогласника та Часослова, датування їх за ерою “від Різдва Христового”. Захарія Копистенський у своїй відомій Палінодії, написаній в 1619 – 1621 рр., називав усі чотири найдавніші кириличні церковнослов’янські друки, що вийшли 1491 р. з краківської друкарні Фіоля. Копистенський зазначав, що Тріодь пісна і Тріодь цвітна, видані Швайпольтом Фіолем, зберігалися “у многих при церквах і в монастирах в землі Львовской, і в монастиру Дорогобузьком, і в Городку – Монастира Печерського маєтності, і на Підляшшю в землі Більській, в Ботках на Волиню і інді по розних місцях”. Осмогласник краківського друку, за його словами, був у Смидині під Турійськом, в Кам’янці-Литовському, Часослов, виданий Фіолем 1491 р. – у Києво-Печерській лаврі, в люблінській православній церкві, церкві Чесного Хреста на львівському передмісті Личакові, в Бересті та по інших місцях 9. Пізніше Копистенський згадував кириличні першодруки Фіоля у своїй передмові до “Бесід на 14 посланій апостола Павла” (Київ, друкарня Києво-Печерської лаври, 1623). Примірники видань Фіоля вже в XVI і особливо у XVII ст. були привезені з України та Білорусі до Росії, де довго використовувалися і дбайливо зберігалися (особливо у старообрядницьких громадах).

Деякі дослідники вважають незрозумілими мотиви, з яких Фіоль у колофонах Часослова і Октоїха підкреслював своє німецьке походження.

Гадаємо, що справлені ініціатори видання – православні – воліли залишатися у тіні, бо знали, що німця-католика меншою мірою зможуть запідозрити у бажанні видавати книжки на шкоду католицькій вірі. Згадка про те, що друкар – “німецького роду”, ймовірно, мала на меті створити враження, що друкарня – чисто комерційне підприємство, замаскувати справжні мотиви її організаторів. Незважаючи на такі заходи обережності, над друкарнею збиралися хмари. У листопаді 1491 р. Фіоля ув’язнили як єретика. Незабаром після звільнення з в’язниці він був змушений виїхати у Левочу (Східна Словаччина).

Вже 1498 р. у Фіоля не було жодного примірника його друків. Мабуть, тираж було передано замовцям видання. Хто ж спонукав Фіоля зайнятися кириличним друкарством, хто був замовцем літургійних православних книг? Дослідження останніх років проливають світло і на це питання, хоч конкретних осіб, які були ініціаторами заснування друкарні, не виявлено. Дослідники слушно підкреслюють, що грунт для створення слов’янського друкарства готувала діяльність гуманістично настроєних освітніх діячів, зокрема українців та білорусів, що викладали і навчалися у Краківському університеті. З гуманістами мали зв’язки і сам Фіоль, і Йоган Турзон, який брав участь у фінансуванні першої кириличної друкарні. Свого часу нами було висловлене припущення, що з Фіолем міг співпрацювати Юрій Дрогобич та студенти-русини. Попри всю правдоподібність – це гіпотеза, яку довести важко.

Втім, ініціаторів видання літургічних книг церковнослов’янською мовою природніше шукати не в університеті, який, незважаючи на наявність певної кількості некатоликів, залишався суто католицькою установою. Набагато більше, ніж університетські магістри, у виданні церковнослов’янських книг була зацікавлена ієрархія українсько-білоруської православної церкви. Найімовірніше припустити участь в організації друкарні єдиного відносно близького до Кракова православного культурного центра – Перемишльської єпископії. Підпорядкована їй територія доходила до західних меж української етнічної території (у південно-східній частині Краківського воєводства), включаючи також українські закарпатські землі. До єпархії належали такі економічні та культурні центри, як Сяник, Ярослав, Самбір, Дрогобич, Городок. У XVII – XVIII ст. видання Фіоля були поширені у різних частинах Перемишльської єпархії: у самому Перемишлі, у Прикарпатті і на Закарпатті. Перемишль краще, ніж інші західноукраїнські міста, зберіг культурні традиції доби Перемишльського, Галицького і Галицько-Волинського князівств. Ще з тих часів колишнє стольне місто і важливий центр літописання залишилося осередком розвитку письменства і образотворчого мистецтва. До єпархіальної книгозбірні надходили книжки не лише з України та Білорусі, але й з Росії, Молдови, південнослов’янських країн, Польщі. Міста Перемишльської єпархії довго залишалися центрами книгописання. З Перемишлем пов’язані і досягнення тогочасного монументального малярства. Так, художник Гайль (Іоїль?), згідно з виданою в Городку 1426 р. королівською грамотою, одержав перемишльську парафію Різдва Богородиці як винагороду за малярські праці у Сандомирській, Краківській і Сєрадській землях. Пам’ятки мистецтва з Перемишльщини свідчать про знайомство західноукраїнських малярів з російським, південнослов’янським і молдовським мистецтвом. Досить згадати ікони перемишльської школи XV – XVI ст., фрески Лаврівського монастиря.

У 80 – 90-ті рр. XV ст. на чолі перемишльської кафедри стояв досить діяльний єпископ Іона. Є всі підстави припускати, що на культурно-освітній ниві з ним співпрацювали й інші єпархіальні осередки (насамперед Володимир-волинський, холмський, луцький), митрополит “київський і всея Русі” Симеон (1481 – 1488). Співчутливо ставилися до діяльності українсько-білоруської єпархії окремі українські та білоруські магнати, а також господарі Молдови.

Гіпотеза про зв’язок першої кириличної друкарні з перемишльським осередком вимагає дальших досліджень, зокрема порівняння наявних кириличних рукописів перемишльського походження з краківськими друками. У науковій літературі існує ряд інших припущень. Висловлювався погляд, що Фіолю сприяв уряд Казимира або ініціаторами видання були ті православні магнати Великого князівства Литовського, які прагнули унії з Римом, зокрема маршалок двору Солтан і великокнязівський писар Івасько Сопіга 13. Однак відсутність при імені Казимира титулу великого князя Литовського є серйозним аргументом проти припущення про зв’язок краківських видань з магнатами князівства. Головне ж те, що в тексті книжок нема жодних даних, які б підтверджували можливість їхнього використання для підтримки унійної ідеї. Згадуване вже датування від Різдва Христового, україномовні післямови, згадка про польського короля – все це не дозволяє вважати слушною і гіпотезу Є. Л. Немировського, що видання Фіоля призначалися для Росії. Не можна нехтувати і вказівками Захарії Копистенського про велику поширеність їх у різних регіонах України. Натомість найдавніший виявлений дотепер на цих друках запис, зроблений у Росії, датований 1517 р.

Поява кириличного друкарства створювала передумови для дальшого поширення грамоти і для пожвавлення літературного процесу. Недарма І. Я. Франко вважав цю подію “переломовим фактом” в історії українського письменства.

Водночас, як показують особливості мови й оформлення перших кириличних друків, вони не лише були виявом міжслов’янських культурних взаємин, а й стали істотним чинником подальшого їх зміцнення.

Другою після краківської кириличною друкарнею, що діяла в 1494 – 1496 рр. у Цетіньє – столиці Чорногорії, керував ієромонах Макарій. Це була друкарня володаря Зети (Чорногорії) Джурджа Црноєвича. В її друках вперше у слов’янському кириличному книговиданні з’являються передмови й післямови літературно – публіцистичного характеру, в яких не лише наводяться вихідні дані, а й розповідається про мету книги. Рівень поліграфічного виконання значно вищий, ніж у першодруках Швайпольта Фіоля, в оздобленні поєднуються ренесансні мотиви з рисами, успадкованими від слов’янських кириличних рукописів, з іконописом пов’язаний зміст цілосторінкових фігурних гравюр. Макарієм звали також ченця, який 1508 р. почав видання церковнослов’янських кириличних книг на повеління господаря Волощини. Збіг імен став приводом для тверджень, що після загарбання Чорногорії турками друкарня звідтіля переїхала до Волощини. Але волоський першодрук (Служебник 1508 р.) і наступні видання тієї ж друкарні за шрифтом і оформленням відмінні від чорногорських Натомість вони більше, ніж останні, подібні до східнослов’янських інкунабул з друкарні Фіоля. Тому висловлювався здогад, що друкар цих книг навчався у краківській друкарні.

З-поміж південнослов’янських видавців першої половини XVI ст. найвизначнішими були Божидар і Віченцо Вуковичі. Емігрувавши з загарбаної турками Чорногорії до Венеції, Божидар видавав там церковнослов’янські кириличні книги впродовж 1519 – 1540 рр., а його син Віченцо – в 1546 – 1561 рр. їхні видання вирізняються ошатністю оформлення. Порівняно визначним видавничим центром стало і трансільванське місто Брашов. Тут у 1535 – 1557 рр. в друкарні Иогана Гонтера і Валентина Вагнера вийшло 33 книжки латинською мовою, 14 – грецькою, 6 – німецькою. Трохи пізніше у Брашові почав працювати визначний румунський друкар диякон Коресі, який випускав церковнослов’янські та румунські книги. Брашовські видання були відомі і на українських землях, з якими Брашов мав постійні економічні зв’язки.

Розвиток друкарства кожного з балканських народів служив інтересам їхньої культури, створював передумови для розширення зв’язків між ними та зі східнослов’янськими народами. В перших виданнях кириличних друкарень простежуються риси, як спільні для всього кириличного друкарства, так і ті, які були зумовлені специфічними традиціями книжності окремих країн та їхніх регіонів.

5. Франциск Скорина та його послідовники

У першій чверті XVI ст. виникло національне білоруське друкарство, яке швидко досягло високого рівня, стало чинником відродження білоруської культури. Це мало істотне значення й для України. Адже, як уже зазначалося, у той час культурне життя білоруського й українського народів у багатьох відношеннях становило єдиний процес.

Економічний розвиток білоруських і українських земель, зміцнення економічних позицій православних міщан – це фактори, що сприяли активізації міщан і в царині культури. Однак не випадково саме білоруське середовище виявилося спершу активнішим. Політичне становище православних міщан в таких містах, як Полоцьк чи Вільнюс було набагато кращим, ніж у Львові. Сприяв у цей час розвиткові білоруської культури і державний статус Великого князівства Литовського, яке тоді ще залишалось литовсько-білоруськоукраїнською державою не лише за складом населення, але до певної міри і за культурно-політичною орієнтацією.

Основоположником білоруського друкарства став Франциск Скорина (за сучасним білоруським правописом – Скарына). Він народився у родині купця Лук’яна Скорини в старовинному білоруському місті Полоцьку, яке було другим після Вільнюса економічним центром Великого князівства Литовського 16. У 1504 – 1506 рр. Ф. Скорина навчався у Краківському університеті, де отримав титул бакалавра мистецтв, після цього продовжував свої студії у Західній Європі і 1512 р. здобув у Падуанському університеті титул доктора медицини.

Світогляд Скорини формувався на основі як досвіду і знань, що їх він виніс з рідної Білорусії, так і знайомства з культурою західноєвропейського Ренесансу. Економічне і суспільно-політичне життя тогочасної Білорусії та України сприяло поширенню серед частини міського населення гуманістичних поглядів, готувало грунт для включення цих земель у загальноєвропейські культурно-ідеологічні рухи. У тогочасних умовах було неможливо цілком порвати з традиціями середньовічної ідеології, і все ж у багатьох відношеннях Скорина став попередником білорусько-литовської реформації, справжнім гуманістом, свідомим борцем за піднесення освітнього рівня рідного народу. Багато в чому Скорина випередив свою епоху. В його добу і ще довго потім національна свідомість виступала під оболонкою конфесійної приналежності. Але білорус з Полоцька зумів поєднати індиферентизм до конфесійних різниць між християнами з полум’яним патріотизмом.

Задумавши видавати книжки “людям посполитим к доброму научению”, Скорина найсприятливішим для цього місцем визнав Прагу, де гуситський рух започаткував небувале піднесення культурного та політичного життя. Не випадково в Чехії вийшли друком перші переклади Біблії на одну зі слов’янських мов, широко були розповсюджені і рукописні переклади біблійних книг. Осередком чеського друкарства було празьке Старе місто. Саме тут 6 серпня 1517 р. вийшов у світ Псалтир “повЂлЂнием и працею избранного мужа, в лЂкарскых науках доктора Франциска Скоринина сына c Полоцька” . Видавець вказував, що книга може бути використана дітьми “як початок всякое доброе науки грамоты”. Видання мало зручний формат (кварто). В обох збережених примірниках виявлено тогочасні приписки: “А то ся стало накладом Богдана Онкова сына, радци мЂста Виленского”.

Одразу після Псалтиря Скорина приступив до видання Біблії руської у тому ж форматі четвірки. Біблійні книги виходили в міру їх підготовки, а не в тій послідовності, яка прийнята у церковному каноні. Крім Псалтиря, в 1517 р. вийшли Книга Йова (10 вересня), Притчі премудрого Соломона царя (6 жовтня), Книга Ісуса сина Сірахового (5 грудня). Книга Буття (1519) починається загальним дереворитним титульним аркушем до всіх випусків і програмною передмовою до всієї Біблії. Всього впродовж 1517 – 1519 рр. у Празі вийшов Псалтир і 22 книги (у 19 випусках) Біблії руської загальним обсягом 2389 аркушів. Ці випуски не охоплюють всього кола книг Старого Завіту. Нема, зокрема, Книг маккавейських і книги Параліпоменон, хоч ними Скорина в загальній передмові до Біблії рекомендував користуватися для пізнання давньої історії. Очевидно, книжки, на які Посилався Скорина в передмові, були підготовлені до друку, однак видати їх у Празі він не встиг.

Багато авторів вважали, що для видання книжок Скорина мусив мати у Празі власну друкарню. Але докторвидавець міг користатися послугами одного з чеських друкарів. У Празі в той час друкували не тільки латинським шрифтом двох варіантів (готичним і антиквою), але й єврейським. Саме 1518 р. тут майстерно надруковано першу частину Біблії (П’ятикнижжя) староєврейською мовою. Хоч Прага була давнім осередком друкарства, на той час не існувало чеських видань з таким високомистецьким ренесансним оформленням, як у друках Франциска Скорини 19. Можливо, однак, що Біблію друкував чеський друкар Северин, який саме після 1520 р. почав видавати книги у новому, позначеному стилістикою ренесансу стилі. Слід гадати, що на підставі вказівок Скорини один з празьких майстрів виготовив і кириличний шрифт, відмінний від шрифту попередніх чотирьох кириличних друкарень. Книжки прикрашають численні фігурні гравюри, заставки, кінцівки, а також – річ небувала перед тим і після того – портрети самого видавця.

Цікаво, що зображення будинку на 133-му аркуші Третьої книги царств нагадує будинок краківської бурси вбогих. За заповітом її засновника, вихованця Празького університету Йогана Існера, до бурси мали приймати насамперед студентів “з Русі й Литви”. Можливо, Скорина свого часу мешкав у цій бурсі, а потім відтворив її з пам’яті, щоб надати реальних рис ілюстрації на теми старозаповітної історії. Схожість малюнка з будинком бурси підтверджує припущення деяких дослідників, що сам Скорина брав участь у ілюструванні своїх видань.

Свою видавничу діяльність Франциск Скорина продовжив у Вільні “в дому почтивого мужа Якуба Бабича найстаршого бурмистра славного и великого места виленскаго”. Тут у березні 1525 р. видрукувані “Апостол” формату вісімки, а без позначення року видання – “Малая подорожная книжка” ще меншого формату – в 12-ту частку аркуша. Довго вважали “Апостол” першим віленським виданням, щойно А. С. Зьорнова з стану гравюр зробила висновок, що “Малая подорожная книжка” надрукована раніше 23. Це блискуче підтвердилося після виявлення в Королівській бібліотеці Данії у Копенгагені примірника книжки з пасхальними таблицями на 1523 – 1543 рр. Найімовірніше “Малая подорожная книжка” вийшла десь всередині 1522 р.

“Книжка” ділиться на Псалтир, “Часослов”, 17 акафистів та канонів, “Шестоднев’ зі службами на всі дні тижня, святці з пасхалією. Кожна з 21 частин має окремі вихідні дані та окрему пагінацію, а деякі з них – і окремі титульні аркуші. Між частинами є значні різниці в оформленні, які можуть свідчити, що працювали над ними різні друкарі. Тому пропонується вважати згадані частини окремими виданнями 25. Але назва “Малая подорожная книжка” стосується всіх частин, це видно із спільної передмови, що починається словами “В сеи малой подорожной книжце поряду кратце положени суть…”.

У виданнях Скорини для сучасного читача чи не найцікавіші численні частково перекладені з латинської мови (з відомих середньовічних коментарів Николая Лірана), а частково написані самостійно. Вони яскраво відбивають просвітницькі позиції автора. Так, у загальній передмові до Біблії йдеться про необхідність використовувати наявні в окремих книгах елементи реальних знань для вивчення “семи визволених наук” – граматики, риторики, логіки, арифметики, геометрії, астрономії, музики. Свій патріотизм Скорина найяскравіше підкреслив у передмові до книги Юдиф. У ній розповідається, як під час облоги міста Вефулії військом ассирійського царя Навуходоносора удова Юдиф проникла до намету полководця ассирійців Олоферна і, коли він заснув після банкету, відтяла ворогові голову, чим врятувала рідне місто. Скорина закликає читачів “жену сию преславную” наслідувати “в добрих делах и в любви отчины”, не шкодувати праці і майна для загального добра і для батьківщини. “Понеже от прирожения звери, ходящие в пустыни, знають ямы своя; птицы, летающие по воздуху, ведають гнезда своя; рибы, плывающие по морю и в реках, чують виры своя; пчелы и тым подобная боронять ульев своих, – також и люди, игде зродилися и ускормлены суть по бозе, к тому месту великую ласку имають. Прото ж и сия вдовица Іудиф для места рожения своего выдала ест живот свой на небезпеченство”.

Дослідники давно вже відзначили у друках Франциска Скорини спроби віршування. Видавець виходив з розуміння віршованої природи друкованих ним біблійних текстів. У передмові до Псалтиря він писав: “Розделил есми вси псалмы на стихи, по тому, яко ся в ыных языцех делить”. А в передмові до Біблії уточнено, що Псалтир містить “кафизм двадесеть, псалмов полтораста, стишков или припелов две тысещи и шесть сот”. Франциск Скорина усвідомлював ритміку твору, причому співаним “припелам” у його розумінні відповідали читані “стишки”.

Елементи віршування спостерігаються також в акафистах, вміщених у “Малій подорожній книжці”. Значення цього ще більше зростає, якщо врахувати, що принаймні частина акафистів – не переклад, а власний твір білоруського письменника, що незаперечно доводить виявлені А. Туриловим акростихи, які вказують на ім’я і прізвище Франциска Скорини 28.

У мовному відношенні білоруські першодруки Скорини поділяються на дві групи. Празький псалтир і віленські книги надруковано церковнослов’янською мовою у тому варіанті, що був поширений у Білорусі і відбив багато особливостей білоруської мови. До тих слів, які здавалися Скорині важко зрозумілими “для людей простих”, на берегах видавець додав відповідники з тогочасної білоруської літературної мови (зрідка для пояснень використані і слова церковнослов’янського походження, які були широковживаними у білоруській писемності). Значно більший вплив мало білоруське мовне середовище на переклади всіх інших видань – біблійних книг, “виложених руською мовою”. Цей переклад був здійснений на основі двох головних джерел – чеської Біблії 1506 р. і церковнослов’янських текстів деяких біблійних книг. Хоч багато дослідників вважали мову перекладів білоруською, спеціальні філологічні дослідження показали церковнослов’янську мовну основу і цих Скоринових друків, особливо в галузі лексики і словотвору. Проте Скорина впровадив так багато граматичних і лексичних білорусизмів, що його мова є зразок білоруської редакції церковнослов’янщини, проміжною ланкою у переході від церковнослов’янської мови до білоруської. Прагнення зробити мову своїх видань зрозумілішою для “людей простих”, “посполитих” – яскрава риса гуманізму Скорини 30. За визначенням І. Я. Франка, вихід книг Франциска Скорини став “не лише літературним фактом, але й вагомим внеском в історію культури” 31.

Доказом високої оцінки видань Скорини українськими читачами є численні їхні рукописні копії. Так, 1543 р. Парфен з Кобринського і Пинського староств переписав Віленський псалтир, внісши до мови низку українізмів. У бібліотеці Перемишльської греко-католицької капітули було три списки “Апостола” Скорини, у збірці А. С. Петрушевича – список П’ятикнижжя, у збірці Рум’янцовського музею в Москві збереглася копія скорининських біблійних книг, що її якась Стечиха передала церкві у с. Підмонастирі. Мистецьким оздобленням вирізняється перепис “Апостола” Скорини, здійснений 1593 – 1594 рр. у с. Теслугові на Волині попом Гермогеном, “родичем з Торчина, прозвищем Тихоненя Яцкович”.

Серед рукописних копій Біблії Скорини увагу дослідників привернув список, зроблений на замовлення Василя Жугаєвича з м. Ярослава над Сяном у Перемишльській землі Руського воєводства. Тут вміщено датовані 1568 р. копії чотирьох біблійних книг (Іова, Притчі, Екклезіаст, Премудрість) і збірку інших матеріалів, частина яких пропагує книгу як джерело мудрості. У мові скорининських книг тут більше, ніж у друкованому їх тексті, південнослов’янізмів, що цілком відповідає традиціям тогочасної української писемності. У заголовках, передмовах і післямовах, де говориться, що книги велів надрукувати Скорина, замість його прізвища фігурує “в лікарських науках доктор Василій Жугаєвич”, або “Жугаєв син з Ярославля”, який ці книги “казал списати”. Ймовірно, Жугаєвич – той самий бакалавр Васько з Ярослава, який найняв для писання книжок дяка Яцька Макушку зі Стрия, причому Макушка у 1562 р. зобов’язався прибути у Ярослав і там згадані книжки писати і закінчити.

На жаль, не зберігся рукопис, що його Ф. Ціхановський (в 1810 – 1828 рр. – холмський греко-католицький єпископ) подарував бібліотеці Варшавського університету. Як видно з передмови, спершу рукопис містив повний текст біблійних книг – старозавітних і новозавітних. Наприкінці П’ятикнижжя сказано про виконання рукопису 1569 р. “повеленієм же і пильностію худаго человіка на ім’я Луки в неславном же граді Тернополі”. На відміну від скорининських друків, книги було розміщено в канонічній послідовності. Повторювалися передмови з видань Скорини, а характерні для цих видань мовні риси виявлено у всьому рукописі, в тому числі у тих книгах, що їх нема серед друків Скорини (дві книги “Параліпоменон”, чотири книги “Ездри”, книга Товії, новозаповітні книги).

З рукописом Ціхановського багато спільного має рукописний кодекс, який з Біцинського монастиря (поблизу Золочева на Львівщині) надійшов до львівського Онуфріївського монастиря, де був виявлений Я. Головацьким. Продовження того ж кодексу опинилося у колекції М. П. Погодіна. Крім Псалтиря і кінця Маккавейських книг, він містить всі старозавітні книги, в тому числі й ті, які відсутні у друках Скорини (дві книги “Параліпоменон”, книга “Ездри”, книга “Товії”, неповна перша книга “Маккавеїв”). Наприкінці П’ятикнижжя є запис про його копіювання в 1575 р. “писарчуком” Дмитром із Зінькова; при початку і кінці книги Ісуса Сірахового (писаної іншим почерком) сказано про написання її в 1573 – 1576 рр.; у кінці книги Єзекиїла є запис про закінчення її “повеленієм же и пильностію богобойнаго ієрея пастыря Христовых овець в неславнЂм же градЂ МаначинЂ” (Маначин – нині с. Волочиського р-ну Хмельницької обл.). Як і копії Василя Жугаєвича та Підманастирська, маначинський список Дмитра з Зінькова має більше церковнослов’янізмів, ніж у самого Скорини. Водночас ті книги, яких нема в Скорининих друках, мають багато спільного з празькою першодрукованою Біблією. Припускають, що вони скопійовані з втрачених частин повного скорининського перекладу Біблії.

Другим після Вільна осередком друкарства у Великому князівстві Литовському стало м. Берестя на Поліссі – сучасний Брест. Берестейським старостою в середині XVI ст. був магнаткальвініст Микола Радивил Чорний, під егідою якого у Бересті виходили польські кальвіністські видання, що їх у 1553 – 1554 рр. друкував Б. Воєвудка, а з 1558 р. – С. Мурмеліус. 1563 р. у Бересті вийшов старопольський переклад Біблії, однак прізвище друкаря на цьому виданні не вказане.

У маєтку цього ж М. Радивила у м. Несвіжі 1562 р. працювала білоруська друкарня. Одним з тих, хто заохотив білорусько-литовських реформаційних діячів до заснування цієї друкарні, був, як припускають, відомий протестантський публіцист П. П. Верджеріо, який під час перебування у Вільні 1560 р. міг ознайомити Миколу Радивила, Остафія Воловича, Симона Будного з виданнями словенського освітнього діяча Пріможа Трубара. Книжки у Несвіжі виходили “накладом” несвізького намісника М. Кавечинського, проповідника Л. Кришковського і визначного реформаційного діяча С. Будного. Будний – автор обох білоруських несвізьких видань: “Катехізиса” і трактату “О оправданій грЂшнаго человЂка пред Богом”. “Катехізис” настільки нагадував видання Скорини, що у XVII ст. укладачі каталога бібліотеки Львівського братства приписали книжку “докторові Францискові”.

Ще більшою мірою, ніж Будний, продовжувачем Скорининих традицій став Василь Тяпинський. Він, хоч і належав до поміркованого крила социніан, був далекий від конфесійної обмеженості. Якщо Будного білоруська мова цікавила як засіб пропаганди протестантизму, то Тяпинський насамперед – патріот, палкий прибічник поширення рідномовної освіти серед народу. Василь Тяпинський таврував “значних панів” за зневагу до рідної мови, закликав їх давати кошти на заснування шкіл і розвиток науки. Віднесення Тяпинського до білоруського книгодрукування є умовним. Невідомо, де працювала його “убога друкарня”, – в білоруському Тяпині чи деінде, скажімо, у тому ж Несвіжі або на Волині, де в нього були маєтки. Єдине відоме її видання – Євангеліє вийшло, ймовірно, на початку 70-х рр. Унікальна на той час риса цієї публікації – вміщення паралельно церковнослов’янського тексту і перекладу на мову “просту”. Щойно 1607 р. в Острозі вийшло інше аналогічне видання – книга “Лікарство на оспалий умисл чоловічий” з паралельними текстами церковнослов’янською і тогочасною українською книжною мовами. Крім перекладу на “просту” мову, зрозумілу і білорусам, і українцям, Тяпинський подав на берегах переклади й етимологію слів, поклики, текстологічні пояснення. Ці матеріали свідчать про філологічні та загальнонаукові знання визначного літератора і видавця. Книжка збереглася лише у двох примірниках; невідомо, чи був надрукований повний текст, чи та частина, яка є у повнішому з них. Очевидно, друкарня не була великою і видала книгу малим накладом.

Особливу групу кириличних стародруків становлять так звані безвихідні (“анонімні”) книги – група порівняно недосконалих друкованих книг середини XVI ст., які не мають вказівок про місце видання. Свого часу російські бібліографи приписували їх “південним друкарням” – південнослов’янським, румунським або українським. Лише в наш час було доведено, що ці книжки призначалися для збуту в Росії, і наймовірніше надруковані в Москві. Однак до публікації “анонімних” видань могли бути причетні і майстри з Вільнюса 35. Зокрема, деякі риси тексту і правопису так званого середньошрифтного Євангелія зближують його з українськобілоруськими рукописами. Це дало підставу для припущення, що воно було надруковане у Вільні, або – ймовірніше – що в друкуванні книжки брав участь майстер білорус Петро Мстиславець.

Висловлювалась думка, що анонімна друкарня була власністю відомого учасника політичних реформ у Росії священика Кремлівського благовіщенського собору Сильвестра, а пізніше його сина Анфима Сильвестрова. Ми не бачимо достатніх підстав вважати їх власниками підприємств, але зв’язок цих осіб з видавничою справою дуже ймовірний. У цьому контексті заслуговує на увагу та обставина, що Анфим мав відношення до політичних та торговельних зв’язків Росії з Великим князівством Литовським 38. Попри наявність специфічних російських рис, в цілому, московські анонімні видання вміщують тексти південнослов’янського походження у тому варіанті, який був на той час загальноприйнятим у східних слов’ян. Анонімна друкарня стала безпосередньою попередницею Державної московської друкарні, в якій Іван Федоров та білорус Петро Мстиславець надрукували найстарші в Росії точно датовані друки – Апостол (1564) і дві версії Часовника (1565). Після їхнього виходу в світ обидва друкарі були звинувачені в єресі – за що саме не відомо – і змушені втікати з Росії. Роботу вони знайшли у друкарні, власником якої був “найвищий гетьман” Великого князівства Литовського, нащадок київських бояр Григорій Ходкевич. До його маєтків належали два містечка на Підляшші – Супрасль і Заблудів, недалеко від Білостока. Задумавши створити освітньокультурний осередок, гетьман Ходкевич обрав для нього Заблудів. Це може свідчити про прагнення здійснювати видавничу програму незалежно від супрасльських монахів, що не виключає ймовірності залучення їх до співпраці. Грамотою, виданою 1567 р. (раніше її датували 1563 р., уточнення датування обгрунтував І. 3. Мицько), Ходкевич надав матеріальне забезпечення церкві, шпиталеві, костьолові і при ньому “містрові” (вчителеві). Щоб дати Федорову засоби існування на час роботи в новозаснованому видавничо-друкарському підприємстві, Ходкевич передав йому в користування (оренду) маєток у Мізякові Брацлавського повіту (Східне Поділля), а згодом с. Малинку “с фольварком друкаровским”.

У заблудівській друкарні Г. О. Ходкевича Іван Федоров та Петро Мстиславець з липня 1568 р. до березня 1569 р. друкували Євангеліє учительне – церковнослов’янський переклад збірки казань, укладеної, як гадають, константинопольським патріархом Іоанном IX Агапітом 39. Незабаром після видання цієї книги Петро Мстиславець виїхав до Вільнюса, де зайнявся друкарством у співпраці з багатими білоруськими купцями Мамоничами. Натомість Іван Федоров від вересня 1569 р. до березня 1570 р. друкував свою першу самостійну працю – Псалтир з “Часословом”. Помічником його був Василь Гарабурда, якого в тогочасних документах при описі події, що сталася 27 березня

1570 р. у Володимирі на Волині, називають “слугою друкарні” Г. О. Ходкевича.

Попри всю вже неодноразово відзначену нами спільність культурного розвитку України і Білорусі, Франциск Скорина і Симон Будний належать, у першу чергу, до білоруської культури. їхні зв’язки з Україною були спорадичними, хоч, без сумніву, видання були орієнтовані на всіх “руських” читачів. Скорина і Будний були насамперед видавцями, а не друкарями. Щодо Тяпинського, то невідомо чи він, крім видавничої праці, особисто займався й друкарською. Діяльність Тяпинського, хоч обмежена за своїми масштабами, важлива з огляду на свій новаторський характер, і в цьому полягає її значення для білоруської та української культури. Друкування Тяпинським двомовного Євангелія засвідчує, що ініціатива Скорини й Будного знайшла не лише прихильників, але й продовжувачів. Врешті, заблудівські видання Ходкевича продовжили започатковану Фіолем та Скориною орієнтацію на якнайширше коло читачів, насамперед білоруських та українських.

6. Виникнення та розвиток друкарства в Україні

Львівська друкарня Івана Федорова. Поняття “друкарство в Україні” вужче від поняття “українське друкарство”. Як було показано вище, історію українського друкарства можна починати з діяльності першої Краківської кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й на Україну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр.

Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові – осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі – резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната.

Неслушно було б вважати обидві перші в Україні друкарні породженням локальної ситуації у Львові й Острозі, насправді, заснування друкарень у цих містах було пов’язано з потребами громадсько-політичного і культурного руху всієї України.

Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI – першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості.

Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього регіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання. В Тюбінгені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів. 1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь – 1568 р., Познань – 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв – 1577 – 1578 рр., Рига – 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були темпи визрівання об’єктивних соціально-економічних передумов виникнення друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов’язані з першими друкарнями різних країн і регіонів.

Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.

Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого – мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові – в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто.

Іван Федоров прибув до Львова, коли тут активізувалася політична й культурна діяльність міщан, на передмісті Підзамче діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, велася підготовка до реорганізації Львівського Успенського братства і заснування його школи. Дедалі більше ставало міщан, які мали великі книжкові збірки. Іван Федоров уже в Заблудові міг довідатися про цю культурно-освітню діяльність львівських міщан, про їхню роль у суспільно-політичному русі, а тому мав підстави сподіватися, що саме у Львові знайде сприятливі умови для самостійної видавничої діяльності. Він не міг не знати, що у Львові жило багато кваліфікованих ремісників, у тому числі фахівців, яких можна було залучити до виготовлення та ремонту друкарського обладнання. Є навіть неясні вказівки про існування у Львові друкарні до приїзду туди Івана Федорова *, але жодної книжки від неї не збереглося, в той час, як відомо, понад півтисячі примірників федоровських друків. Тому наявність дофедоровської друкарні в Україні довести важко; якщо ж припустити, що така друкарня існувала, то тоді, в усякому разі, була дуже малопотужною і короткотривалою.

За свідченням самого Федорова, він знайшов допомогу не серед “багатих і благородних”, а від “неславних в мирі” – ремісників, крамарів, представників нижчого духовенства. Зокрема, освічений сідляр Сенько Каленикович безплатно надав друкареві житло, позичив йому значну суму грошей, допомагав налагодити зв’язки з краківськими ремісниками і купцями. У тогочасних документах приятелями Івана Федорова названі львівські міщани Михайло Дашкович, Іван Мороховський, швець Яцько, маляр з Підзамча Лаврентій Пилипович Пухала. На навчання до останнього друкар віддав свого помічника – юнака із Заблудова Гриня Івановича. З допомогою львівських знайомих Іван Федоров зайнявся виготовленням нового друкарського обладнання і ремонтом старого. Знайдені відомості про його винаходи в ділянці артилерійської техніки дозволяють припустити, що Федоров вносив технічні вдосконалення і у поліграфічне виробництво. Його верстат був на той час досить досконалим: в багатьох друкарнях верстати такої конструкції використовувалися навіть наприкінці XVIII ст.

У лютому 1573 р. львівська друкарня почала працювати, а через рік закінчила друкування Діянь і послань апостольських – книги, яку скорочено називали Апостолом. Перевидаючи Апостол, раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. А головне, що наприкінці книги він замість офіційної за стилем післямови включив “Повість откуда начася і како совершися друкарня сія”. Це мемуарно-публіцистичний твір, в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню: служити людям і церкві “художеством” власних рук. На самостійну роль Івана Федорова як видавця і, можливо, на участь у виданні львівських міщан вказує друкарська марка, що включала герб Львова і особистий герб першодрукаря. Останній подібний до гмерків – домових знаків міщан. У Львові у той час такі гмерки застосовувалися як тавра на ремісничих виробах, прикрашали фасади будинків, зображалися на надгробках тощо.

Того ж 1574 р. Іван Федоров надрукував перший у Східній Європі друкований підручник – Буквар. Для його укладання використано відомі раніше рукописні посібники для вивчення грамоти, граматичні статті з рукописних збірників різного походження, в тому числі й білорусько-українських. Так, після літер і складів вміщено добірку найважливіших молитов, пізніше – уривки з Книги притч Соломонових про необхідність навчання, різні моралістичні сентенції. Після цього – звертання до батьків у формі досить логічної компіляції з різних біблійних книг. Тут залучено й тексти українсько-білоруського походження, про що свідчить мова окремих речень (наприклад, “Не дотикайся межей чужих і на поле сироти не вступуй”). У післямові, написаній церковнослов’янською мовою, видавець вказує на мотиви своєї праці над книгою: “Возлюблений честний, християнський, руський народе гречеськаго закона”, – звертається він до читачів: “Аще сії труди моя благоугодни будут Ваші[й] любві, прийміте сія c любовію, а я і о іних писаніїх благоугодних c вожделінієм потрудитися хощу, аще благоволит Бог, вашими святими молитвами”.

Підкреслення належності до “гречеського закону” ставить видання в контекст прагнень тодішніх українських і білоруських книжників протиставити грецькі коріння власної релігії та освіти латинській освіченості католиків. Вихідні дані в кінці книжки наведено не церковнослов’янською, а тодішньою українською писемною мовою: “Видрукувано во ЛвовЂ, року 1574”.

Як видно зі змісту та післямови, книжка призначалася для дітей, які вивчали кириличну писемність. Хоч приклади відмінювання і навчальні уривки було подано церковнослов’янською мовою, оволодіння ними давало учням змогу читати й писати також українські й білоруські тексти. Церковнослов’янська мова розглядалася тоді як “високий стиль” рідної мови, тому Буквар, виданий у Львові для потреб місцевих українських школярів, цілком заслуговує назви першого відомого нам друкованого українського підручника.

Укладання і надрукування Федоровим у Львові Букваря пов’язане з освітніми планами міщан, які поступово піднімали рівень своїх шкіл. 1572 р. “представники всієї української громади та передміщан” Львова добилися від королівської влади визнання за українським населенням права посилати синів до гімназій та шкіл для вивчення “вільних мистецтв”, а у квітні 1575 р. видання Букваря стало внеском у здійснення широкої програми культурно-освітніх заходів, наміченої міщанами Львова та інших міст.

Видавнича діяльність князя Острозького. Попри початкові успіхи Івана Федорова, вести самостійну друкарню йому було нелегко. Хоч друкареві не відмовляли в кредиті, а суми боргів і зобов’язань боржників зрівноважувалися, проте гроші, вкладені в друк, поверталися повільно. Це був один з мотивів того, що 1575 р. друкар Іван Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького. Запрошення друкаря на службу до Острога пояснюється насамперед наміром князя видати церковнослов’янську Біблію, але поки готувався її текст, друкар отримував інші доручення. Зокрема, він став “справцею” (управителем маєтків) Дерманського монастиря. Втім, цілком ймовірно, що вже в Дермані були надруковані якісь малоформатні видання, які до нас не дійшли. Видавнича програма Острозької друкарні, з одного боку, була розроблена князем Острозьким і українськими, грецькими та іншими книжниками, яких він залучив до праці в Острозькій академії. З другого боку, авторитет Івана Федорова як друкаря і літератора був великим, тому видавець і його радники рахувалися з його думками й досвідом. Отже, острозькі видання, подібно до того як раніше заблудівські, стали виявом своєрідного компромісу між місцевими літературно-освітніми колами і друкарем. Текст передмов і післямов став ближчим до традиційних зразків, які на той час залишалися загальноприйнятими у кириличній східнослов’янській і південнослов’янській рукописній книзі. Водночас в ці роки в Острозі утверджуються елементи, характерні саме для друкованої книги: окремий титульний аркуш, вірші на герб, віршована присвята меценатові.

Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська “Азбука” (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського буквар ї і нарешті Сказання чорноризця Храбра “Про письмена”. Цей твір – визначна пам’ятка староболгарської літератури – сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю. Прославляння у цій пам’ятці просвітителя слов’ян Константина-філософа мало на меті звеличити освітню діяльність іншого його тезки – князя острозького. Проводилася певна аналогія між діяльністю острозького гуртка і просвітництвом доби Константина-філософа.

Можливо, “Азбука” була виданням самого Івана Федорова, а не князя Острозького. На таку думку наводить те, що “першим овочем” князівської друкарні названа (у передмові до цього друку) “Книга Нового Завіту” – Псалтир і Новий Завіт, що вийшов у світ 1580 р. Книга невеликого формату була надрукована дрібним напівуставним шрифтом і призначалася, в першу чергу, для домашнього читання, хоч пізніше вживалася і в літургії. Щоб полегшити використання книги в богословських студіях, зокрема, в доборі аргументів при полеміці на захист православ’я, до Євангелія і Апостола було додано алфавітно-предметний покажчик. Цей укладений острозьким книжником Тимофієм Михайловичем покажчик вважають першим в Україні друкованим виданням науково-допоміжного, інформаційного характеру.

Справжнім шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 р. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович та інші, вчені греки Діонісій Раллі-Палеолог, Євстафій Нафанаїл. За основу прийнято список Генадіївської Біблії, отриманий з Москви, а до редагування залучалися також грецькі, латинські, чеські тексти біблійних книг. На титульному аркуші підкреслювалося, що книга є докладним перекладом з грецької Біблії семидесяти толковників (Септуагінти).

У вміщеному перед текстом вірші про герб князя Острозького видана в Острозі книга порівнюється зі зброєю (“острЂйшее меча обоюдуострое слово” – цитата з Апостола), яка допоможе подолати “еретиков полки умовредная”. Далі єретики іменуються хижими вовками. Вірш про герб був своєрідною присвятою-зверненням до видавця. У більшості наступних видань після вірша вміщувалася прозова присвята меценатові, а тоді вже повчальна передмова до читача. Проте в Острозі сам меценат був видавцем, тому замість присвяти вміщено передмову-декларацію від імені видавця, а за нею – ще “предсловіє”, яке закінчується віршем. Сама передмова від видавця чітко поділяється на дві, навіть на три частини. Перша і друга надруковані паралельно грецькою і церковнослов’янською мовами. Перша частина – це молитва видавця, який дякує Богові, що дозволив завершити задуману і почату справу. “Предсловіє” Герасима Смотрицького має богословський характер і присвячене значенню Святого Письма. Заключний вірш повторює вже знайомі нам мотиви про роль “слова” у боротьбі з “хижими вовками”, про освітницький характер видавничої діяльності К. Острозького, який проголошується продовжувачем князів Володимира і Ярослава Мудрого. Перший варіант післямови (1580) складено лише церковнослов’янською мовою, другий (1581) має паралельний грецький текст. За формою перша післямова – традиційний колофон. Підкреслено ініціативу князя К. Острозького, названо його титули, після чого сказано про надрукування книги Іваном Федоровим. У другій післямові перша частина знову має форму молитви. У ній йдеться про “православного князя” (без прізвища і титулів), який дав змогу Івану Федорову надрукувати книгу.

Спершу наклад планували надрукувати до 12 липня 1580 р., і таку дату подано в післямові у частині накладу. На більшості примірників вказано іншу дату виходу – 12 серпня 1581 р. Цей день, очевидно, було визначено як остаточний термін надрукування Біблії, але, ймовірно, ще деякий час після того тривало додруковування тих частин, тираж яких був меншим.

Острозьку Біблію часто називали “руською”, або “словенською”, хоч тексти її на церковнослов’янській мові. Як сам текст Острозької біблії, так і її літературні додатки мали значний резонанс у східнослов’янських літературах. Острозьке видання Біблії було передруковано в Москві 1663 р. і служило основою для багатьох наступних перевидань. Авторитетність острозького видання сприяла прийняттю південними слов’янами саме східнослов’янської версії церковнослов’янщини.

Ще до виходу в світ Біблії, 5 травня 1581 р., в Острозі було надруковано окремою летючкою “Хронологію” – силабічні вірші на біблійні теми білорусько-польського за мовою творчості і литовського за походженням поета-кальвініста Андрія Римші.

Незабаром після закінчення праці над Біблією Іван Федоров повернувся до Львова і розпочав підготовку обладнання для нової власної друкарні. Як свідчать джерела, він “помислил бил болше книг ремесла своєго друкарського на потребу церквам святим розмаїтих для хвали Божеї в науку православним християнам видати” 3. Смерть перешкодила виконати ці плани. 5 (15) грудня 1583 р. Іван Федоров помер у Львові в будинку кравця Антона Абрагамовича, який став пізніше діяльним учасником суспільно-політичного руху львівських українців.

Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників. Нагадаємо про друкарні при Альдинській Академії, у Венеції, при “тримових ліцеях” у Лувені й Алькала, засновану пізніше друкарню при Замойській Академії. І хоча зв’язок Острозької друкарні із школою не став настільки безпосереднім, як планувалося спершу, ця друкарня вирізнялася з-поміж інших українських видавничих закладів різноманітністю репертуару. З 29 відомих нині її видань (загальним обсягом 1528,5 аркуша) до числа літургічних належить лише 8 (обсягом 575 аркушів) *. Таким чином, частка літургічної літератури була значно нижчою, ніж у будь-якій іншій православній друкарні в Україні. Також у масштабах православного кириличного друкарства це було явище виняткове. Зате Острозька друкарня започаткувала публікацію церковнослов’янських перекладів тих творів візантійської патристики, які користувалися популярністю у всіх православних народів (“Маргарит” Іоанна Златоуста, “Книжка о постничестві” Василія Великого).

4 Передрук у Москві 1641 р. “Маргариту” на підставі Острозького видання 1595 р. розглядається М. П. Кисельовим як перший крок в напрямі розкріпачення друку в Росії, оскільки ця книга стала першим московським виданням, призначеним для самостійного читання, а не для богослуження. Як бачимо, в Острозі цей крок був зроблений набагато раніше.

Острог став також першим в Україні центром видання тогочасної публіцистики, яку пізніші дослідники назвали “полемічною літературою”. Було видано, зокрема, “Ключ царства небесного” Герасима Смотрицького (1587), упорядкований Василем Суразьким-Малюшицьким збірник “О єдиной істінной православной віре” (1588), твір Клірика Острозького “Отпис на лист в Бозі велебного отца Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа…” (1598), збірник “Книжиця” (1598), українське видання “Апокрисиса” Христофора Філалета. Принципово новим явищем стало двомовне видання “Лікарство на впалий умисел чоловічий” (1607), воно містило паралельно церковнослов’янський і український тексти. Тематична різноманітність видань друкарні була безперечною заслугою її літературних керівників, серед яких були такі визначні діячі культури, як Герасим Смотрицький, Василь Суразький (Малюшицький), Дем’ян Наливайко. У 1602 – 1605 рр. друкарня діяла в Дерманському монастирі під керівництвом Дем’яна Наливайка. Проте після смерті багатого мецената князя К. Острозького друкарня не змогла знайти достатніх засобів для продовження видавничої діяльності.

Незрівнянно довговічнішими виявилися дві інші найбільші українські друкарні – Львівського братства і Києво-Печерської лаври. Перша діяла як братська з 1591 до 1788 рр., після чого перейшла до Ставропігійського інституту; її безпосереднім продовжувачем стала навчальна майстерня поліграфічної школи на Руській вулиці. Заснована в 1616 p., Київська лаврська друкарня працювала три сторіччя. Після закриття Києво-Печерської лаври її приміщення і обладнання до 1941 р. використовувалося друкарнею Академії наук України; нині в її будинку Музей книги і друкарства України.

Львівська братська друкарня до 1648 р. видрукувала не менш як 36 книг обсягом 2842 арк., лаврська – не менш як 72 книги обсягом 3765 арк. Вказані числа є мінімальними, тому що ряд книг, особливо малого формату й обсягу, до нас не дійшли. Як сказано у програмному документі – підготованій самим братством грамоті константинопольського патріарха Єремії, друкарня Львівського братства була створена з метою “друковати… священныя книги церковные прилежно й з великим опатреньем, не токмо часословцы, псалтыри, апостолы, минеи й треоды, требники, синаксоры, евангелие, метафрасты, торжники, хроники сирЂч лЂтописцы й прочая книги богословов церкви нашея Христовы, но и училищу потребные й нужные, сьІрЂч грамматику, пЂитику, реторику й философію”. При цьому першочерговою вважалась друга частина програми – випуск книг “училищу потребных”. У числі первістків друкарні були знаменита грецько-церковнослов’янська граматика “Аделфотис” і збірник “Просфонима” – вірші, що їх декламували учні братської школи 17 – 18 січня 1591 p. під час урочистої зустрічі київського митрополита Михайла Рогози в братській церкві і школі. У другій з цих книг “Предослов от малых” і перший “лик” (хор) були надруковані грецькою і церковнослов’янською мовами, другий і третій хори – церковнослов’янською, але з численними українізмами. Це було перше в Україні окреме книжкове видання поетичного тексту і одночасно перший друк твору, який можна віднести до зародків драматургії. 1593 р. було видано грецькою і церковнослов’янською мовами полемічний твір Александрійського патріарха Мелетія Пігаса “О хрістіанском благочестіи к іудеом отвЂт”, після чого в роботі братської друкарні сталася більш ніж десятирічна перерва. Нічого не видаючи самі, діячі братства допомагали в ці роки іншим друкарням – Біленській братській, Острозькій, після примирення братства з львівським єпископом Гедеоном Балабаном також і двом його друкарням в селах Стрятин і Крилос.

Наступний етап діяльності братської друкарні припадає на 1608 – 1616 рр. У цей час було видано збірник “О воспитанії чад” (1609), “Книгу о священстві” Іоанна Златоуста з цікавим додатком – документальною публікацією “Собор… в градЂ Вилни бывший” (1614), “Плач албо лямент на смерть Г. Желиборського (1615), “На рожство… вЂршЂ” – шкільні декламації, складені П. Бериндою (1616). З богослужбових книг видавалися ті, що були корисні в шкільному навчанні – Часослов (друге видання 1609 р.; перше до нас не дійшло), Псалтир (1615). Братство приступило до здійснення і другої частини своєї програми: друкувати церковні тексти “з великим опатренєм”. У післямові “Типограф к читателю” Часослова з дня 2 січня 1609 р. читаємо: “СЂй Часослов из Часословов церковных ест изслЂдован, ему же типики потребные от ерусалимска Устава обрящеши”. Далі підкреслювалося, що, на відміну від попереднього львівського Часослова, який за порядком видань наслідував попередні видання (венеціанські й Івана Федорова), текст починався послідуванням полунощниці, а не вечірні. Вказувалося, що це відповідає давній традиції: “сице бо испръва святыми апостолы предано бысть церкви, яко и в многих рукописаных старых Часословах я†ест”. У Москві така зміна порядку частин Часослова була запроваджена патріархом 1653 р. Таким чином, мав рацію M. M. Строєв, який писав, що у Львові і Києві виправлення текстів за першоджерелами почалося задовго до аналогічної акції у Москві, яку там започаткував патріарх Никон. Про філологічний підхід до редагування текстів свідчить і Псалтир 1616 р., мова якого була виправлена ієромонахом Кирилом.

Серед видань першого періоду діяльності лаврської друкарні були монументальний Анфологіон (Мінея загальна і святкова) 1619 р., “Слово на латинов” Максима Грека 1620 р., ряд літературних творів, переважно панегіричних, українською книжною мовою – вірші Олександра Митури “Візерунок цнот… Елисея Плетенецького” (1618), укладена Захарією Копистенським “Книга о вЂрЂ единой святой соборной апостольской церкви” (бл. 1619 – 1620), “ВЂршЂ на жалостный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска… Запорозского, зложоныи през Касіана Саковича ректора школ кіевских в брацтвЂ, мовленые от его спудеов на погребЂ того цного рыцера” (1623), врешті – проповіді Захари Копистенського на похороні засновника друкарні Єлисея Плетенецького і в день річниці (“на роковую память”) його смерті (1625), “Лексикон слов’янороський” Памво Беринди (1627). Видавалися і літургічні книги. У багатьох з них вміщувалися “восслідування росским святим”, в тому числі піснеспіви на честь княгині Ольги, князів Володимира, Бориса і Гліба. Про те, що друкарня на той час була великим підприємством, свідчить друкований панегірик Петрові Могилі 1630 р. “Имнологія си ест пЂснословіе… през дЂлатели в типографии в даруночку низко принесеная”. У ній опубліковано присвячені “опекунови й добродЂеви” вірші від імені 12 працівників і керівників друкарні (“всего типу правителя”) Тарасія Земки і “типикароводца Памво Берынды”) і її співробітників, які займали такі посади, як “типоназиратель”, “типоблюститель”, “наборщик”, “типограф”, “столпоправитель” (коректор), два батирщики, “писмолеятель” (словолитник), два “ізобразителі”

Друкарство України було тісно пов’язане з білоруським. Незважаючи на наявність специфічних рис для розглядуваного періоду, можна говорити про українсько-білоруське друкарство як вияв спільності культурного розвитку обох народів. Водночас видання латинським шрифтом можна розглядати в двох контекстах: і як невід’ємну частину всього українського друкарства, і як складову частину книгодрукування Речі Посполитої і сусідніх країн.

Разом в Україні з 1574 – 1648 рр. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов’янською і українською мовами, 7 друкарень вели книговидання латинською і польською мовами. Згадані 25 друкарень діяли в 17 місцевостях, з них 7 – у селах, решта – у містах і містечках. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста – Київ, Львів, Острог: тут були наявні не лише кадри ремісників, книжників, редакторів, але й можливості ширшого збуту. При великих друкарнях були свої книгарні. Продажем книжок займалися також працівники друкарень, купці і крамарі, які розповсюджували книги поряд з іншими товарами. Цікаве джерело про це – реєстр витрат і прибутків львівського купця Петра Кунащака, який торгував українськими книгами одночасно з продажем полотна, дзвонів та інших виробів.

Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап – остання чверть XVI і перші десятиріччя XVII ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.

Використана література:

1. Белорусский просветитель Франциск Скорина и начало книгопечатания в Белоруссии и Литве // Федоров. чтения, 1977. – Москва, 1979.

2. Владимиров П. В. Начало славянского и русского книгопечатания в XV – XVI вв. // ЧОНЛ. – 1894. – Кн. 8. – С. 28.

3. Губко О. До початків українського друкарства // Архіви України. – 1969. – № 3. – С. 23.

4. Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. 2-ге вид. – Львів, 1983.

5. Кравченко В. Соратник першодрукаря // Жовтень. – 1985. – № 4. – С.94.

6. Круминг А. А. Славянские старопечатные книги глаголического шрифта в библиотеках СССР // Проблеми рукописной и печатной книги. – Москва, 1976. – С. 103 – 106.

7. Люблинский В. С. На заре книгопечатания. – Ленинград, 1959. – C. 138.

8. Начало книгопечатания в Белоруссии и Литве: Жизнь и деятельность Франциска Скорины. Описание изданий и указатель литературы 1517 – 1977 / Сост. Е. Л. Немировский. – Москва, 1978. – С. 5 – 13;

9. Немировский Е. А. Начало славянского книгопечатания. – Москва, 1971.

10. Описание изданий типографии Швайпольта Фиоля / Сост. Е. Л. Немировский. – Москва, 1979.

11. Попов П. М. Початок книгодрукування у слов’ян (XV – XVI ст.) // Книга і друкарство на Україні. – Київ, 1985. – С.13, 208.

12. Франко І. Нарис історії української літератури до 1890 р. – Львів, 1910. – С. 40.

13. Франциск Скорина и его время: Энциклопед. справ. – Минск, 1990;

14. Юрьев П. Первопечатник в Кракове // Рус. голос. – 1967. – С. 17.

(2 votes, average: 4.50 out of 5)