Розвиток драматургії і театру в 20-30-х роках – Українська література 1920-1930 років

У роки визвольних змагань українців театр стає важливим чинником національно-культурного будівництва. На початку 20-х років діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні та пересувні театри. У 1918 році в Києві функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і “Молодий театр” Леся Курбаса. У 1919-1920 роках у Галичині й Буковині діяли “Новий Львівський театр”, Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. 1919 року відкрили Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, 1920 року – Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці (керівник Гнат Юра). 1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр, перейменований на “Березіль”, став також і мистецькою лабораторією, і проводив культурно-громадську роботу. 1926 року “Березіль” перевели до Харкова.

Важливою подією в культурно-мистецькому житті республіки стало присвоєння 1924 року славетній актрисі Марії Заньковецькій почесного звання “Народна артистка України”.

Професійний театр розвивався у двох напрямках. Режисер Гнат Юра (1888-1966), спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично – психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру переважали п’єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка). З ним працювали Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська.

Натомість режисер Лесь Курбас (1887-1937) постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів – від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити “рефлексологічний” театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. З цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру. Це був театр синкретичний, в якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами

Лесь Курбас

Цирку й балету, музикою як компонентом драматичної дії. Лесь Курбас вперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.

На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас інсценізував “Гайдамаки” Шевченка, поставив п’єси “Цар Едіп” Софокла, “Макбет” Шекспіра, “Джіммі Хіггінс” Сінклера, “Газ” Кайзера тощо. Вперше герої світової класики заговорили українською мовою, адже в Російській імперії не дозволялося ставити п’єси світових драматургів у перекладі українською. Національна драматургія в театрі Курбаса була представлена реалістичною драмою Винниченка (“Чорна Пантера і Білий Медвідь”) та символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп’єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла соціально-психологічна драма (“97” Миколи Куліша), документально-реалістична (“Бунтар”, “Дванадцять” Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п’єса (“Коли народ визволяється”, “Батальйон мертвих” Якова Мамонтова).

Мирослав Ірчан (1897-1937) у річищі експресіонізму написав найкращу свою п’єсу “Родина щіткарів” (1923). Фабулу для твору він взяв із замітки в німецькій газеті, де розповідалося, як єдиний видющий син у сліпій родині щіткаря і музиканта повернувся з фронту Першої світової війни осліплений газами. Конфлікт будується на протиставленні двох родин – щіткаря і фабриканта зброї, професора й винахідника отруйних газів. Долі родин перехрещуються: діти дружили ще в дитинстві, а пізніше їхні дороги розійшлися. Син капіталіста Боб тяжко кривдить сліпу Єву, а винайдені підприємцем гази на фронті позбавляють зору Івана, якого родина щіткарів називала своїми єдиними очима. Для бідняка війна – велике горе, для багатія – час нечуваної наживи. Такий сюжет у дусі поетики експресіонізму дав змогу драматургові зображуване піднести до символічності. Така символічність наявна в самій художній ідеї твору, в похмурості поетичного колориту, уповільненості драматичного ритму п’єси, пильній увазі до настроїв героїв, до підтексту.

На поетиці символізму будували п’єси Яків Мамонтов та Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги (1881-1952) велику роль відіграють символи як семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи часу (“Майстри часу”), глухого кута (“Марко в пеклі”), світла (“Свіччине весілля”), млинового жорна й алмазу (“Алмазне жорно”). Твори цих митців попереджували про

Мирослав Ірчан

Іван Кочерга

Небезпеку, що наступає, якщо розбуджувати у масах руйнівні інстинкти.

Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX століття, молоді митці зосереджували увагу на людині. У драмі “97” Микола Куліш поставив питання про людське життя як найвищу цінність, висвітливши взаємини особи і радянської влади. У першій редакції п’єси порушувалась ідея гуманності влади, що мала б стати на захист людини. Проте ця влада не захистила незаможників, прирікши їх на смерть. Антигуманна влада також приречена на загибель. У постановці “Диктатури” за Іваном Микитенком Лесь Курбас показав людину як соціальний об’єкт комунізації, як засіб виконання плану, коли особа підпорядковується силі тоталітарного суспільства. Залежність долі людини від державно-партійного апарату змальовано в комедії Микитенка “Соло на флейті”. Пристосуванство Григорія Ярчука, центрального образу комедії, постає не як природна риса українця, а як наслідок панування “нової влади”. Антигуманна система відкинула творче, індивідуальне, ініціативне в людині, культивуючи лише самовідданість. Результатом такої селекції є людина-пристосуванець, людина-флюгер.

Глибоким новаторством відзначалися п’єси Миколи Куліша у постановці Леся Курбаса: “97”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Комуна в степах”, “Маклена Граса”. Національний театр Курбаса – Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів доби “диктатури пролетаріату” щодо історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої національних ознак. Це був театр філософського спрямування, що правдиво моделював трагізм “нового життя”, складну долю людини доби. А тому проти цього театру й Куліша ополчилася догматична партійна критика, у 30-х роках знищивши його.

Жанровий репертуар драматургії 20-х років відзначається великим багатством, оновленням структури і засобів моделювання дійсності. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко. Широкий резонанс мала його драма “Закон” (1923). Значного розмаху набувають трагедія і комедія. Куліш стає творцем трагікомедії “Народний Малахій”. Яків Мамонтов написав трагікомедію “Республіка на колесах” . Модерні віяння позначилися на традиційних жанрових формах: любовна мелодрама переростає у соціальну драму. У центрі психологічної драми Івана Дніпровського “Яблуневий полон” (1926), присвяченій подіям національно-визвольної революції, відтворено конфлікт особистісного із суспільним, загальнолюдського – із класовим. Майстерно окреслено характер Іви, яка бореться за незалежну Україну.

Нових жанрових ознак набуває історична драма під пером Івана Кочерги (“Алмазне жорно”, “Свіччине весілля” ). Спробою актуалізувати події нашого героїчного минулого через образ дівчини з легенди стала лірична віршована драма Михайля Семенка “Маруся Богуславка”. Взявши за основу однойменну історичну драму Михайла Старицького та народну думу, поет дає своє трактування теми. Він висвітлює світ почуттів Марусі Богуслав – ки та її національні прагнення, акцентуючи увагу на особистій драмі. Семенкова героїня не зуміла здійснити патріотичний вчинок: намір визволити козаків-невільників з темниці розгадано, і за зраду султанові її страчують.

До історичної теми звернувся Кость Буревій у п’єсі “Павло Полуботок” (1928). Це драма про зраду, яка знищує Україну. В ній змальовано болюче прозріння Павла Полуботка в Петропавлівській темниці. Не приєднавшись до Мазепи, наказний гетьман вважав, що боронити батьківщину від напасників треба не зброєю, а дипломатією, у надії, що Петро І благословить союз України з Москвою як рівноправний. У цьому засліпленні й виявилась найбільша трагедія Полуботка. Виникає фантастична п’єса, що набуває ознак антиутопії(“Син сови” Євгена Кротевича, “Радій” Мирослава Ірчана, “Марко в пеклі” Івана Кочерги).

Таким чином, драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом. Після 1934 року наступить новий її етап, позначений партійним тиском і розгромом українського мистецтва. У драматургії розпочнеться довга й затяжна криза.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Розвиток драматургії і театру в 20-30-х роках – Українська література 1920-1930 років