РОЗСТРІЛЯНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм не жаль.

П. Тичина

“Поети на межі – розхристані бурями революцій – із розстріляними серцями – на кладовищі свого народу – над трупами убитих матерів – одчайні Парсифалі двадцятого віку – отруєного сім’ям куколю – наче сурми серед гармат епохи”.

Таким є нервово окреслений надтріслим од болю пером двістірозіп’ятого Тичини, графічно точний колективний автопортрет “проклятого покоління”. Покоління українських творців, проклятих часом. Каїнову печать поклала історія на їх талан. Бог і природа обдарували їх небуденною потугою до мистецького слова; і не Бог, не природа – люди-нелюди, знетямлені божевіллям доби, закули цю потугу, зламали їх долю, розіп’яли їх душі. Розіп’яті часом, розкраяні навпіл двосічним мечем священно-страхітливої революції, розчахнуті меж двома скривавленими частками своєї душі, розшматованої добою, за висловом О. Ольжича, “жорстокою, як вовчиця”, полонені лицарі помежів’я епох – народжені однією, скалічені й майже вбиті іншою.

“Розстріляне відродження” – саме так назвав антологію поезії, прози, драми й есеїстики 1917-1933 рр. відомий літературознавець діаспори Юрій Лавріненко. Назва ця невипадкова: адже більшість речників цієї доби були й справді знищені в той чи інший спосіб. Наклепи, доноси, “голобельна” партійна критика, взаємні звинувачення недавніх соратників, постійний нагляд і стеження, нічні виклики в “органи”, арешти, допити, шантаж кар’єрою та життям і здоров’ям найрідніших, тюрми, камери-одиночки, карцери, концентраційні табори, понадсильна праця в нелюдських умовах, заслання, депортації, розстріли, таємні вбивства… Це – уведені в закон атрибути звичного трибу життя інтелігентів у пору сталінського терору. Смерть збирала щедрий зажинок. Причому визначити, кого омине її коса, а кого – зріже під корінь, було неможливо. В Україні панувала майже ірраціональна стихія сліпої ненависті. Утім, “розстріляність” цього покоління була не тільки фізичною, а насамперед моральною та естетичною, творчою. Сівачі куколю вбивали не так тіла, як душі – душі творців, які вірили в людяність і свободу. Це була розстріляність талантів і розстріляність ілюзій щодо “світлого майбутнього” України комуністичної. Ті, кого стратили, були викреслені з історії радянської літератури – як зловорожі “антирадянщики”, тимчасові “попутники” й “українські буржуазні націоналісти”. Ті ж, кому випав “щасливий лотерейний квиток”, під пресом репресій і загрозою кожночасної розправи мусили гвалтувати свій талант і сумління. Так стався найважчий та найболючіший розкол – розкол між справжнім, отже – вільним, незалежним творцем, його питомим інтимно-особистісним обличчям – і вимушеним, нав’язаним і привнесеним ззовні. Між “я” істинним і “я” облудним. Мовлячи термінами швейцарського психолога Карла-Густава Юнга, – між “персоною” й “самістю”.

Безповоротно відійшов у минуле яскравий літературний процес попереднього десятиріччя з бурхливими творчими полеміками та розмаїтими жанрово-стильовими пошуками. Натомість художнє життя стало непривабливо одноманітним. Тоді, за спогадами М. Бажана, “бундючна риторика гуркотіла, бряжчала, віддавала монотонною луною від безлічі од, гімнів, величань, дифірамбів” переважно на честь Й. Сталіна, проголошеного “вождем народів”.

Водночас країну затопили потужні хвилі “червоного терору”. Було знищено три чверті українських письменників: одні підлягли негайному розстрілові, інші – засланню на острів Соловки, що в Білому морі, ще когось замели колимські сніги…

Страшна, кривава, тяжка це була епоха. Так, заарештований за фальсифікованою справою поет Аркадій Казка не витримав упередженості слідства й, доведений до відчаю сатанинською наругою над людською гідністю, повісився в одиночній камері одеської тюрми 23 листопада 1929 р. В історію української радянської літератури він увійшов першим з тієї скорботної шереги, яку півстоліття регулярно і поновлювали лицарі німого протесту проти людиноненависницької суспільної системи, починаючи від Миколи Хвильового і кінчаючи Григором Тютюнником і Віктором Близнецем. Не витримавши незаслуженої ганьби і цькування Шумський назавжди полишив Україну, щоб через десятиліття поневірянь покінчити на чужині життя самогубством. Передчуваючи смертельну небезпеку, завіявся на деякий час у творче відрядження Олесь Досвітній, невідомо куди зник із Харкова Яновський.

Хвильовий і Волобуєв змушені були публічно зректися своїх поглядів і покаятися. Щоправда, це їм не допомогло. Маховик сталінської машини душогубства вже набрав таких обертів, що для свого функціонування потребував тільки гарячої крові. 13 травня 1933 р. застрелився Микола Хвильовий.

Серед приречених на смерть були письменники Буревій, Близько, Косинка, Фальківський, Іван Крушельницький. Їхні життя стали платою за трагічний постріл у Ленінграді 1 грудня 1934 р.

Звинувачення у терорі проти партії й уряду було висунуто Остапові Вишні, Олесеві Досвітньому, Сергієві Пилипенку, які звинувачувалися в тому, що вони виношували план убивства Постишева, Чубаря. Галицького. У числі несправедливо засуджених опинилися також письменники Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, Михайло Івченко. Усім їм інкримінувалося звинувачення: злісна антирадянська пропаганда, контрреволюційна діяльність з метою повалення влади й відновлення буржуазно-поміщицької Української Народної Республіки.

На десятирічне позбавлення волі були приречені Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Епік, Олександр Ковінька, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майфет, Андрій Панів, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Володимир Штангей…

Та недуже не повний список жертв режиму, письменників та поетів “розстріляного відродження”. Хто порахує, скільки понівечено талантів, скільки викрадено в українського народу його речників, які урвали свою, по суті, не розпочату пісню, будучи підтятими занесеною над головою сталінською сокирою! Та чи варто?

Отже, фізично знищені були не всі – були й полонені. Та від того духовна “розстріляність” полонених не змаліла. Хтозна – може, було їм ще важче? Життєтворчі стежини таких митців переорані історією. Адже епоху, як і Батьківщину, – відомо здавна – не вибирають. Епоха, яка обрала їх, була справді жорстокою – не для поетів… Доля їх – роздвоєних між своїм “націоналістичним” минулим і “комуністичним” майбутнім – трагічна й сумна. Українські поети опинилися па краю безодні. Поети на межі – це поети на зламі. І межовість їхнього становища – не тільки хронологічна: йдеться не тільки про злам епох. Хоча між добою національного відродження і добою пролетарської революції справді пролягла прірва — попри те, що вони сусідили і навіть взаємонакладалися в часі. Межовість, про яку йдеться, – екзистенційна. Митці опинились у такому становищі, коли людина особливо гостро почуває свою беззахисність на лезі буття, опиняється сам на сам із власним сумлінням, усвідомлює свою фатальну кінцевість. Усе буденне, зовнішнє, подієве виявляється неістотним перед обличчям небуття, що прозирає крізь страх і біль. Правдива людська сутність, зазвичай прихована за безліччю масок суспільного повсякденна, оголюється. Настає момент робити вибір – бути чи не бути, і якщо бути – то як і ким? Й українські поети робили спій нелегкий вибір. На цьому шляху їм судилося пережити конфлікт талану й таланту, що драматично розгортався за однією схемою. Пробудження – змужніння і розквіт – раптовий чи поступовий злам – різні форми адаптації до новочасних умов і “самозаховування” – нерегулярні спроби “самовідновлення”, виявні у творчих злетах пізнішого часу, у яких, зрештою, митці майже ніколи не підносилися до свого колишнього рівня – рівня творчої свободи. Вони шукали цієї свободи та не знаходили її. Але вони таки спромоглися стати поетами – усупереч волі Хроносу.

“Історія мого життя становить частину історії моєї Батьківщини”, – мав мужність сказати про себе Тарас Шевченко наприкінці свого шляху. Такс ж право мають і вони, полонені переможці, ув’язнені лицарі, титуловані заручники – останні з могікан страченого, але не втраченого покоління. Покоління, котре нагло вбили – і не в чесному бою, а пострілом в потилицю чи ударом в спину. Покоління, яке – попри все – збулося. Їх біографії – кардіограма епохи. Історія їх життєтворчості – це історія нашої Батьківщини. Історія того трагічного часу, який висунув ціле сузір’я талантів, збагатила національну культуру визначними художніми цінностями.

Література доби “розстріляного відродження” збагатилася і новими іменами, і розгалуженими художньо-стильовими течіями. Розширення тематичних обріїв супроводжувалося інтенсивними пошуками естетичної реалізації порушених соціальних і морально-етичних проблем.

Письменники “на межі” шукали нових шляхів у літературі. Бурхливий та тривожний час потребував нових тем, нових стилів. Ще на початку століття в українській поезії виокремилися різні стильові течії.

Однією з них була символістська художня течія, до якої належали, наприклад, такі письменники, як Петро Карманський, Василь Пачовський та інші. Сутність їхньої творчості полягає в увазі до символу, який характеризується багатозначністю художнього сприйняття.

Так, рання поезія Петра Норманського (збірки “З теки самовбивці”, “Ой, люлі, смутку”, “Пливем по морю тьми”) з її мотивами журби, розчарування, розпачу, болю відбивала одвічний конфлікт між добром і злом. Пізніше символістські образи у творчості поета поступаються трагічним, породженим реальними подіями. Але й тоді, як, наприклад, у поезіях збірки “За честь і волю”, в яких передано трагічні сторінки боротьби галицьких українців за свою державність, зустрічаються багатозначні символічні узагальнення. Подзвін, що лунає над краєм, – це голос народного відчаю. Це мільйони “в залізах пут” стогнуть від Карпат до Чорномор’я:

Іде похід. Як стятий квіт,

Лежить Вона на марах.

За нею вслід, як зимний лід,

Обсмалений в пожарах,

Іде Іван,

Сліпий Титан,

І горем б’є об зорі.

(“Чуєте дзвін”)

Розгул червоного терору обірвав життя багатьох талановитих письменників та поетів. В їх числі був і Грицько Чупринка, один з активних учасників революції 1905- 1907 рр., талановитий лірик, названий ще в 1910 р. “метеором на обрії української поетичної ночі”. На думку Миколи Жулинського, він обрав для себе роль поета, який “осягає вічні загадки людського на вершині мистецтва”, поета перехідного періоду від класичних традицій до символістської, імпресіоністичної художньої техніки.

У віршах поета тієї пори постає образ “великого Храму”, спорудженого на честь “рідної Неньки”, тих її синів, що “поклали голови в бою” (“Великий Храм”). Грицько Чупринка славить вільне рідне поле, мріє про час, коли на ньому заспіває жниця, “задзвенить в степу коса” (“Рідне поле”). Він висловлює впевненість у народженні нового дня, коли зникнуть “сум і жаль, гнів і плач Ієремії”, бачить, як “кривавую скрижаль” замінять “новітні мрії”, “вільна думка” (“Відродження”),

Як засвідчує творчість і вищезгаданих поетів, і лірика Павла Тичини, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Євгена Маланюка, символістська поетика єдналася з неоромантичною, імпресіоністською, тобто наша поезія намагалася синтезувати всі художні пошуки, які характеризують творчість європейських ліриків.

“Неокласики” не висували жодної офіційної “платформи”. Та й у стильовому плані їх доробки були досить різними: тільки у Зерова, за спостереженнями Юрія Шереха, переважав “чистий” неокласицизм, решта ж поетів схилялись то до символізму, то до неоромантизму, зберігаючи, однак, тверду настанову на повновартісне, політично незаангажоване мистецтво. Утім, спільні світоглядні принципи у них таки були. Достатньо чітке уявлення про найзагальніші естетичні засади “неокласиків” дають підсумкові формулювання Миколи Зерова, висунуті в літературній дискусії 1925-1928 рр. у статті з прикметною назвою “Аd fontes” (лат. – до джерел):

“Гадаю, що для розвитку нашої літератури потрібні три речі: 1. Засвоєння величного досвіду всесвітнього письменництва, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів. 2. Вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання… 3. Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників”.

Ці вимоги, цілком тверезі й слушні з погляду здорового глузду, ідейні опоненти Зерова і його однодумців розцінили як… контрреволюційні! Саме так: освіта, традиція і майстерність вважалися за об’яви ворожої, реакційної, западницької естетики. “Неокласики” дістали ярлики “ухильників”, “назадників”, “аргонавті в буржуазної реставрації”, щонайм’якіше – “попутників” розвитку “пролетарської” літератури.

Арешт наприкінці 1934 р. на багато років “викреслив” з нашої літератури й талановитого поета та письменника Василя Мисика. Його книжки, заховані у “спецфонди” разом із величезною кількістю видань 20-х років теж “вибули”, ставши жертвами “книжкового геноциду”. Після соловецької тюрми та далекосхідних таборів були фронти Великої Вітчизняної війни, полон, концтабір і підпільна боротьба, повоєнні поневіряння. Через “біографію” В. Мисик до самої смерті Сталіна був усунений як від літературного, так і від громадського життя. Зрозуміло, що за цих обставин, як зазначала О. Никанорова, “душевна і професійна регенерація проходила повільно і болісно”.

Типологічною ознакою поезії В. Мисика є переведення ліричного переживання на рівень світорозуміння, у буттєвий, надособовий вимір. Для структури його лірико-філософських поезій та поем є досить типовим підведення видових понять під широке родове – шляхом широких порівнянь, розлогих уподібнень, співвіднесення перехідного з тривким, минущого з вічним, як-оту широковідомому вірші “Сучасність” (1964 р.):

Так, мабуть, і в часи Бояна

Квітчалася пора весняна,

І хмари пасували з-за Дніпра,

І пінилась потоками гора…

Художній час тут тяжіє до вічності, простір – до максимального розширення; у таких масштабах здобувається небуденна думка.

Поезія В. Мисика від самих своїх витоків живиться фольклорною традицією, і цей зв’язок виявляє себе не лише в поетиці, у явних ремінісценціях, айв орієнтованості на народний досвід, трудову стику, споконвічні моральні уявлення. “Потужні ресурси філософського мислення”, відкриті Мисиком у фольклорі, зокрема й відлуння в його творах народної думки про втечу трьох братів із Азова, знайшли розуміння сучасної критики.

Погляд письменника на світ – мудрий, лагідний і людяний – робить цей світ справді казковим. Тож казка, як своєрідна “немотивована реальність”, і загалом казкове начало – істотні риси усього художнього світу митця.

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була, –

Ці слова з вірша Павла Тичини стали своєрідним творчим кредо поета (та й не тільки його). Вій був одним із тих, чиє життя й творчість були скалічені, скуті тоталітарним режимом. Кращі свої твори Тичина міг створити лише, коли був вільний – вільний тілом та душею. Та час не давав йому такої змоги. Поет вів постійний діалог з революцією – тією, дитям якої він був, і тієї, що його вбивала. Це був насамперед одвертай і чесний діалог із собою – одвертий і чесний до тієї міри, до якої майже інколи не вдавалося підноситися Тичині згодом.

Грати Скрябіна тюремним наглядачам –

Це ще не є революція.

Орел, Тризубець, Серп і Молот…

І кожне виступає як своє.

Своє ж рушниця в нас убила.

Своє на дні душі лежить…

Поет вже чув віщий постук долі у свої двері. Тяжкий вибір ставив перед ним час. Сумний вибір. “Є люди, що не гнуться, і є люди, що й молотком їх не угнеш…”, – писав він у своєму щоденнику. На жаль, поет не міг зарахувати себе до цієї когорти незламних лицарів. Тичині таки доводилося не раз підлаштовуватися під смаки й вимоги системи, змінювати свою концепцію, псувати свої твори. Така сумна була доля талановитого митця. Час відсіює кукіль, полову. Залишається тільки добірне зерно. Саме останнє й забезпечує Тичині місце в історії літератури.

Яскрава сторінка в українській поезії доби “розстріляного відродження” записана Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою, з іменами яких пов’язана неокласицистична стильова течія.

“Нечесне ламання таланту”, котре якось згадав Тичина, в певній мірі торкнулося й Максима Рильського. Для нього, як і для інших “могікан” “розстріляного відродження”, це був чи не єдиний спосіб виживання, фізичного самозбереження. Знову ж таки – до честі поста, варто сказати, що він “тримався” набагато міцніше за інших – аж до фатального арешту 1931 р. Йому вдалося зоставатися собою чи не найдовше. Завдяки природній стриманості натури, він зумів зберегти значно більшу цілісність духу, аніж, наприклад, Тичина чи Сосюра. Рильський з його в-собі-врівноваженою самодостатністю, поміркованою відстороненістю від марнотного світу, філософічним спокоєм набагато легше пережив випробування епохою, аніж його відчайдушно-розхристані, по-дитячому довірливі й багатонадійні ровесники.

Та сліди бурі давно були помітними у творчості поета:

Уночі налетіли вони –

Чорний вихору чорному світі, –

І заплакали дочки й сини,

Що батьки їх, батьки їх убиті…

Чорний вихор, незнаного жах,

Недобиті, розбиті святині…

…Із нелюдським смичком у руках

Флорентійських ночей Паганіні.

Це слова з вірша “Музика”, написаного 1926 р. Та ось уже “чорний вихор” постукав і в двері самого поета.

“Ні, ні! Прийдешнє – не казарма, // Не цементовий коридор! // Сіяє в небі нам недарма // Золотоокий метеор”, – неначе б хотів переконати самого себе Рильський. Але кількома роками пізніше він змушений був сам пройти “цементовим коридором” у немилосердно довге “світле майбутнє”, ледве не зостався навіки у якомусь казематі новочасної казарми-тюрми.

У злочин поетові вкладався той факт, що, читаючи його збірку, людина не може водночас “боротися” з “ворожим” класом. Крім того, митця змусили карати себе за “злочинне мовчання”, “злочинну пасивність”, “злочинне відлюднення”. Його повсякчас змушували давати “додаткові свідчення”, щоразу сягаючи все жахливішого ступеня абсурдного самоприниження.

На жаль, йому все ж не вдалося цілком уникнути внутрішнього роздвоєння, безболісно перенести драму творчого ламання, “сухим” вийти з кривавої “води” сталінського терору. Як і решта “останніх з могікан”, він сповна випив чашу з горем, і роки творчого самообмеження, зрозуміло, не минули безслідно для його поезії. Одначе ті неминучі втрати, яких зазнав талант Рильського внаслідок адаптації до “межової ситуації” “буття у пеклі”, були значно меншими, аніж у багатьох інших його побратимів. На думку Євгена Маланюка, навіть його відверто публіцистичні агітки у художньому розумінні набагато досконаліші, ніж аналогічні силувані виплоди інших поетів. Одначе, страх є страх, а біль є біль; якої б сили духу і внутрішньої рівноваги не мала людина, розгойдані терези доби хоч-не-хоч поранять її в серце. Особливо, коли гинуть найближчі. Саме так сталося з Рильським: через чотири роки після його арешту були ув’язнені інші “лебеді”: М Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. За кілька років нікого з них уже не було серед живих: вони були замордовані в таборах.

У 20-х рр. поряд з цими іменами стає в перший ряд ім’я Євгена Плужника, у поезії якого виявилася художня близькість до неокласиків.

Надходить дощ. Шумлять бліді берези…

Рвуть блискавиці сірих хмар рядно…

А дужий грій зустрів такі дієзи,

Що злякано дзвенить вікно!

Ця строфа з вірша “Надходить дощ” переконує у вмінні поета створити яскравий конкретний образ, що зближує його з класикою, зокрема з Шевченковою лірикою.

Утім, бурхливий час позначився не лише на поетичній творчості. Він також визначив і зміст, і своєрідність художньої форми новелістики революційної доби. Братовбивча війна, яка охопила Україну, залишалася головною на початку 20-х рр. у новелах Григорія Косинки, оповіданнях Андрія Головка, етюдах Миколи Хвильового, де змальовується драматично-трагедійні епізоди того лихоліття. Епічні описи поєднувалися в цих творах з ліричними спалахами, монологи й діалоги були вкрай напруженими. Упадає в око фрагментарність зображення, уривчастість розповіді, прагнення авторів показати подію так, як вона відбилася в душі людини, передати настрій, викликаний нею, що надає прозі імпресіоністично-символічного забарвлення.

З середини 20-х рр. проза стає більш аналітичною, зокрема в художньому дослідженні нових соціальних

Процесів. Новизною теми виділявся роман Валер’яна Підмогильного “Місто”, в якому розкривається внутрішній світ сільського юнака, що прибуває на навчання до Києва. Правда, незабаром Степан, зустрівшись з принадами великого міста, переключає свою енергію на його “завоювання”.

У числі “ворогів народу” опинився і Микола Хвильовий. Тому що бачив не “яскравий туман” революційних досягнень, а усю суть цього явища. У його збірках “Сині етюди” та “Осінь” немає поетичного оспівування героїки революції, немає пафосного уславлення “борців за нові революційні ідеали”, що можна було спостерігати в багатьох тогочасних ідеологічних “трубадурів”. У оповіданнях “Мати”, “Солонський яр”, “Наречений”, “Редактор Карк”, “Синій листопад”, “Кіт у чоботях”, “Я (Романтика)” – лише складна революційна дійсність, якій найбільше пасують ключові слова: кров, смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата чогось по-справжньому вартісного. Та герої М. Хвильового постають не як переможці, що вже завоювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а скоріше як жертви цієї революційної дійсності. Так, це нові герої, нові люди. Але новизна їхня полягає в тому, що вони вже втратили або на наших очах втрачають свою істинну сутність, самих себе, вони розхитують або зовсім заперечують основи споконвічної народної моралі, етики, через що руйнуються кровні, родові зв’язки.

Уже від початку своєї творчості автор підсвідомо переливає у свої тексти власну внутрішню роздвоєність, дисгармонійність світовідчуття, яке належить більше заблукалому мандрівникові, аніж упевненому першопрохідникові. У багатьох творах (зокрема у новелі “Я (Романтика)”) письменник виборює новий світ для своєї України і водночас розстрілює її. “Де ж моя епоха? – запитує герой повісті “Санаторійна зона”, – Отже, піду шукати своєї епохи”. Шукав “своєї епохи” й сам Хвильовий. Шукав – і не знаходив. Тому так сумно звучать пророцькі слова його героя: “Скоро ми зовсім забудемо тиху задушевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами”.

Упевнено йшов своїм шляхом й інший талановитий письменник – Григорій Косинка. За що й постраждав від репресій влади одним із перших.

Ранні нариси, памфлети, фейлетони, статті письменника витримані в руслі тогочасної ідеології. На тлі всього творчого доробку митця – ті учнівські, “заробітчанські”, політично заангажовані опуси, які не мають мистецької вартості.

Інша річ – оповідання й новели Григорія Косинки. їх високо оцінив Василь Стефаник: “Особливе поздоровлення посилаю Грицькові Косинці, який ущасливив мене своїми творами”. Визначний майстер новели побачив у молодому авторові непересічний, справжній талант, який посяде гідне місце в українській літературі. Так воно й сталося.

Доробок Г. Косинки свідчить, яку величезну еволюцію духовного становлення він пережив од часу своєї журналістської практики до власне художньої творчості. Від природи не просто здібний до писання, а й талановитий, він вчасно пройшов “добру школу” в “Гроні”, “Ланці” – МАРСі та, цілком їй довіряючи, згодом не пристав до жодних літугруповань чи організацій. Доля послала йому гідних учителів, близьких духом, схильних до пошуків нових, власних шляхів.

Григорій Косинка писав тільки про те, що сам добре знав, пережив, перепустив крізь своє серце. Його новелістика має автобіографічне підгрунтя, безпосередньо пов’язана з власним життєвим досвідом, здобутим у важкій селянській праці, і в панській економії, і в земських установах, і в воєнних сутичках.

Критика 20-30-х рр. звинувачувала письменника в аполітичності, нечіткості ідейної позиції, бо вимагала чорними фарбами змальовувати так званих ворогів народу – заможних селян, повстанців і т. п., а світлими – бідняків, пролетарів, комуністів. Оскільки ж Косинка цього не робив, то його назвали апологетом куркульства, поетизатором отаманщини й бандитизму. Письменник сміливо й упевнено перекреслив домінуючі в мистецтві стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним, більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. І це розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір.

Герої ж творів Косинки, таких як “На буряки”, “За ворітьми”, “На золотих богів”, “Мати” та багатьох інших, діють зовсім по-іншому. їхня поведінка є природною, закономірною, людяною, власне, нормальною. Автора насамперед цікавить людина, її внутрішній світ, її такі звичайні проблеми, а загальнолюдські вартості визначають його моральні оцінки, що випливають з самих текстів. Цього не могла потерпіти тогочасна влада…

Звісно, прямого виклику більшовизмові паралізоване ним письменництво кинути не могло. Протести вибухали скоріше підсвідомо. Скажімо, М. Бажай у циклі “Узбекистанські поезії” вмістив вірш, що перегукувався як з добою Тамерлана, так і з добою Й. Сталіна. Поет віщував відновлення історичної справедливості:

Він смертю зник, як смертю виник,

І слід по солонцях присох,

Де йшов, кульгаючи, руїнник

Землі народів багатьох.

Караханський хан так і не дістав безсмертя “з рук безсмертного народу”. Паралель зі Сталіним тут досить прозора.

Дати рішучу відсіч більшовицькій системі могли лише одиниці. Так, І. Багряному пощастило втекти з радянських концтаборів. Усю суть соціалістичної дійсності він

Зобразив в автобіографічній повісті “Тигролови”, у романі “Сад Гетсиманський”, де навіть збережено імена енкаведистів, – творах, котрі з’явилися під час Другої світової війни та після неї.

Буремна, сповнена гострих політичних протиріч доба поклала свій трагічний карб і на долю Миколи Куліша – обдарованої, сильної особистості, романтика революції, українського інтелігента, одного з найталановитіших творців “розстріляного відродження”. Він раніше за багатьох своїх сучасників збагнув, що молох радянського тоталітаризму зводить нанівець ціну людського життя, знищує цвіт національної культури, а разом з тим поглинає й ідеали його юності, молодості…

Період з 1927 р. до 1933 р. був для письменника часом душевного сум’яття. Утома, про яку він 1924 р. часто писав у листах до І. Дніпровського, доповнилася складнішими відчуттями й колізіями, викликаними практикою дожовтневих років з численними “гримасами”. Співець комуни, М. Куліш бачив, що “село живе в злиднях дуже погано й брудно”. Бачив, відчував: множиться партійна бюрократія, яка встановлює дедалі жорсткіший контроль над усіма сферами суспільного життя, включаючи духовну. Людина розчиняється в масі, стаючи засобом для реалізації абстрактних, хоч і грандіозних, ідей. У суспільстві наростає атмосфера підозрілості й страху, а велика частина української інтелігенції стає об’єктом переслідувань.

На недоладності й викривлення в національній політиці М. Куліш реагував особливо гостро: природні патріотичні й національні почуття його страждали, коли стикався з великодержавною пихою чи холуйством обивателів-малоросів. Він щиро прагнув бачити свою націю дужою, висококультурною і гордою. Але – як було поєднати свою жертовну відданість ідеї соціалізму, на олтар якої покладено молодість, із тими реаліями життя, за якими вже вгадувалася кривава сталінська диктатура?

Письменник завжди жив і творив “без брехні і фальшу”. Тим гострішою була внутрішня драма цього революціонера, талановитого драматурга, комуніста, людини. Розчарування, викликане тим, що “червоні зорі” починали тьмяніти, поглиблювалося прикрим усвідомленням власної вини, мимовільної причетності до практики впровадження соціалізму, яка оберталася вакханалією терору, війною влади з власним народом.

Куліш мучився, жалкував, сповідався перед собою і виносив собі суворі присуди. Вже після самогубства М. Хвильового й М. Скрипника, після страшного голодомору, морального терору, який звалився на нього після появи п’єс “Народний Малахій” та “Патетична соната”, а також у зв’язку з президентством у ВАПЛІТЕ, він картає себе, безжалісно ревізує власну творчість. За письмовим столом Куліш-комуніст відступав перед Кулішем-художником. Проте жили вони все-таки в одній душі, і звідси – глибока драма цієї людини, драма, варта шекспірівського пера.

Після самогубства Хвильового М. Куліш розумів власну приреченість. Двійники його Луки й Гамаря вже вирішили, то в храмі вселенського щастя має бути і шибениця Миколи Куліша. Його заарештували, коли він ішов на похорон свого друга І. Дніпровського. У 1937 році його було розстріляно в урочищі Сандормох біля Медвежегорська, в Карелії. Можливо, режисери цього трагічного дійства вважали, що червоні зорі соціалізму після цього світитимуть ясніше. Але вони помилялись. Не стало людини – але залишились її біль і мистецтво. Як залишились біль та мистецтво всіх інших митців “розстріляного відродження”…

Так буремна, сповнена гострих політичних протиріч доба поклала свій трагічний карб і на долю Миколи Куліша – обдарованої, сильної особистості, романтика революції, українського інтелігента, одного з найталановитіших творців “розстріляного відродження”. Він раніше від багатьох своїх сучасників збагнув, що молох радянського тоталітаризму зводить нанівець ціну людського життя, знищує цвіт національної культури, а потім поглинає ідеали гуманізму та людяності.

Ось такі вони – письменники “розстріляного відродження”. При всій розмаїтості життєвих шляхів і характерів, навіть попри взаємні конфлікти, суперечки, аж до наклепів і доносів, подвійно розколені (поміж собою і в собі) речники цієї доби таки скуті єдиним ланцюгом історичної долі нашої нації. Вони – усупереч усьому – таки покоління. І фізично вцілілих єднало з полеглими відчуття взаємоприреченості. Недорозстріляні могікани “розстріляного відродження” вголос не зізнавалися у своїх духовних коренях, загублених у вирі 20-х рр… та віриться, що десь глибоко, на самому денці розшарпаного серця, усі вони переховували не тільки болюче переживання трагедії власної життєтворчості, але й такс ж пекуче усвідомлення трагедії своєї генерації.

Таким чином, потужна енергія “розстріляного відродження” попри всі зусилля катів, виявилася незнищенною. І їй судилося жити ще не одне століття, та що там, без сумнівів – не одне тисячоліття. Як писала про творчість митців цієї доби Оксана Пахльовська: “Культура “Розстріляного Відродження” робить українську культуру органічною частиною європейського Модернізму. Разом з тим цей культурний феномен має бути побачений також і як одна з найсвідоміших і найпослідовніших у Європі форм громадянського супротиву інтелектуальної еліти проти тоталітарної системи. Заповіт цієї еліти: етичний вимір громадянина, що має мужність виступити проти системи насилля, не може бути відчужений від обов’язку художника, для якого свобода та інновації стають правилом життя”.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)