РОЗЩЕПЛЕНИЙ СВІТ: до проблеми “кресової” ксенофобії – МИКОЛА РЯБЧУК

До проблеми “кресової” ксенофобії

Україна, як кожен може помітити, спілкуючись з іноземцями, переглядаючи чужоземні часописи й наукові та наукоподібні книжки, має стійку репутацію “колиски антисемітизму”, країни диких селянських бунтів, погромів, етнічних чисток, націоналістичних ексцесів. У Польщі цей стереотип дещо модифікується: місце головних жертв українського націоналізму тут замість євреїв посідають поляки, проте образ дикого краю і сп’янілих від чужинецької крові зарізяк залишається практично незмінним. Образ цей, на перший погляд, цілком об’єктивно зумовлений подіями ближчої й віддаленішої історії – від Хмельниччини й коліївщини до, умовно кажучи, “петлюрівщини” й “бандерівщини”. Водночас він доволі погано узгоджується з десятиліттями цілком мирного й толерантного співіснування українців з євреями та поляками на “східних кресах”. Більше за те, він цілком не узгоджується з загальновизнаним нині в академічних колах поглядом на український націоналізм як ідеологію досить слабку і маловпливову1, та з цілком очевидним фактом загальної несформованості української нації навіть сьогодні, наприкінці XX століття.

Пропонований нарис, отже, є спробою відповісти на два питання. По-перше – якою мірою український націоналізм приичетний до всіх тих міжетнічних ексцесів, які справді мали місце на території України; і, по-друге, – який вплив може мати ця історична спадщина на становлення новочасного українського націоналізму в незалежній державі та, відповідно, на взаємини титульної нації з іншими етнічними групами.

Початок польсько-українського протистояння саме як протистояння етнічного і, в ідеологічному плані, (прото)націоналістичного новочасні історики виводять з кінця XVI століття – від, умовно кажучи, Берестейської унії (1596) та вчиненої того самого року Станіславом Жулкевським надзвичайно жорстокої розправи над повстанцями Наливайка2, або навіть раніше – від сходження 1587 року на польський престол Сигізмунда III Вази, завзятого прихильника католицизму й провідника войовничої контрреформаційної політики. Два попередні століття польсько-українського співіснування змальовуються натомість у дещо ідеалізованих тонах. Один із найвизначніших російських славістів Ілья Голєніщев-Кутузов зокрема стверджував:

Розглянувши безпристрасно стан православної церкви в Литві за часів Сигізмунда І та Сигізмунда-Августа, ми пересвідчимося, що у першій половині XVI століття не можна говорити, ніби уряд примушував православне населення Литви приймати католицтво чи унію з Римом. Сигізмунд І був віротерпимий і прагнув здобути з династичних та політичних міркувань прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчки анульовані. Православні магнати Острозькі, Радзивіли, Сапіги назначалися канцлерами, гетьманами й намісниками. Сигізмунд навіть проголосив себе був “верховним оборонцем” православної церкви3…

Зрозуміло, що відносна толерантність у Речі Посполитій, як і в багатьох інших середньовічних суспільствах, грунтувалася аж ніяк не на їхній “відкритості” у сучасному значенні слова, а скоріш навпаки – на їхній закритості, ієрархічності, жорсткому поділу на сегменти за становими, фаховими, релігійними, кланово-родовими, етнокультурними та іншими ознаками. “Іншість” толерувалася тут лише тою мірою, якою вписувалася в “одвічний” і “довічний”, установлений Богом і королем світоустрій; в ідеальному християнському світі не мусило б бути місця для іновірців; усіх їх належало або навернути у “правильну” віру, або знищити, або вигнати геть.

У реальному світі, однак, здійснити цю ідеальну програму було непросто: по-перше, тому що іновірці, як правило, противилися наверненню; по-друге – були надто численні й не піддавались ффізичному винищенню (з суто технічних причин – за браком газових камер, кулеметів тощо); і по-третє – виконували певні суспільне корисні функції (торгові, лихварські, ремісничі, землеробські), отож і виганяти їх здебільшого теж ніхто не квапився.

З усіх цих причин “остаточне вирішення” проблеми чужинців (а ними в теоцентричних суспільствах є передусім іновірці) відкладалось у християнській Європі до сприятливіших часів; часами їх виганяли з окремих міст і країв, часами палили на вогнищах чи вирізували впень, проте найпоширенішою тактикою поведінки християнських суспільств щодо “іновірців” була їхня геттоїзація та маргіналізація. Ідеологічно, себто теологічно обгрунтувати потребу такого мирного співіснування з невірними та єретиками було досить важко, тому панівний у середньовічній Європі християнський фундаменталізм обрав іншу тактику – мовчазного вдавання, ніби проблеми взагалі не існує.

Блискучий аналіз такої компромісної “ідеології замовчування” в її крайній формі – на прикладі християнсько-мусульманського пограниччя – запропонував у серії праць американський медієвіст Чарлз Галперін4. У надзвичайно цікавій книзі про маловідомі сторінки взаємин Московії з Золотою Ордою він зокрема писав:

Чим менше у християнській державі говорилося про союзи з одними групами мусульман проти інших, про використання мусульманських найманців, надання вільних земель мусульманським переселенцям, консультації в мусульманських лікарів, – тим краще. І так само у мусульманських державах – усяка згадка про дружні контакти з християнами вважалася гідною осуду. Якщо про ворога не можна говорити зле, краще про нього не говорити зовсім. Для представників обох релігій усяке пряме прийняття того чи того аспекту чужинської цивілізації крило в потенції неабияку небезпеку. Найменше припущення, що інша віра може бути політично й релігійно правомірною, ставило під сумнів претензії власного віросповідання на винятковість і підривало самі основи наявного політичного й суспільного ладу. Тож християни і мусульмани займалися звичним бізнесом, обходячи його якомога мовчанкою й сподіваючись, що обставини врешті зміняться на їхню користь. Так урешті й сталося… Тонка рівновага між ворожим ставленням і мирною співпрацею зробилась неактуальною. Але свого часу вона була суттєвим історичним феноменом. Уперте ухиляння обох сторін від небажаних висновків із очевидних фактів може видатися сьогодні прикрим виявом людського лицемірства. Але подеколи й подекуди така ідеологія замовчування робила плюралістичні суспільства куди толерантнішими від багатьох новочасних держав5.

Звичайно, польсько-українське (католицько-православне) пограниччя, про яке нам ідеться у цьому нарисі, суттєво відрізнялося від християнсько-мусульманського пограниччя, описаного Галперіном. З одного боку, приналежність поляків і українців до тієї самої віри – християнської – суттєво полегшувала їм можливість мирного співіснування в одній державі, бо дозволяла “замовчувати” внутріконфесійні розбіжності як несуттєві; з іншого – робила їхні взаємини надто залежними від кон’юнктурних гонінь на “єретиків” – “розкольників” і “опортуністів”, котрі для всякого фундаменталізму є більшими ворогами, ніж відверті іновірці. Поки русько-православний світ у ранній Речі Посполитій був досить сильний, польсько-католицький світ його вимушено толерував. Як тільки рівновага в останній третині XVI ст. (після Люблінської унії) порушилася на користь католицизму, “ідеологія замовчування” стала враз непотрібною: католицький світ перейшов у рішучий наступ проти “схизматів”.

Той наступ мав, однак, несподівані наслідки. Ренесансний космополітизм місцевих еліт, який “не виокремлював інтереси національних культур, оскільки служив вищій ідеї, покликаній об’єднати народи в загальноєвропейську “Християнську республіку”, вимріяну Еразмом Роттердамським”, поступається місцем самоототожненню з “руським народом” – поняття, що його українське письменство кінця XVI – початку XVII століть починає вживати зза аналогією з польським політичним народом (natio Polona), взоруючись зокрема на “Хроніку” Мацея Стрийковського (1582).

Спершу воно [це поняття] досить аморфне, бо вказує швидше на православне населення Речі Посполитої, ніж на певну політичну й історичну спільноту, однак з часом і семантично, і територіально звужується, аж врешті приблизно з 20-х років XVII ст. не набуває термінологічної конкретності. Віднині й надалі під руским народом автори однозначно мають на увазі населення територій, історично пов’язаних з Київським і Галицько-Волинським князівствами, тобто етнічною Україною6.

Відбувається, як пише далі Наталя Яковенко, “виокремлення” руського народу як самодостатньої політичної спільноти, чиє існування санкціонується Божим промислом (Київські святині), легітимізується наявністю власної династичної верстви (князі) і втілюється в персоніфікованій безперервності своїх лідерів (панів-шляхти)… Дисгармонію у цю струнку систему вносила лише одна, проте, як дуже скоро виявилось, найсуттєвіша деталь – неоднорідність руського народу, поділеного і по горизонталі – на еліту й простолюд, і по вертикалі – за мірою сприйняття універсальних цінностей Речі Посполитої, ототожнюваної з Польщею: її державного ладу, цивілізаційного кола культури, громадського устрою. Перший – горизонтальний – вододіл пролягав по лінії “шляхта/козацтво”… Що ж до другого – вертикального поділу, то й він певною, хоча й не абсолютною мірою проходив між шляхтою і козацтвом. Ідея договірного підданства… дистанціювала руську шляхту від Польщі регіонально, але не політично, тож ляха недолюблювали як чужака, проте не вбачали в ньому ворога. Натомість для козацтва, а разом з ним і для більшості нижчих станів, які опинилися за бортом “шляхетської республіки”, усвідомлення своєї причетності до народу руського потенційно означало національну ворожість, спрямовану на осердя й символ Речі Посполитої – Польщу7.

У надзвичайно цікавій статті, присвяченій розвитку української національної самосвідомості у Львові XVI століття, американка Мар’яна Рубчак вельми наочно і переконливо показує, як штучна маргіналізація і геттоїзація православної меншини у середньовічному католицькому місті призвела до загостреного переживання нею своєї “іншості”, а відтак і до появи зародків національної самосвідомості внаслідок вимушеного ототожнення релігії з етнічністю. Спираючись на теорію центру й периферії Едварда Шилса [8], дослідниця стверджує, що для подолання комплексу меншовартості й периферійної упослідженості українська меншина Львова мусила витворити новий, позитивний образ самої себе, себто ототожнитися з певним духовним центром за межами католицького світу, уявний зв’язок із яким давав би їй снагу протистояти реальному й неприхильному до неї центрові політичної влади. Зрозуміло, що саме православна релігія як “основа ціннісної системи української громади… стала символічним виправданням української центральності”.

Як спадкоємці східного християнства – православ’я (правдивої форми релігійного культу)… ці “богообрані люди” добули собі центральність через її спадкоємне містичне перенесення з центральності першої християнської імперії у Візантії… Українці Львова, – підсумовує Мар’яна Рубчак, – витворилии собі ідеологічну суб’єктивність, яка дала їм переступити свою об’єктивацію римо-католицьким владним центром. У своїй самооцінці вони утвердили першість своєї віри і своїх цінностей. До своєрідної інфраструктури, яка так довго обслуговувала духовні, соціальні та економічні потреби української спільноти, представники [православного] братства долучили ще й такі соціалізуючі інституції, як школа й друкарня. Згодом постали й інші – нові економічні, соціальні і навіть квазіполітичні інституції. Так прокладала собі шлях і утверджувалася в своїй першорядній значущості ідеологія, яка засвідчувала українську духовну центральність і була покликана виправдати законне становище українців як особливої, до того ж центральної спільноти Львова… Ставропігійське братство дало надихаючу парадигму для наслідування всім представникам української “уявленої спільноти”9.

Зародження новочасної української нації збіглося таким чином з зародженням новочасного громадянського суспільства, інституціалізованого спершу у православних братствах, школах, друкарнях, а згодом і в кредитівках, кооперативах, “Просвітах”, жіночих і молодіжних організаціях, професійних спілках і політичних партіях. Релігійна “інакшість” і, відповідно, відчуженість від “центрального” польсько-католицького світу спонукала українців до розбудови власних “альтернативних” інституцій – спершу релігійних і довколацерковних, згодом – цілком світських, котрі власне й конституювали (західних) українців як модерну націю.

На сході, себто на Наддніпрянщині, яка в XVII-XVIII ст. стала частиною православної Російської імперії, процес усвідомлення своєї національної окремішності різко загальмувався, оскільки втратив нічим не замінний у домодерну добу релігійний каталізатор. Еліта дістала дворянські титули, простолюд – православних попів, релігійний центр після перенесення патріархату з Києва до Москви остаточно збігся з політичним, тож українцям лишалося тільки змиритися з власною периферійністю і вдовольнитися визнанням за собою певної регіональної специфіки. Зрештою, зовсім не ця специфіка – не мова, культура, історія та місцеві звичаї – визначала у ту добу людську ідентичність, а – передусім – віра і приналежність до певного суспільного стану. Всяка інша “інакшість” хоча й усвідомлювалася, проте не мала й не могла мати для православних українців у православній імперії конфронтаційного характеру.

Росія, на відміну від Речі Посполитої, не маргіналізувала, не відчужувала українців за релігійною ознакою, а отже, й не давала їм приводу трансформувати свою середньовічну релігійну ідентичність у новочасну національну. Лише в XIX столітті, коли з’являється українська інтелігенція, яка почуває себе відчуженою й маргіналізованою за мовно-культурною ознакою, починається припізніле відродження українського націоналізму – тепер уже на цілком світській, мовно-культурній основі10.

З цілого ряду причин процес формування модерної української нації не завершився ні в XIX, ні, як тепер бачимо, у XX столітті. Навіть по десяти роках незалежності український націоналізм залишається “віруванням меншини”, а українська ідентичність – об’єктом гарячих дискусій і числених непорозумінь. З одного боку, висока зрусифікованість міського населення і переважно “тутешня”, донаціональна самосвідомість сільського населення суттєво ускладнюють формування української ідентичності на етнічній (мовно-культурній) основі. А з іншого боку – слабке громадянське суспільство й слабка, дисфункціональна держава так само утруднюють формування української ідентичності на основі загальногромадянській.

Націоналізм як “ідеологічний рух, спрямований на здобуття чи збереження автономії, єдності й ідентичності соціальної групи, котра, як вважають, має бути нацією”11, безумовно, здатен породжувати конфлікти з іншими націями або соціальними групами. Але водночас націоналізм є занадто широким поняттям, аби безоглядно демонізуватись як джерело всіх можливих конфліктів, такий собі сліпий вияв сліпої любові до всього “свого” і ненависті до всього “чужого”. Далеко не кожен націоналізм вважає, що мета виправдовує засоби, а інтереси особи – ніщо супроти інтересів нації12.

Слабкість сучасного українського націоналізму, як і розмитість, несформованість новочасної української ідентичності, не є ані плюсом, ані мінусом для сьогоднішньої України. І те, й те є явищем загалом амбівалентним, залежним від багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників. Міжетнічні конфлікти, як ми знаємо, почалися задовго до появи понять “націоналізм” і “національна ідентичність”13. Повстанці Хмельницького різали впень “жидів і ляхів” зовсім не тому, що прагли політичної незалежності для такої абстрактної й важко уявлюваної на той час спільноти, як “українська нація”; власне, і їхні провідники ще не мислили у таких категоріях, хоч і прагли зміцнити свої станові привілеї в рамках Речі Посполитої (тобто їхній “автономізм” мав аж ніяк не “націоналістичне”, у новочасному сенсі, підгрунтя). Так само не були “націоналістами” й повстанці Петлюри, котрі громили єврейські містечка й дворянські садиби головно з прагнення помсти й грабунку, а не задля політичної емансипації невідомої, та й не надто потрібної їм “української нації”. Тут, щоправда, ситуація була вже складнішою, ніж за часів Хмельниччини, оскільки їхні провідники таки були справжніми, переконаними націоналістами, щиро відданими ідеалам ліберальної демократії, проте безсилими загнуздати “хтонічну ксенофобію простолюду”14.

Саме ксенофобія (дослівно “боязнь чужого”) є головним джерелом нетолерантності в усіх суспільствах – як новочасних, так і давніх, “донаціональних” і “донаціоналістичних”. У принципі така “боязнь” і “підозріливість” щодо “чужого” є загалом природною, закономірною реакцією живого організму (чи сукупності організмів – у вигляді роду, племені, етносу) на інші “сторонні” об’єкти; по суті, це частковий прояв інстинкту самозбереження, що виявляється як на індивідуальному, так і на загальноетнічному рівні. Як і кожен інстинкт, ксенофобія має двоїстий, амбівалентний характер: з одного боку, вона дає змогу живим організмам і їхнім спільнотам захищати себе, зберігати свою ідентичність, підтримувати необхідне для подальшого існування людства багатоманіття життєвих форм (у тому числі культурно-цивілізаційних). А з іншого боку, ксенофобія залишається постійним джерелом міжособових і міжнаціональних конфліктів, і навіть, як усякий “сліпий” інстинкт, нерідко використовується у розмаїтих Ідеологічних маніпуляціях, подеколи навіть як основний компонент цілих ксенофобських “проектів” – у нацизмі, наприклад (ненависть до інших етносів), більшовизмі (ненависть до “класових ворогів”), релігійному фундаменталізмі (ненависть до іновірців, безвірників, єретиків) тощо.

Мусимо, отже, чесно визнати, що цілковито позбутися інстинкту (як і будь-якого іншого) навряд чи можливо, та навряд чи потрібно. Але цілком можливо й навіть конче потрібно цей підсвідомий інстинкт певним чином опановувати й контролювати, максимально обмежуючи його руйнівний вплив на наше мислення й поведінку за допомогою свідомості (освіти, культури, інтелектуальної рефлексії). Зрозуміло, що справді толерантним може бути лише суспільство демократичне, правове, зорієнтоване передусім на людину, її політичну, ідеологічну, економічну суверенність. Успішно протистояти агресивній ксенофобії й націоналістичній автаркії може, з одного боку, усвідомлення індивідом власної самобутності, суверенності у правовому й економічно вільному суспільстві, а з іншого боку – усвідомлення глобальної єдності з усім людством, тобто колективізм вищого порядку, що теж виробляє в людині своєрідний інтелектуальний імунітет щодо ксенофобських інстинктів і вибудовуваного на їх основі націоналістичного, релігійного, “класового” чи будь-якого іншого тоталітаризму.

Плекання такої свідомості є, вочевидь, справою не одного року чи десятиліття; залежить воно, зрештою, не лише від освіти та виховання, а й від багатьох суспільних чинників, що у кінцевому підсумку можна означити розвиненістю громадянського суспільства у тій або тій країні. Сьогоднішня Україна є в багатьох відношеннях країною домодерною – як з огляду на феодально-патерналістську економіку, так і з огляду на донаціональну “тутешню” ідентичність багатьох мешканців і ряд інших середньовічних, по суті, рис. Таке суспільство не є громадянським15; толерування “іншості” в ньому не слід плутати з толерантністю: толерування є рисою вимушеною й тимчасовою (приблизно так рівні за силою суперники не б’ються, бо бояться адекватної відсічі, але якесь несподіване, зі сторони, порушення цього статусу-кво може мати непередбачувані наслідки); толерантність тим часом є рисою сталою й глибоко закоріненою в усій системі поглядів і ціннісних орієнтацій людини (суперники не б’ються, бо принципово не приймають такого способу розв’язання суперечностей).

Ліберальна демократія грунтується на толерантності; ліберальний авторитаризм, який ми маємо нині в Україні, – на вимушеному (а відтак удаваному) толеруванні владою певних демократичних інституцій і процедур. Стрімка модернізація цього краю, як і подальше з нею зволікання, можуть мати однаково небезпечні наслідки для колишнього польсько-українського пограниччя, що стало за триста років пограниччям українсько-російським, проте навряд чи визбулося своєї глибинної ксенофобії і фатальної роздвоєності між двома світами, європейським і азіатським.

1. Див., наприклад, суперечливу, але влучно названу книжку британського дослідника Ендрю Вілсона “Український націоналізм 1990-х: вірування меншини” та її критичний аналіз у розд. 7 цієї книги. Пор. також результати різноманітних соціологічних опитувань: за останніми даними, лише 35% респондентів вважають себе передусім громадянами України, натомість 39% ототожнює себе передусім з місцевістю (містом, селом, регіоном) проживання, і ще 10% – з колишнім СССР тощо (День, 9 лютого 2000, с.1). За репрезентативним опитуванням Інституту соціології та фірми “Соціс-Гелап”, націоналісти в Україні мають найнижчий показник довіри (1,8 за п’ятибальною шкалою) з-поміж усіх політичних сил, державних і недержавних інституцій, їм довіряє лише 7% опитаних, не довіряє 73%, і 20% не має визначеної думки. (Політичний портрет України. Бюлетень Фонду “Демократичні ініціативи”, №17, 1996, с.77).

2. Оточені над річкою Солоницею біля Сули козаки погодилися скласти зброю й видати полякам своїх старшин, аби порятувати свої родини, які були при них у таборі. Проте поляки порушили обіцянку і винищили, по суті, весь обеззброєний табір. “Солоницька різня стала першим засівом майбутньої непримиренної ненависті між українцями й поляками. Як напише згодом П. Куліш, саме тут, на Солониці, “народилися оті страхітливі лицарі Хмельниччини”, і, як погодиться з ним сучасний польський історик Збігнєв Вуйцик, “можливість розумного розв’язання козацького питання впала до нуля”. Наталя Яковенко, Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття (Київ: Генеза, 1997), с.158.

3. И. Голенищев-Кутузов, Славянские литературы (Москва: Художественная литература, 1973), с.149. Хоча російський учений говорить тут нібито лише про ситуацію у Литві, трохи далі (на с.150) він поширює свої узагальнення на цілу Річ Посполиту: “Релігійна терпимість у Польщі й Литві за сина Сигізмунда І – Сигізмунда-Августа – єдина в Європі XVI століття (якщо не рахувати Трансильванії). Значною мірою цю політику Ягеллонів продовжив трансильванський князь Стефан Баторій, ставши польським королем, хоча він і покровительствував єзуїтам. Сигізмунд III Ваза перейшов до системи примусу й гноблення іновірців, яка й стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII столітті”.

4. Див. передусім Charles J. Halperin, “The Ideology of Silence: Prejudice and Pragmatism on the Medieval Religious Frontier,” Comparative Studies in Society and History, vol.26, no.3 (July 1984), p.442-466.

5. Charles J. Halperin, Russia and the Golden Horde. The Mongol Impact on Medieval Russian History (Bloomington: Indiana University Press, 1987), p.6.

6. Яковенко, Нарис… с.89, 174. “Щоб опукліше уявити переміну просторово-політичних орієнтацій, – пояснює там-таки дослідниця, – варто нагадати, що населення Русі впродовж XVI ст. найчастіше окреслювалося збірним словом Русь, а не поняттям руський народ, а Оріховський визначав себе як представника руського племені польської нації (gente Ruthenus, natione Polonus)”. Натомість через кілька десятиліть інший автор уже “оповідає історію не племені (gens), а народу (populus)”, “локалізує народ доблесних русів і географічне, й історично, і психологічно в межах українських воєводств, протиставляючи його сусідам”.

7. Там само, с. 175.

8. “Центр” є тут своєрідною метафорою на означення підставової ціннісної системи, сукупністю об’єднуючих суспільство вірувань і цінностей, із якої члени спільноти черпають свою ідентичність. Мар’яна Рубчак звертає увагу також на друге значення “центру” – як “головної інституціональної системи”, тобто уособлення соціальне утворених владних інституцій, здатних передавати у спадок підставові цінності даного суспільства. Див. Edward Shils, Center and Periphery: Essays in Macrosociology (Chicago &; London: University of Chicago Press, 1975), p. ix-xii.

9. Мар’яна Рубчак, “Від периферії до центру: розвиток української національної самосвідомості у Львові XVI століття”, Філософська і соціологічна думка, №1, 1993, с.99, 111-2. Див. також перші два розділи її статті “Українці у вигнанні: забуття тепла батьківського вогнища”, Політологічні читання, №1, 1995, с.115-40.

10. Хоч на перших порах і тут бунт проти політичного “центру” обставляється характерними релігійними аргументами: “Цар московський узяв верх над усіма москалями… кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, християнський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя свого нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван у Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим” (Книги буття українського народу, 72-73). Утвердження власної “центральності” подається тут не як виклик наявному “центрові”, а радше як вимушений крок, зумовлений його (центру) деградацією й виродженням: “І цар, і панство не слов’янським духом сотворено, а німецьким або татарським. І тепер у Росії хоч і є деспот цар, одначе він не слов’янин, а німець, тим і урядники у його німці; оттого і пани хоч і єсть в Росії, та вони швидко перетворюються або в німця, або в француза, а істий слов’янин не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного бога Ісуса Христа, царя над небом і землею” (Книги, 99). Ціла програма раннього українського націоналізму подається таким чином як своєрідний міленарний проект – порятунку слов’янського світу включно з Московщиною, де Україні, однак, відведено центральну, месіанську роль: “І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя… ні пана… ні холопа… Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: “От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу”” (Книги, 108-109). Див. докладніше про це у розд. 6 цієї книги.

11. Anthony J. Smith, National Identity (Reno, Las Vegas &; London: Universtity of Nevada Press, 1991), p.51.

12. Див., зокрема, блискучу типологію націоналізмів у статті Богдана Стефанеску “Про “хороші” та “погані” націоналізми” (Критика, №9, 1999), а також грунтовний огляд проблематики у кн. Георгій Касьянов, Теорії нації та націоналізму (Київ: Либідь, 1999). Характерна дискусія відбулась кілька років тому у журналі Znak (№3, 1997), див., зокрема, Andrzej Walicki, “Czy mozliwy jest nacjonalizm liberalny?” (Критика, № 1-2, 1999).

13. “Націоналізм – дуже хистке поняття, – визнає один із найкращих американських медієвістів Джозеф Стреєр. – Ніхто до пуття не знає, коли він стає чимось більшим, ніж просто ксенофобія, чим він відрізняється від давніх місцевих та регіональних лояльностей, який його зв’язок з релігійними, культурними й мовними відмінностями”. Joseph R. Strayer, On the Medieval Origins of the Modern State (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1970), p.109.

14. Здається, єдиною ситуацією в Україні, коли погроми ініціювалися “ідеологічно” згори, а не стихійно знизу, були етнічні чистки, здійснені упівцями на Волині супроти польських поселенців. Лише тут маємо справу з цілеспрямованим втіленням певної націоналістичної доктрини, а не зі спонтанним вихлюпом ксенофобських емоцій. Хоч причетність нацистських і більшовицьких спецслужб до цих подій навряд чи слід недооцінювати.

15. Див. Е. И. Головаха, Н. В. Панина, Социальное безумие. История, теория и современная практика (Киев: Абрис, 1994), зокрема с.105-118 (“Изоляционизм и национальная нетолерантность как проявления общей социопатии в условиях кризиса”); та Євген Головаха, Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні (Київ: Інститут соціології HАНУ, 1997).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

РОЗЩЕПЛЕНИЙ СВІТ: до проблеми “кресової” ксенофобії – МИКОЛА РЯБЧУК