Російська філософія і російське православ’я
Аналіз філософської спадщини мислителів російського середньовіччя лише підтверджує висновок, зроблений в XIX в. І. В. Кирєєвським – характер панівної філософії залежить від характеру пануючої віри. Не тільки залежність, а взаємопроникнення один в одного, підкреслює в XX в. Мартін Бубер, що визнавав, що “важко провести радикальне розмежування між областю філософії і областю релігії”. У такому ракурсі закономірний погляд на російську філософію крізь призму національного духу – метафізичного підстави буття народу, його світогляду, національної самосвідомості, що ввібрав в себе всю глибину сверхемпіріческой даності, визначальною єдність нації і осягаються поза-ratio (ірраціонально). У даному випадку поняття “підстава” береться в загальфілософському сенсі, що означає необхідна умова буття чого-небудь. Тому національний дух, який має релігійне вираження в російській православ’ї, з повною упевненістю можна віднести до факторів, якісно визначає розвиток національної філософії, вважаючи такий російську релігійну філософію. У зв’язку з цим необхідно розглянути особливості російського православ’я, якщо вже ми встановили його зв’язок з вітчизняною філософською думкою.
Г. В. Флоровський, автор знаменитої книги “Шляхи російського богослов’я”, аналізуючи початкові етапи становлення філософсько-богословської думки, звернув увагу на те, що хрещення Русі означало розрив національної традиції. Разом з тим, релігійний філософ зазначив незаперечний факт формування двох культур: денний і нічний (назви умовні). Флоровський безпосередньо визнає, що “носієм” денний “культури була меншість…. Запозичена візантіко-християнська культура не стала “загальнонародної” відразу, а довгий час була надбанням і стягуванням книжної, чи культурного меншини. Це було неминучою і природною стадією процесу… У підгрунтових шарах розвивається “друга культура”, складається новий і своєрідний синкретизм, у якому місцеві язичницькі “переживання сплавляються з бродячими мотивами давньої міфології і християнського уяви”. Книжковому або культурній меншості протистоїть “темне” більшість – народ, ще не прийняв нових мірвоззренческіх установок християнства і не втратив релігійно-міфологічного світогляду слов’ян, ірраціонального за своєю суттю.
Співвідношення християнського і дохристиянського, в межах різних ідеологічних напрямків, коливалося від синтезу до протистояння. Прикладом конфлікту-протиріччя в середньовічному російською православ’ї можуть бути названі єресі, викликані двоеверно духовністю. Найбільш гостро конфлікт, в умовах двовір’я, проявився в стрігольнічества – єретичному русі XIV-XV ст. Стригольники вводять в культовий комплекс християнства поклоніння людини язичницької сакральної парі, уособлює Матір’ю-Землею і якимось невідомим на ім’я чоловічим небесним Божеством, що недвозначно свідчить про пантеїстичної вірі в равнобожественность Землі і Неба і про відродження давніх язичницьких вірувань. Ранні двоеверно єресі можна розглядати як порушення тимчасового “християнсько-язичницького компромісу” або компромісу між протилежними світоглядними системами, раціональним та ірраціональним.
Поступово, у боротьбі протилежностей двоєвірства, в народно-релігійному світогляді народжується стійке єдність двоеверческіх протилежностей, що виливається в оформився світоглядний синкретизм – злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої. Але в чому причини такого синкретизму? А. Ф. ЗАМАЛЕЕВА, спираючись на багаторічні дослідження, вважає, що християнство прийшло на Русь вже в язичницької формі. У Візантії воно найтіснішим чином зрослося з платонізму, який фактично з’явився раціонально-філософським завершенням античного політеїзму.
У XVII ст. в російській християнстві спостерігаються дві тенденції, досить суперечливі. В першу чергу, збереження у непорушності ідеалів вже сформованого російського православ’я. Друга тенденція полягала в підведенні російського православ’я до спільного знаменника християнства (європейського, раціонального, почасти й католицького) під впливом соціально-економічних і соціально-політичних процесів на Русі. Об’єктивно-неминучим стає проведення церковної реформи патріарха Никона, який увійшов у протиріччя з представниками “язичницького”, народного православ’я. На думку А. С. Хомякова, саме язичництво трансформувало давньоруське християнство в “розкол”, старообрядництво. А з точки зору Г. В. Флорівського – не язичництво, а “хвороблива схильність” Никона “все переробляти і переоблачаются по-грецьки”, при тому, що “наслідування сучасним грекам аніскільки не повертало до втраченої традиції християнства”.
До XVIII-XIX ст. на Русі остаточно сформувалося те саме православ’я, яке виражало світоглядний синкретизм, так і не викорінення ієрархами церкви і богословами. У більшості своїй народу не було ніякого діла до богословських дискусій про чистоту віри. Під впливом укорінених в ньому язичницьких елементів і саме християнство стає більш “мирським” і навіть “обрядовим”. І саме ця релігійна база стає ідеологічною платформою для оформлення феномена російської релігійної філософії, що увібрала в себе ірраціонально-містичні традиції як західної, так і східнослов’янської, міфологічно пофарбованої картини світу.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)