Романтичні й реалістичні тенденції в російській літературі першої третини XIX ст. – XIX СТОЛІТТЯ – підготовка до ЗНО та ДПА
Для літератури першої половини XIX в. притаманна швидка зміна художніх напрямів. Панівні естетичні принципи встигали кілька разів трансформуватися протягом життя одного покоління.
На початку століття в Європі й у Росії формується романтизм – течія в літературі й мистецтві, для якого характерний особливий інтерес до неординарної особистості, самотнього героя, який протиставляє себе, світ своєї душі навколишньому світові. Для романтиків у творчості головним завданням є не стільки точне відтворення реальності, скільки створення “ідеалу”, риси якого зазвичай надані головній дійовій особі й відбивають ставлення автора до дійсності.
Інакше як романтичними не можна назвати ранні твори Олександра Сергійовича Пушкіна (1799- 1837) і Михайла Юрійовича Лермонтова (1814-1841).
Пушкін належить до тих письменників, чий творчий шлях був відзначений звертанням до різних художніх напрямів. Як уже було сказано, ранній Пушкін – романтик, у його творах можна навіть виявити деякий вплив сентименталізму. Водночас його вважають родоначальником російського реалізму. Його роман у віршах “Євгеній Онєгін” В. Г. Бєлінський назвав “енциклопедією російського життя”. На перший погляд Онєгін нагадує улюблений тип романтичного героя – зневірений у житті, втомлений від великосвітського суспільства молодий чоловік, який прагне самоти в сільській глухомані. Однак, уважно вдивившись у його образ, неважко помітити, що сам автор аж ніяк не вважає самітництво Онєгіна шляхетним і поетичним і не намагається переконати в цьому читача. Це не романтичний “ідеал”. Пушкіна малює реалістичний портрет людини, яка “грає” для самої себе самотнього романтичного героя. “Загравшись”, Онєгін не зміг оцінити щирого почуття в зовсім не відповідній романтичним канонам, не “таємничій”, не “фатальній” сільській панянці Татьяні. Для Онєгіна дорожчою виявляється його гарна поза, за що він і розплачується в підсумку. Крім “Онєгіна”, видатними зразками реалізму у творчості О. С. Пушкіна є історична драма “Борис Годунов”, повісті “Капітанська дочка”, “Дубровський”.
Традиції Пушкіна в літературі продовжив його молодший сучасник М. Ю. Лермонтов. Ранні твори Лермонтова – це переважно любовна лірика. Однак згодом у його поезію поряд з темою трагічного, нещасливого кохання входить громадянська тематика. Як і його великий попередник, М. Ю. Лермонтов у своїй творчості поєднав романтизм і реалізм. Поезія романтичної самітності й протистояння світові знайшла відображення в поемах “Мцирі” і “Демон”. Вершиною лермонтовського реалізму вважається роман “Герой нашого часу”.
Аналіз роману “Герой нашого часу” з погляду романтизму й реалізму показує насамперед схематизм та умовність самого принципу поділу авторів і їхніх творів на романтичні й реалістичні. Крім того, можна сказати, що романтизм і реалізм є не просто двома періодами в історії літератури, а вічними способами зображення світу й людини, причому найбільших художніх вершин досягають саме ті автори, які йдуть шляхом їхнього поєднання і створюють філософсько-психологічні твори із соціальною проблематикою. Таким і є роман М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”, який показує, що реалізм народжується не як заперечення романтизму, а як збереження й розвиток його переваг. Такі твори завжди вирізняються деякою нерозгаданістю й глибиною. Повне роз’яснення авторами вчинків і почуттів героїв, однозначність авторських висновків завжди знижує інтерес до читання, перетворює художній твір на дидактичний. А об’єднання двох творчих методів дозволяє творові жити вічно, змушуючи кожне нове покоління читачів не просто обговорювати його по-новому, але сподіватися на нові відкриття й у художньому світі твору, й у собі самих.
Подальший розвиток літератури був пов’язаний зі зміцненням позицій реалізму. Важливою віхою в цьому процесі була творчість Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852). Його вважають першим письменником так званої “натуральної школи” в російській літературі, тобто тієї течії, яку згодом почали йменувати “критичним реалізмом”. Спадщина М. Гоголя різноманітна. Це й колоритні замальовки побуту поміщиків у повістях “Миргород”, і наповнені фантастичними й казковими мотивами українського фольклору “Вечора на хуторі біля Диканьки”, і містичні “Петербурзькі повісті”, у яких гротеск, фантастика (“Ніс”) сполучаються із пронизливо реалістичним зображенням життя затиснутої обставинами “маленької людини” (“Шинель”), У 1835 р. Гоголь закінчив комедію “Ревізор”, сюжет якої підказав йому Пушкін. Комедія без позитивного героя, в образах злодійкуватих провінційних чиновників вона демонструвала портрет усієї чиновно-самодержавної Російської імперії. Не випадково фраза городовика у фінальній сцені: “Над ким смієтеся? Над собою смієтеся” сприймалася як адресована в зал для глядачів. Своєрідним поєднанням сатири й лірики, реалізму й гротеску є незавершений твір М. Гоголя “Мертві душі”, названий самим письменником поемою.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)