Романна історія на рубежі тисячоліть: філософська візія минулого України у творчості сучасних письменників

Г. Насмінчук,

Кандидат філологічних наук, доцент

Кам’янець-Подільський

В останнє десятиліття XX ст. історичний роман продовжує бути пріоритетним жанром в Україні як з погляду кількісних показників, так і в розумінні якісних критеріїв. Новий виток копіткої праці письменників-істориків розпочався за докорінно нових історичних умов – за умов проголошення соборності українських земель, за умов омріяної у віках і ствердженої грудневим референдумом 1991 року державної незалежності України. Процеси відродження спонукали потягтися “до нових знань цілі покоління людей, що були позбавлені власної історії, що навіть не чули про те, яку розправу вчинили після Полтавської битви царські головорізи над населенням Батурина, як уся Лівобережна була залита кров’ю тих, хто не хотів розлучатися з вольностями, як таємна царська зондеркоманда, з’явившись у 1718 році до Києва в чернечих рясах, підпалила зі всіх кінців Лавру з її літописами та стародруками, щоб усе стало попелом, щоб позбавити Україну пам’яті, тих духовних джерел, що зберігалися в Лаврі ще з княжих часів” [5, с 10]. Появу вартісних історичних романів наприкінці XX століття стимулювало оприлюднення історіографічних та культурологічних досліджень доти заборонених українських учених – Миколи Костомарова, Івана Крип’якевича, Дмитра Яворницького, Михайла Драгоманова, Івана Огієнка, Сергія Єфремова. До позитивів нового часу, які сприяли активізації письменницької роботи в царині національного минулого, варто віднести ще й такі події початку 90-х: часопис “Дзвін” відновив роботу видавництва “Червона калина”, Український центр духовної культури започаткував видання серії “Український історичний роман” у тридцяти томах.

Непроминальний сенс історичного роману в його традиційності і модерному оновленні явили Ліна Костенко (“Берестечко”), Р. Іваничук (“Орда”, “Євангеліє від Томи” ), І. Білик (“Не дратуйте грифонів”, “Дикі білі коні”), Ю. Мушкетик (“Прийдімо, вклонімося”, “Гетьманський скарб”), О. Лупій (“Падіння давньої столиці”, “Гетьманська булава”), Р. Федорів (“Чудо святого Георгія о Зміє”), М. Вінграновський (“Наливайко”) та ін.

“Історія України, – писав Омелян Пріцак, – це об’єктивна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в минулому” [21, с.53]. Невід’ємною частиною передісторії України є Скіфія, а скіфознавство – не що інше, як античний відповідник українознавства. Давньогрецький вчений, “батько історії”,, Геродот, замисливши перший всебічний опис Скіфії, тим самим започаткував писемну історію України. Скіфську тему розвинули такі вітчизняні вчені XIX – XX ст., як Ф. Міщенко (“До питання про географію та етнографію Геродотової Скіфії”, “До питання про царських скіфів”), І. Шараневич (“Критичний погляд на історію карпатських народів в античні і середньовічні часи”), О. Партицькии (“Велика слов’янська держава”), В. Щербаківськии (“Українська протоісторія”), Б. Мозолевський (Скіфський степ”) та ін. Низка праць останнього часу вказує на необхідність зміни історичної парадигми з “Історії України-Руси” на “Історію Великої Скіфії-України” (див.: 17).

Життя скіфів здавна хвилювало і письменницьку уяву. Ще 1927 року у Державному видавництві України вийшла книга Григорія Бабенка “В тумані минулого”, де автор намалював конкретні картини суспільного устрою і побуту кочівників-скіфів та грецьких колоністів у VII-IV ст. до н. е. Скіфи у Г. Бабенка мисляться як протоукраїнське плем’я.

Концепцію спадкоємності в скіфсько-українській історії розвинув у романі “Не дратуйте грифонів” (1993) Іван Білик. Письменник не вперше торкнувся проблеми присутності України в прадавньому загальноєвропейському контексті. 1972 року він видав роман про Київ і киян V століття “Меч Арея” і вже тоді відійшов від усталених в історіографії поглядів. Зі сторінок цього твору загадкова історична постать гуннського царя Аттили постала як особа київського князя Богдана Гатила. І. Білик знехтував ідеологемою “спільної колиски”, відновив неперервність традиції Скіфії – України – Русі, за що гостро був розкритикований у пресі, роману ж судилася сумно-щаслива доля, він став вигнанцем і бестселером водночас, з 65-тисячного накладу вилучити вдалося хіба що тисяч п’ять, решта ж перебувало в культурному обігу. Під заголовком “Меч Арея. Роман, написаний Іваном Біли-ком літа Божого 7478 і видрукуваний у Києві літа Божого 7511 або 2003, новітнього” цей непересічний твір знову поповнив бібліотеки шанувальників вітчизняної історії.

В романі “Не дратуйте грифонів” усі події безпосередньо пов’язані з імовірною мандрівкою Геродота до Скіфіїу VCT. до н. е. і фактами, викладеними у четвертій книзі його “Історій”. Мандрівник і логограф Геродот із Гелікарнасу – один з найколоритніших героїв роману І. Білика. До речі, схему роману подорожей успішно використала Ліна Костенко у поемі-баладі “Скіфська одіссея”, де також йдеться про те, як “грек прорубав у Скіфію вікно”.

Відомо, що улюбленим методом Геродота-дослідника було опитування, живе спілкування з людьми. Уважним до фольклорних розповідей скіфів, а ще шанобливим до мудрого, працьовитого, лицарського народу постає грецький мандрівник зі сторінок цієї пізнавальної і дуже цікавої книги. До Геродотових історій письменник поставився з максимальною довірою і повагою. Насамперед його не могли не привабити поетичні легенди про походження скіфів, що самі по собі свідчать про високий художній смак народу і вказують на його приналежність до древніх цивілізацій. Самі скіфи вели свій родовід від Бористе-на, його доньки Лелі і внука Дажбога, якого древляни називали Полелем, а саки-бродники – Таргітаєм. У Таргітая було три сини: Ліпочин, Орачин, Колачин (у Геродота Ліпоксай, Арпоксай, Колаксай). Цю легенду розповідає Геродотові колишній ратоборець, учасник походу проти перського царя Дарія Тимна Вовкогуб: “Ліпочин – се той, що вміє чинити гарні пороби: миски та горнята з узором, полотно тонке та всяке оружжя. Орачин – той, що вміє орати землю та сіяти хліб, а Колачин – витязь, бо на сулицю ми в старі літа мовили “кіл”. Колом і вмів воювати Колачин. Асі три брати вже взяли собі по україні й заселили їх родами своїми…”[3, с.45].

У зв’язку з цією легендою, що, без сумніву, співвідноситься з триєдиністю структури світового простору, у романі наводиться також викладений Геродотом скіфський переказ про священні золоті дари, які впали з неба: ярмо з плугом, горнець і бойовий топірець. Описується в романі і мандрівка Геродота до Ексампею, сакрального центру Скіфії, – великого Священного котла, відлитого за наказом царя Аріанта з наконечників бойових стріл і встановленого на березі ріки Мертвовод. Цей котел не лише давав уявлення про колосальні людські ресурси Скіфії, але й наочно показував, що перемогти скіфське плем’я чи потіснити його силою зброї зі своїх володінь – справа марна. Тому й звучить у романі постійне нагадування про перемогу скіфів над семисоттисячною армією Дарія.

У романі чимало уваги відведено скіфській обрядовості. Скіфи поклоняються своїм богам і героям, приносять кровну жертву, голять бороди і голови, залишаючи вуса і довгий чуб як знак воїнської доблесті. Історична та художня логіка наявна в описі похоронного обряду, здійсненого над Великим князем Велеславом Боримисловичем. Проживши довге життя, вчинивши багато звитяг, князь зібрався у вирій. Перш ніж лягти у землю предків над берегом священної Ужріки, його забальзамоване тіло мало побувати в усіх скіфських племенах, де протягом сорока днів над ним здійснювали обряд пам’яті. “В останню князеву домовину поклали все, що він мав і за життя: й восьмеро коней у чотирьох кутах, і конюших до кожної пари, й по роботі на всіх ріжках короти, й золоті кубки та братини, й золоті котли та глечики, – все, як і за життя” [3 , с.35].

У романі зі знанням справи відтворені й грецькі закони та локони, зокрема ті, за якими жило населення понтійського міста Ольвії. Історичною достовірністю позначений сюжет стосунків цього міста і з материковою Грецією, і з варварською Скіфією; наводиться факт приєднання Ольвії до Афінського морського союзу, на багатьох сторінках йдеться про сталі торговельні відносини між грецькою метрополією, понтійською колонією і місцевими племенами. Причорноморські міста-держави, зокрема Ольвія, Херсонес, “були першими державами на території сучасної України, які стали своєрідним каталізатором соціально-політичного розвитку місцевих племен, зокрема пришвидшили оформлення державних утворень з іноетнічними та грецькими елементами”[18, с.29].

Взаємодія античної і варварської цивілізацій у романі простежується і через внутрішній конфлікт, який визначає сутність образу княжича, а далі Великого скіфського князя Соболя. Син скіфа й еллінки, він постійно чує поклик і тієї, й іншої крові, не раз замислюється над тим, “А хто ж він такий, нещасний володар диких варварів? Хто? Теж еллін, бо має матір-еллінку? Чи таки варвар, син і внук варвара?” [З, с 64]. Він то проймається гордістю за діда Боримисла, який розтрощив персіянина Дарія і його семисоттисячну армію, то розпачливо апелює до грецьких кумирів із запитанням “за яку провину, за гріхи якого прадіда так безжально покарали його безсмертні, зробивши подібним до сих похмурих і диких людей, що не знають ні солодких ритмів “Іліади”, ні легенди про палкого й нестримного Фаетона, ні навіть звичайнісінького еллінського письма?”[3, с 157].

За історичним матеріалом близько до роману “Не дратуйте грифонів” стоїть роман російського письменника Євгенія Саніна “Колісниця Геліоса”(1993).

У складному процесі національної самоідентифікації українська література останнього десятиліття все активніше звертається до загальнокультурних канонів, зокрема євангельських сюжетів, які, як відомо, завжди були невід’ємним атрибутом усіх жанрів творчості. Роман Р. Іваничука “Євангеліє від Томи”, який має безперечні зв’язки з класичними розробками світових тем і мотивів, засвідчує широкі можливості осмислення суто нинішніх проблем і процесів національно-ідеологічного характеру. Тут письменник звернувся до часу активної діяльності Ісуса Христа і його апостолів, пов’язавши біблійну історію з проблемами проникнення християнства на землі сучасної України.

Про шлях апостола Андрія на землі праслов’ян останнім часом з’явилися вартісні твори художнього плану в Україні і діаспорі. Це зокрема повість “Андрій Первозванний” Володимира Р. Кухаря (Р. Володимира), вперше видана в Буенос-Айресі у 1984 році, а також однойменний роман Наталі Дзюбенко, що побачив світ у видавництві “Гранослов” 1999 року. У цьому контексті і варто розглядати роман Р. Іваничука, де поставлено за мету простежити, як з малесенького гірчичного зерна Боже слово в Україні вже у часи апостольські почало проростати у “могутнє дерево християнської релігії” [10, с.79].

Хронологічні рамки трьох творів, а також авторська концепція кожного з них майже співмірні. Різниця полягає лише в тому, що Р. Іваничук головним героєм свого твору обирає Тому Невірного, який начебто супроводжував Андрія Первозванного у його подорожі до Скіфії. Хоча І. Огієнко, опираючись на грецькі перекази, зауважив, що Фомі випала доля йти у Парфію, тобто Іранське царство [ Див.: 15, с 12 ]. Відштовхнувшись від переказу Нестора про благословення Київських гір святим апостолом, кожен письменник по-своєму витрактував його шлях в “Оріянський край”. Р. Володимир вдається до авантюрно-пригодницького сюжету, розповідаючи, як купецька флотилія відбила Андрія у піратів. У Н. Дзюбенко йдеться про те, як апостол пішки ступив на землю держави хліба і меду. У R Іваничука читаємо: “Залишивши Ольвію, і з євангелістом Матеєм попрощавшись, Андрій Первозванний і Тома Невірний подалися пішки понад Бористеном на північ – до межі світів, як було

Роман “Євангеліє від Томи” виріс на бінарній опозиції віра-сумнів. Це фіксує і його побудова. Перша частина має назву “Віра”, друга – “Бунт”. Ця опозиція чітко маркована: з одного боку апостол Андрій, який “з першої зустрічі визнав Ісуса спасителем і став апостолом первозванним”[10, с.29], а з другого – Тома, прозваний Невірним (Невіруючим) за те, що не увірував у вознесіння Христове, і “не спослав на нього Господь вогненного язика”.

Р. Іваничук своєму твору дав жанрове визначення “апокрифічний роман”, що разом із заголовком є прямою вказівкою на літературну містифікацію. Роман апокрифічний у тому розумінні, що в ньому домислені відомості з життя біблійного героя.

“Євангеліє від Томи” починається розв’язкою: Тома Невірний після трилітньої науки в Ісуса Христа і довголітньої мандрівки в Оріянськии край повертається до Юдеї, усамітнюється в печері Ваді-Кумран на узбережжі Мертвого моря. Тут він має намір написати Євангеліє від імені свого і “стати п’ятим євангелістом, оскільки четверо його попередників на пробу сумнівам історію не ставили, тож і не у всьому доходили істини” [10, с.21].

Надзавдання автора означене вже на перших сторінках книги: прихід на праукраїнські землі апостолів Христа, засів “серед слов’янського народу зерна нової віри” [10, с.21], доцільність вчення Христа в язичеськім краю. Над берегами Мертвого моря згадує Тома землю “медом і молоком текучу”, люд гостинний і працьовитий, і замислюється над тим, чи врятує нова віра цей народ від підступності ворогів, чи “протверезіє він від мученицької смерті нашого Бога”. Тривогою відлунюють спогади-розмисли апостола: “Оріяни співають собі й хороводи водять у раю і не бачать підступних сарматів, що рушили з Уралу на слов’янські землі” [10, с.25]). Подібне знаходимо в романі Н. Дзюбенко: “Сей народ ніколи не піде по інші землі, але зусібіч небавом посунуть сюди смертні мари” [8, с.92]. Прикметно, що саме на зламі тисячоліть письменницька увага так міцно приковується до світоглядних зламів часів ще біблійних, до найскладніших проблем буття. Щоправда, критика завважила дещо штучне накладання в романі Іваничука євангельського контексту на гіпотезу про Оріянськии край. “Цілком природно, що прагнення до національного самоствердження часто породжує різноманітні міфи, спрямовані на утвердження думки “ми були, є і будемо”, але водночас неправомірна їх інтерпретація як єдиної і остаточної істини”[1, с.42].

Оріянськии світ, відкритий апостолами для вчення Христа, постає в різних виявах. Загалом оріяни досить толерантно ставляться до нової віри і її носіїв. Волхв Богодар дозволяє освятити землю хрестом в надії на те, що Бог Яхве “не дасть злій силі спустошити колись наш край” [10, с.41], однак до цього рішення він приходить через подолання сумнівів. Йому здається, що язичеські боги добрі, вони “усі таємниці перед людьми розкрили, Єгова ж примушує сліпо вірити в нього й жорстоко карає тих, хто наближається до потаємного”[10, с.40]. У розмові з апостолом Андрієм волхв Богодар посилається на біблійні оповіді про первородний гріх, Каїнову печать, Вавилонську вежу. Але він. ніяк не може зрозуміти, в чому сутність науки сина Божого – Ісуса Христа. Апостол Андрій говорить про прощення гріхів, яке приніс Ісус на землю, про таємницю Христа, до якої треба доростати душею. Заперечуючи святощі поганські, він прорікає: “Прийде час, коли ви жертовники свої зруйнуєте, обряди язичницькі забудете й поклонитесь хрестові цьому”[10, с.41], на що Богодар відповідає: “Не квапся руйнувати требища наші: храми вчителя твого зможуть вирости тут лише над нашими жертовниками”[10, с.41]. Отже, йдеться про той релігійний синкретизм, на який в “Дохристиянських віруваннях українського народу” зауважував І. Огієнко: “Люди йшли до Нової віри, але й старої не кидали. Це був дуже родючий грунт для т. зв. двоєвір’я, – поєднання старої віри з Новою, Християнською. Двоєвір’я є конечний наслідок при всякому сприйманні нової віри: старе, віками набуте, не може відразу забутися”[12, с.313]. Проблема двоєвір’я, проблема співвіднесеності двох релігій визначає зміст історичних романів “Гнів Перуна” (1982), “Золоті стремена” 1984), “Зрада, або Як стати володарем” (1988) Раїси Іванченко, “Похорон богів” (1986) Івана Білика, “Мислене дерево” (1989) Валерія Шевчука. Спільною рисою цих творів є те, що усі три автори одностайно віддають перевагу язичництву, а прийняття християнства показують як вимушений акт. Дещо іншої точки зору на проблему дотримується Р. Іваничук. У своїх есеях “На маргінесі” він стверджує, що “християнська релігія є для нас глибоко національною” [11, с.102], і як аргумент наводить той факт, що апостол Андрій Первозванний живим і неушкодженим повернувся після своєї наддніпрянської мандрівки в ахейські Патри. І це у той час, коли практично усі апостоли Божі загинули мученицькою смертю, проповідуючи в чужих землях. На питання “чому цього не сталося з Андрієм в Оріяні?” напрошується цілком логічна відповідь: “А тому, що він потрапив у край з давно підготовленим грунтом для прийняття нової релігії” [11, с.102]. Заперечуючи тезу про насильницьке впровадження віри Христа в Україні, письменник схильний вважати, що “предки українців прийняли християнство без опору, проте, щоб уникнути юдаїзму в новій релігії, одягай всесвітнього Месію в національні шати, про що яскраво свідчить гуцульський іконопис. Шлях до Бога завжди пролягає через Батьківщину” [11, с 103].

Отож невипадково про наближення вихідних постулатів віри оріян і віри Христової у романі так розлого розмірковує і Тома. Його вражає незбагненна спільність у весняних святах Ярила і Воскресіння, літніх русаліях і Трійці, водохресному обряді, у звичаї троєперстя і навіть в одязі юдейських первосвящеників та жреців. Схожими видаються Томі Лада та Марія Магдалина. Мимоволі зринає думка: “А може, Ісус уже колись сюди приходив?”[10, С.39]. Замислюючись над перехресними впливами різних світоглядів, різних культур, Р. Іваничук розгортає такі художні оповіді, які містять передусім авторське розуміння рівного становища праслов’янських племен серед інших світів.

Роман збудовано таким чином, що події, які мали місце в Оріяні, перемежовуються подіями в Юдеї, розділи про перебування Томи серед оріян чергуються з розділами біблійного часу. І це цілком закономірно, адже перед нами, по суті, роман-спогад. Все, що відбувається у ньому, – це час минулий для головного героя. Зримо зі спогадів Томи постає ландшафт землі над Бористеном, не менш переконливо малює письменник картини землі обітованої: “Нічого кращого, ніж ці випалені сонцем вапнисті пагорби, які звелися над зеленими улоговинами, покритими пралісами кипарисів, цитрусів і шовковиць, ніколи й ніде не бачив Тома” [10, с.53]. Або: “Квапився Тома, йшов не відпочиваючи ні вдень, ні вночі, долав узгір’я й низовини понад річками Хедерою, Ярконою, Кельтом, обходив боком містечка Фарун, Хірбет, Елібру, Хіазму, поки не допав до Єрусалиму – до того самого дому під Єлеонською горою над Кедроном, в якому жив колись власник Гетсиманського саду Марко…”[10, с.53].

Філософський підтекст роману органічно споріднений з новітніми проблемами глобального характеру, відтак є всі підстави говорити про параболічні змісти твору. Глибокий змістовий пласт, актуальна і дуже конкретна семантика криється у четвертому розділі першої частини “Євангелія від Томи”, де мовиться про споконвічне протистояння Південної Оріяни і “темрявичної Півночі”. Південь і Північ різняться абсолютно усім. У їхньому протистоянні зударилися несумісні способи життя, смисл яких закодований в біблійних архетипах. Південь – це земля Авеля – хлібна, медова і молочна, ця земля не знає крові, бо ще молода. У північному ж світі, світі Каїна, панує зла дика сила, яка готова валом рушити на своїх сусідів. Апостол Тома переживає, що край Магога, який набагато дужчий за оріянський, навернеться до нової віри, а потім “хрестом, олжею братолюбною і вірою єдиною зневолить цей благодатний рай” [10, с.41].

Конкретний вияв історичного досвіду вгадується у пророцтвах-застереженнях Томи, звернених до оріян: “Ви вже навчені лихом тяжкої війни з сарматами, то спам’ятайтеся хоч тепер: бережіться змішаних шлюбів, не впускайте чужинців до хат, не розмовляйте з ними їхньою мовою, не доливайте чужої крові до своєї, огородіться від зайд і станьте недовірливими, як ваш апостол Тома! Бо перемінитесь у безпам’ятне плем’я, мов ті загублені в понизов’ї Данапра рахмани, які не знають свого Великодня, і лише крашанки, що пливуть раз на рік по ріці, нагадують їм, що й вони були колись народом і мали свої свята… Хто твої діти нині, Ладо, чи не стали вони вже брахманським безликим плем’ям? А коли ще й ні, то чи не стануть ними? Хіба ти не бачиш, оріянська богине любові, як після переможених вами сарматів наповзають з півночі у твій край жорстокі роші, котрі землю свою не шанують, не пестять, не розорюють, а тільки прагнуть чужої? Й не тільки землі займають, а й древню історію вашу за свою беруть й, пожираючи оріянський хліб, називають себе вашими кормильцями”[10, с.74].

Запропонована автором парабола не викликає двозначного тлумачення. Для того, щоб увиразнити свої ідеологічні міркування, автор послідовно накладає події євангельської історії на актуальний досвід ук-раїнської нації.

Подібне завдання, але з опорою на історію гайдамацького руху здійснює і Юрій Мушкетик у романі “Прийдімо, вклонімося…” Журнальний варіант твору в 1996 році оприлюднила “Сучасність”, а книгу видав “Український центр духовної культури”. Сюжетноподієвий каркас тримається на двох часових підвалинах і може бути зведений до двох історичних фабул. Серцевину першої складає гайдамацький рух, так звана Коліївщина. До речі, Ю. Мушкетик як історичний романіст починався саме з “Гайдамаків” – панорамного полотна про народне повстання на Правобережній Україні 1768 року. Отже, події першої фабули розгортаються у добре знайомому авторові часопросторі. Друга ж реалізує таку актуальну для нашого часу проблему, як ліквідація чорних плям вітчизняної історії. Про що ж, власне, роман? Коротко передамо зміст. 1957 року до села Медведівки, осередку Коліївщини, автобусом “Черкаси – Чигирин” приїздить аспірант Інституту історії Академії наук УРСР Олег Зайченко. Його праця над дисертацією “Антифеодальний рух в кінці вісімнадцятого століття” передбачала віднайдення на батьківщині Максима Залізняка якихось слідів, переказів, легенд, пісень, тобто чогось свіженького, як каже молодий дослідник. Перед тим Олег Зайченко напрацював солідний фактаж, він “від палітурки до палітурки” проштудіював праці Похилевича, Антоновича, Шульгіна, Олександри Єфименко, Корзона, польських авторів, “йому навіть вдалося прочитати в спецсхроні працю Гермайзе, заарештованого в справі СВУ, він шукав і архів, над яким працював Гермайзе, один старий працівник бібліотеки Академії наук пам’ятав той архів, вагою він був у два пуди, але куди подівся, ніхто не знав”[14, с.19]. До Медведівки, таким чином, приїхав пошуковець ретельний і знаючий. Пошуки ниточки правди приводять Олега до Василя Гордійовича Чорного, відставного емгебістського підполковника. У довірливій розмові з хлопцем Василь Гордійович розповів про літописний звід, який нібито потрапив до нього, коли він був ще дитиною. Тоді, у тридцяті роки, він, мовляв, вирятував літопис з вогню більшовицької інквізиції. “Як палили бібліотеку і архів, я взяв одну книжку… Од руки писану. Товстенну, отаку… Оце все, що тобі розказую – з неї. Там не тільки про гайдамаків. Од Хмельниччини починалося… Чотирма монахами писано” [14, с.34]. Як виявиться пізніше, літопис дійсно був врятований з виру вогню, але зробив це не хлопчина-підліток, а мудрий диякон Лузга. І лише восени 1944 підполковник Чорний заволодів безцінним скарбом. Віддавати ж його у руки новітніх геростратів не спішив, боявся, щоб і ця пам’ятка з волі владних і безпам’ятних мужів не спопеліла. Бо тоді на віки вічні зникли б правдиві свідчення ченців-літописців про події в Мотронинських лісах, про Холодноярську Січ, про Кодню, про звитяжних Залізняка і Мелхіседека Значко-Яворського. Факт наявності літопису про Коліївщину розпросторюється в різні сюжетні відгалуження. Це, по-перше, історія написання дисертаційного дослідження, по-друге, пригоди “агента невідомої ворожої держави”, і, по-третє, хроніка подій Коліївщини. Своїми знаннями, почерпнутими з літописного зведення, а була це книга вражаючих розмірів і вигляду – “палітурка – дубова, з Євангелія. Полотно, прошліхтоване в борошні, шістдесят на шістдесят” [14, с.34], – Чорний поділився з хлопцем, до якого пройнявся симпатією і повагою. Він навіть готувався розкрити Олегові таємницю зберігання літопису, але це мало статися пізніше. А поки що, маючи в руках ретельно списану історію, Василь Гордійович запально спростовує версію про Залізняка-наймита: “Хтось один писонув, а наші й підхопили: наймит, батрак. Аякже – класовий підхід у фокусі. А я тебе запитаю, /…/ – чи могло таке статися, що в один день над двома тисячами людей заотаманував батрак? /…/ Отако прямо прибіг од горшків… Га? Що, не було козаків, запорожців, отаманів одчайних?”[14, с.22]. А далі цей небайдужий до правди минулого чоловік розповідав таке, про що не згадував жоден з найповажніших істориків. З його розповіді “виходило, що повстання Залізняка було не так антифеодальне, проти панів, як проти польської шляхти, за Укра? ну”[14, с.23], і почалося воно не в 1768-му, а десь за три роки до того. І хоча у всіх джерелах вказувалося, що освячував повстання Мелхіседек, з розповіді вимальовувалася дещо інша картина: “Утреню правив чернець Андрій Проценко… Тоді з церкви винесли клейноди гетьмана Сагайдачного і шаблю Дорошенкову… Вона в схроні лежала, її взяв Залізняк. А освятив людей і вручив йому булаву, а козакам литаври та бунчук розстрижений монах Іван Юрчик. Він же на Залізнякові плечі накинув
гетьманську кирею, червоним шнуром шиту” [14, с.23].

Оцей новий погляд на Коліївщину так і не був уведений до наукового обігу в тому далекому 1957 році. На перешкоді стало всевидюще око органів безпеки, що зацікавилося особою Олега Зайченка і його дружбою з колишнім емгебістом. Під тиском обставин дисертацію свою Зайченко написав у традиційному як на той час інтернаціоналістському дусі, став кандидатом, пізніше доктором наук. І хоча літопис, місце його сховку продовжували бентежити душу вченого, йому так і не судилося задовольнити свій пошуковий і громадянський Інтерес. Таємниця пішла в небуття разом з померлим Василем Гордійовичем.

Епілогічне завершення роману, де автор пунктирно торкнувся обнадійливих змін в Україні наприкінці минулого століття (“того ж дев’ятсот дев’яносто першого року, передвечірньої пори Олег Зайченко стояв під густим маревом жовто-блакитних прапорів і корогов у позолоті на Софійському майдані…”[14, с. 11], хочай послаблює драматичну тональність розповіді, все ж залишає долю сумніву з приводу того, а чи прийде вона, ота нова якість України, чи не марними були усі зусилля духу попередніх поколінь? Саме знаком питання закінчується роман Ю. Мушкетика: “…Та мить відлетіла навіки, її вже не вернути. Як відлетіло все оте, що прочитав у літописі, що пережив біля Чорного, разом з ним, по тому… Воно згинуло марно?” [ 14, с 114].

“Оцей знак запитання в фіналі роману мене як читача, – пише дослідниця Олена Логвиненко, – бентежить чи не більше, ніж увесь твір. Якщо мить прозріння щодо нових історичних фактів відлітає навіть від істориків, то що вже мовити про загал” [13].

Чимало знаків запитання, які бентежать душу і не дають спокою, розставлено у тексті, а ще більш у підтексті роману М. Вінграновського “Наливайко”, основу якого становить історія козацького повстання 1594-1596 років, на чолі його, як відомо, стояв Северин Наливайко. Однак письменника не так цікавив перебіг історичних подій, як дух епохи, яку репрезентує його герой. Авторська концепція, здається, повністю підпорядкована плутархівському погляду на життєпис видатної особи. У біографії Олександра Македонського давньогрецький філософ-мораліст свої завдання сформулював у такий спосіб: ” Ми-бо пишемо не історію, а життєписи, і часто незначний вчинок, слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви з десятками тисяч убитих, командування величезними військами та облоги. Подібно до того, як живописці, мало звертаючи увагу на інші частини тіла, домагаються схожості завдяки точному зображенню обличчя й виразу очей, у яких проявляється вдача людини, так і нам хай буде дозволено складати життєписи, проникаючи в те, що становить духовний світ людини, а іншим залишимо право на описи великих подій і битв” [19, с.126].

Роман “Северин Наливайко” створювався як концептуальна складова життєпису козацького ватажка. З опису великих подій і битв центр ваги в романі перемішується на поетичний дух доби, автору вдалося дуже точно відтворити епоху і в її межах змоделювати духовне бут^я середньовічної України.

Правда історії, як правило, вивіряється фактом, документом, в якому закарбоване минуле. М. Вінграновський дуже поважно ставиться до історії як науки, про що мова дещо пізніше. Водночас його роман засвідчує можливість тієї правди, що закарбована в “народному переживанні й переказі” (І. Дзюба), тієї правди, що стала міфом.

Епічний та міфопоетичний типи моделювання українсько? історії органічно взаємодіють у романі, не лише створюючи синтетичну картину буття України, але й забезпечуючи сакральну основу оповідної структури, без якої роман просто перетворився б на звичайнісіньку белетризовану розповідь. Критика відразу звернула увагу на переважання “кумедного, грайливого, легковажного” [7, с.8] у поетичній тканині твору. Саме “те, що сучасний читач неспроможний сприймати мітичні розповіді (наприклад, про надприродні єства і їхні вчинки) як пряму правду, і те, що сучасний автор, пишучи мітоподібні розповіді, сам не йме їм віри, надає таким оповідям елемент грайливості” [16, с.83].

Художній простір “Северина Наливайка” з перших сторінок вражає нестримною грою авторської уяви, багатством найхимерніших, найнесподіваніших пригод не лише людського тіла і духу, але й персоніфікованих коней, ховрашків, яструбів, джмелів, ос, зайців і навіть верблюдів. Коли на Різдво Гусятин по димарі засипало снігом, то “зайці бігали по грушах, по яблунях” [4, с 18], вони донесхочу наїдалися яблуневими пагінцями і їм хотілося щедрувати. Не обминали Гусятина і вовки, вони “встромляли у димарі носи”, бо звідти запаморочливо пахло печеним м’ясом, вуджениною, ковбасами, і від тих пахощів вовки чманіли.

Незвично поводять себе у романі й коні. Жбурова Куріпочка, Наливайків Сват, Шостаків Коник, Шийків Шийко не лише кивають головами, усміхаються, міркують, схвалюють, коментують, кепкують, а й заплющують від щастя очі і навіть згадують бої у Трансільванії, У ключі невмирущих побрехеньок барона фон Мюнхаузена потрактовано пригоду у пущі, коли горбоноса голова козака Петра Жбура відділилася від тулуба і зависла на дубовому суку, “кліпаючи вишневими очима”. Читачеві не стає моторошно від споглядання обезглавленого тулуба (порівняймо з хрестоматійним “вершником без голови”), він повністю віддається на волю авторської уяви, приймає правила гри і вже дійсно вірить, що “без голови плечам і ногам полегшало”, та все ж журиться, бо “як тепер бути без вусів”, і нарешті радіє за героя, коли сук гойднувся і “шапка разом з головою важко хляпнулась йому межи плечі і так приросла, прикипіла до того місця, де була звечора і де мусила бути”[4, с. 118]. Невірогідність побаченого не наштовхується на опір читацької уяви, лише, як і небилиці барона-сміхотворця, викликає у читача посмішку.

У такому напівсміховинному хитросплетінні роману подибуємо вигадки дещо іншої тональності, які активізують наші знання, почерпнуті не лише з “Мандрів Гуллівера” Джонатана Свіфта, а й з підручників історії України. Ось під шапками мухоморів заховалися люди-мізинчики у солом’яних бриликах, у свитках і сорочечках, з люлечками-носогрійками, з білими свічечками в загорілих пальчиках. Цей опис сприймається як алюзія втраченого раю. Ідилічну картину доповнюють такі ж мізинні, як і люди, річечки, озера, ставки, ліски, дороги, хатки, церквички, коники, овечки, корівки. Здається, все тут гармонійно злагоджено, умиротворено. Однак на цьому відомі з дитинства милі казки про гномиків закінчуються. Як тільки ці маленькі люди побачили пришельця з великого світу, “безгучно заволали до нього, заплакали, закричали, заговорили… Вони мерехтіли косами і ціпками, благали, падали перед ним на коліна, били йому чолом і плакали знову… І тут побачив Петро, що малесенькі села за ними, і млинки, і церквички не просто стоять для втіхи, радості і життя, а димлять димами та горять вогнем…”[4, с 114]. Далі картину доповнюють есхатологічні аспекти. І зрозумів великий чоловік, що то були душі померлих і убитих татарами та шляхтою, і тепер ті душі “уявилися тут перед ним у пущі і просять його за них заступитися”. Дивно було все це бачити Петрові, але ще дивніше було бачити серед цих душечок і себе, так само малесенького і так само волаючого. “Та й це ще не все! Збоку від нього, на такому ж маленькому конику зі своїм мізинним військом гарцював і розмахував шабелькою малесенький Наливайко. Він теж щось кричав і до мізинчиків, і до війська, підкидав вороненького чуба, аж поки і зник, розтанув з полками й Петром у тужавому місячному корінні… Лишилися ті, що в бриликах, сорочечках і свитках…”[4, с.114]. Ось така, без натяку на гумористику, ментально обгрунтована алегорія рушійних сил історії.

Концепцію долі України письменник розкриває через такі знакові образи-архетипи, як вогняний храм, золотий хрест, дубова домовина. Християнські архетипи православного храму, спаленого польськими ополченцями, і золотого хреста, піднятого вогнем із церкви, несуть у творі конфесійне навантаження. Розповідь про битву між запорожцями і драгунами Януша Острозького на церковному майдані у П’ятці поєднує два важливі мотиви: мотив підпалу і мотив підступного втручання чужинців у життя українського етносу. Маленька як цибулина церква, у якій змогли заховатися двісті піших і триста кінних запорожців, була підпалена гусарами за наказом Януша. “Підпалюйте, – наказав він.

“Підпалюйте”, – прошепотіло в дзвонах.

Драгуни позіскакували з коней, допалися до смолоскипів і, розмахнувшись – хто вище? – зажбурляли церкву кудлатими вогняними балабухами” [4, с.67].

І далі: “Раптом з північного боку П’ятки /…/ зойкнув дзвін, і в небо загоготіло полум’я. Воно піднялося так високо і стрімко, що його відсвіти затанцювали і на вигоні, і на лежачій шляхті, і на обличчях Наливайкової сотні. Примружились і захропли коні. Сухий буркотливий вогонь прохромлював небо, і в тому вируючому вогняному смерчі, на самому його вершку, Наливайко та його сотня раптом помітили піднятий вогневищем із церкви золотий хрест. Перевалюючись з боку на бік, хрест завис над П’яткою. На золотій його хрестовині, вчепившись за неї закоцюблими лапами, сиділи обвуглені ворони. У гогітливім палаючім небі ворони хреста ніби й тримали. /…/

Хрест ще трохи повисів, потім поклонився усьому тому, що він з-попід неба бачив, тоді ліг наче на спину і попрощався з Богом, а вже потому разом із воронами сторчма полетів униз, в жаріючу купу попелу”[4, с 71].

Символіка образу хреста багатогранна і водночас синкретична. Хрест як увінчання храму, хрест у закоцюблених лапах обвуглених ворон, і, нарешті, хрест, розпластаний на купі попелу – все це символіко-змістові виміри буття, вселенських високості і світіння, приречених на дочасну конечність у безбожному і бездуховному світі.

Роман М. Вінграновського збудовано за законами кіноепосу. Ліро-епічна героїко-трагедійна манера викладу нагадує Довженкові кінотвори. Як і О. Довженко, М. Вінграновський має особливий смак до метафори, вихопленої з потоку реальних подій і піднятої до рівня символу. У п’ятому розділі, наприклад, мовиться про прибуття Наливайка на Запоріжжя з метою помиритися з низовиками, вимолити прощення за своє відступництво під П’яткою. Запорожці готові були прийняти простягнуту руку Наливайка, на знак згоди вони вже навіть почали обмінюватися з наливайківцями сорочками. Однак кошовий Богдан Микошинський не зважив ні на щире каяття сотника надвірного війська князя Острозького, ні на півторатисячний гурт пригнаних на Запоріжжя татарських бахматів, його рішення було жорстким і непохитним: “Не прощаємо!”. Це поки що суто реалістична розповідь. Але крупний план вихоплює дубову домовину, що “в траві перед Наливайком лежала. На її дубовому дні зеленіла запліснявіла дощова вода, і два водяних жуки билися на ній лапками, бо не могли ту гнилу воду ніяк поділити”[4, с.239-240]. І. Дзюба наголошує “глибинний, міфологічно-всеоб’ємний зміст цієї кінометафори, що грізно унаочнює трагізм і самозгубність української історії, її братовбивчу розпанаханість” [7, с.8]. У цю домовину доброхіть ляже зганьблений Наливайко, а запорожці піднімуть домовину на витягнуті руки та й кинуть у річку Базавлук. Але це поки що не буде кінцем Наливайка, бо течія хоч і понесе його “ногами до Запорізької Січі” [4, с.240], та зате “головою в Дніпро”.

Хронологічні межі роману потребували з’ясування питання участі козацтва у боротьбі за православ’я в умовах підготовки і запровадження унії. Вплив релігії на самоусвідомлення і самоствердження козаків був досить значним, а резонанс від їх участі у релігійному конфлікті був далеко не локального характеру. Це документально доводять авторитетні дослідження, зокрема зішлемося на такий висновок історика-україніста Сергія Плохія з його праці “Наливайкові віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні”(К., 2005): “Втручання козацтва в релігійну боротьбу мало поважний вплив на те, як сприймали повстання (зокрема під проводом Северина Наливайка – Г. Н.) сучасники. Незабаром після укладення Берестейської унії 1596 року один з її ініціаторів, уніатський митрополит Іпатій Потій, назвав своїх опонентів з віденського православного братства “наливайковою ордою”. Йшлося про віденських прихильників брата Северина – священика Дем’яна Наливайка, але Потій пов’язував православних не просто з ім’ям одного з їхніх священиків, але також з ім’ям провідника козацького повстання, якого стратили поляки. Згодом зневажливий термін “наливайківці” почали вживати щодо всіх православних. /…/ Вживання цього терміну розпочало традицію тісного пов’язання перших козацьких повстань зі справою захисту православної віри”[18, с 144].

Відповідно до правди історії Микола Вінграновський відзначає тісний зв’язок Наливайка з князем Василем-Костянтином Острозьким, цим останнім “стовпом православ’я і українства” у великому роді Острозьких. Діти видатного подвижника перейшли у католицтво ще за життя батька. Будучи сотником надвірного війська князя, Наливайко брав участь у розгромі козаків під П’яткою 1593 року. З цієї події, власне, і розпочинається роман. Відтворюючи взаємини Северина Наливайка з Костянтином Острозьким і його сином Янушем, М. Вінграновський вводить ці взаємини у контекст життєвих інтересів і прагнень усього українського суспільства. Отримавши перемогу над козаками під П’яткою, Наливайко і Януш в’їжджають до Острога. Як трофей вони везуть на санях золотий хрест зі спаленої жовнірами п’ятківської церкви. Княжато Януш похваляється, що звелить “виплавити з хреста золоті ланцюги і всім, всім, хто не хоче прийняти нашу віру, накинути ланцюги на шиї і завести, затягнути, заволочити в одну-єдину правдиву на світі віру – католицтво”[4, с.80].

Більше того, саме нібито відсутністю істинної віри у православних Януш пояснює участь Наливайка у побитті козацького війська – “своїх, а не чиїх-небудь єдиновірців”[4, с.80]. “Ви – худоба, ви – темне бидло, твань і раби!” – кидає в очі учорашньому своєму соратникові син Острозького. Такої наруги вже не виніс Наливайко. Словесна перепалка переходить у збройну сутичку. Випробувавши шаблею міцність шолома на Янушевій голові, сотник зі своїм військом зникає за Горинню, так і не переступивши воріт Острога.

З ореолом борця за православ’я герой Вінграновського проходить і через наступні розділи роману. Хоча про “антиунійні” акції повстанців ми знаємо не так багато, деякі факти дозволяють говорити про хай і не пряму причетність Наливайка до релігійного конфлікту в Україні. Неспростовним фактом було пограбування військом Наливайка взимку 1595-1596 років маєтностей Кирила Терлецького, одного з головних прихильників унії, як фактом був лист князя Острозького до протестантів з погрозами виступити проти короля у разі насильницького запровадження унії. Відштовхуючись від цих моментів в історії наливайківського руху, М. Вінграновський наприкінці твору вкладає в уста героя таке звернення до козаків: “Маю листа від брата Дем’яна із Острога – луцький єпископ Кирило Терлецький та володимирський Іпатій Потій подалися у Рим до папи для схрещення нашої православної віри із вірою католицькою. Чому вони, зігнувшись у попереках, у Рим подалися? Хто їх послав? Люди? Бог? Ми? У Бога рівні усі! Чи наша віра коли себе ставила над іншими вірами? Навіщо її треба схрещувати? Католики є і будуть. Тож нехай будемо і ми! Навіщо вони прийшли в Україну з мечем і привели єзуїтів? Хто їх просив з їхньою мовою, палями й колесуванням?! /…/ Ми будемо захищати себе – свою віру, і мову, і свій народ”[4, с.331]. Доступні джерела про повстання заперечують наявність власної релігійної програми у Северина Наливайка, попри те домисел у романі стосовно спілки православних з “наливайківцями” не виходить за межі раціональної вірогідності.

Свідомо задекларованою у творі є ідея тяглості української історії. Вона утверджується через спогади князя Острозького, видіння отця Дем’яна, поучения діда Максима і джури Оливки, через публіцистичні відступи автора. У такий спосіб письменник наголошує на спільному творенні правдивого історичного тексту свідомістю багатьох-багатьох людей, причому не лише тих, хто здобував освіту у високих академіях, але й простолюдинів. Семен Оливка розтлумачує тим, хто приходить в Україну з чужини: “У нас про неї (давнину своєї землі. – Г. Н.) все знає кожен – від волопаса до князя. У кожнім селі у нас на те і церква, і школа, й старі діди” [4, с.201]. Йдеться і про освіченість українців в епоху козаччини, якою були вражені іноземці (згадаймо свідчення Павла Халебського), і про взаємообумовленість писемної та усної традиції в українській історіографії.

Одним із напрямів художнього вдосконалення історичного роману слід вважати активне використання досвіду зарубіжних українських письменників, яке раніше було спорадичним, а в останні роки стало плановим і постійним. Українські часописи і видавництва зайнялися важливою і потрібною справою наближення набутків письменників діаспори до читача материкової України. Так, на початку 1992 року журнал “Всесвіт” видрукував роман бельгійської письменниці українського походження Ірен Стецик “Мазепа, гетьман України”. Того ж року у “Дзвоні” побачила світ праця активного організатора і діяча української діаспори у Великобри-танії Святомира (Мирослава Михайла) Фостуна “Нас розсудить Бог”: Історична повість із часів гетьмана Павла Полуботка”. Таке авторитетне видання, як історичний і літературний журнал “Київська старовина” передрукувало у кількох номерах за 1994-1995 pp. повість про Конашевича-Сагайдачного “Несмертельна слава” Василя Тирси (Панаса Феденка). А Київське видавництво “Україна” нещодавно оприлюднило історичну повість Р. Володимира (Романа Володимировича Кухаря) “Андрій Первозванний”. Подібних прикладів на сьогодні маємо чимало.

Стрімким польотом авторської уяви позначений роман Ірен Стецик “Мазепа, гетьман України”, який французькою мовою вийшов у Парижі в 1981 році. Українською твір переклав Г. Філіпчук. Інтерес до Мазепи у французів давній і стабільний. Про нього у свій час писали Вольтер, Віктор Гюго, Мельхіор де-Вогюе, д’Орвіл, Проспер Меріме. Більшість авторів, поетизуючи образ Мазепи, вводили у свої твори сюжети романтично-трагічної історії кохання гетьмана. Любовний сюжет покладений в основу роману “Мазепа, гетьман України”. Головна героїня твору – Марія Кочубеївна. Від імені жінки, яка кохає, ведеться мова про діяння гетьмана. “Крізь призму фізичного і душевного “Я” Марії змальований у романі образ гетьмана Івана Мазепи. І тут неможливо визначити, де починається Марія, а де закінчується Мазепа, і, навпаки, де починається Мазепа і закінчується Марія. Україна – Мазепа – Марія”[2, с.74]. Цю злютованість сам Мазепа розуміє і пояснює Марії так: “Перед тобою стоїть нинішній князь України. Князь, з якого глумляться, лялька в руках царя. Поки що я маю з цього ту єдину вигоду, що можу розігрувати комедію та хитрувати. Одначе все зміниться. Наша старшина й народ сповняться гніву. Ти побачиш, як одного дня спалахне пожежа козацького бунту. Я визволю нашу країну з московського ярма. Атож, коли настане мій час, я зроблю тебе королевою, засную нову династію. Ми разом заснуємо їі” [23, с.9].

Як і в “Мотрі” Б. Лепкого, у романі бельгійської письменниці закохані зрікаються своїх почуттів, роблячи вибір на користь справи визвольних змагань України. Як твір сповідальної форми, що передбачає розкриття історичних фактів крізь призму сприйняття їх окремим індивідуумом, роман можна поставити в один ряд з такими творами: “Я, Богдан” П. Загребельного, “Три листки за вікном” Вал. Шевчука, “Берестечко” Ліни Костенко.

З історичними візіями Святомира Фостуна український читач познайомився у 1992 році завдяки публікації на сторінках часопису “Дзвін” його роману з часів Павла Полуботка “Нас розсудить Бог”. За кордоном перше видання роману, закінченого автором 1973 року, здійснило “Видавництво Центральної Управи Спілки Української Молоді” у США 1985 року.

Особистості Полуботка, історії його стосунків з Петром І присвячені солідні дослідження М. Костомарова, Д. Дорошенка, Грушевського та інших учених, які за відправний документ для своїх висновків брали “Історію Русів”. Роман С. Фостуна постав як результат осмислення вітчизняних та зарубіжних джерел про життя в Україні у 20-і роки XVII століття. Після смерті гетьмана Скоропадського зударилися в нашому краї дві нерівні сили. З одного боку це була Генеральна Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком на чолі, а з другого – впроваджена царським урядом Малоросійська колегія, під контроль якої підпадав козацький уряд. Павло Полуботок повів уперту боротьбу за українську автономію, за обрання на козацькій раді гетьмана, за реформу суду, за повернення старих прав в адміністрації. Все це стало причиною його арешту і ув’язнення у Петропавлівській фортеці.

Смілива опозиційна діяльність Полуботка, а ще мученицька смерть у в’язниці зробили його “одним із найулюбленіших героїв старої української історіографії”, с.406]. Ідеальним борцем за вітчизну, спадкоємцем мазепинських ідей, гетьманом-мучеником постає Полуботок і з роману “Нас розсудить бог”. В основу твору покладена історична достовірність подій, автор часто покликається на документ, підкреслюючи у примітках його автентичність. Вже перший розділ називається за відповідним наказом Петра “Избрание гетмана отлагаемъ”. Тут мовиться про масовий приплив до гетьманського Глухова царських людей: стрільців, єгерів, драгунів, рейтарів. Старшина нарікає на безперервні війни і земляні роботи, які ведуться з волі царя і вигублюють тисячі козаків. “Тяжке вереміє настає для нашої отчизни” [22, с.27], – зітхає генеральний суддя Черниш. І одним із проявів тяжкого безчасся було зволікання з виборами гетьмана нібито з причини війни з персами. Насправді ж вибірний ( а не наказний) гетьман мав значно більше прав і можливостей відстоювати Україну.

Полубохка письменник змальовує на широкому суспільно-політичному тлі, його боротьбу проти російського поневолення осмислює в контексті тогочасної європейської політики. Контакти України зі світом відображаються не лише в сюжетних відгалуженнях, присвячених французу маркізу дю Фре, німцеві графу фон Герцу, японському баронові Йомуті чи довіреній особі гетьмана Пилипа Орлика Аскер-паші, а й у розповідях про найосвіченішу частину українського люду – студентів Зиновія Любовича, Богдана Метелицю, Марка Квашу, які осягають латинську мудрість в європейських університетах.

Образ гетьмана Полуботка розкривається через усі відомі засоби творення. Найбільш вдалою, на наш погляд, є самохарактеристика героя. На раді генеральної старшини він проказує: “Про отчизну нашу мислім і стіймо твердо, як стояли наші прадіди, діди й батьки. Часи тяжкі настали. Але Московія ще нас не проковтнула й не проковтне, поки ми маємо шаблі в руках і сухий порох у наших порохівницях. Борикатися з Московією нелегко. Може, нам судиться і впасти в нашому змагу, – на те ми й козаки. Коли ж упадемо, наше діло будуть продовжувати сини й онуки, бо ж ко-зацькому роду немає переводу. Козацького Духа Москві не знищити ніколи!..”[22, с.67]. Для експресивної характеристики свого героя письменник використовує і традиційне оповідання українських літописців XVIII ст. про Полуботкову промову, з якою він звернувся до царя, подаючи свою петицію-оскарження жорстокого і несправедливого ставлення до України.

Як доречно зауважує Ю. Покальчук, “в романі “Нас розсудить Бог” вперше потрапляє до нашого читача той інший погляд на російську історію, на історію України і Росії та їхніх взаємин, коли письменник мав усі можливості бути об’єктивним, використовуючи усі джерела без винятку, і не боятися доводити власну думку, свої патріотичні почуття до читача, а навпаки, намагався подати йому більше, і власне задля цього і писав, аби дати зрозуміти читачеві, що ж то було в Україні в часи Петра і за що загинув у в’язниці гетьман Полуботок, не скорившись російському цареві”[20, с.87].

Прикметною рисою історичного роману на зламі тисячоліть слід вважати не лише зміну ракурсів, зміщення акцентів у висвітленні багатьох уже відомих тем, але й відкриття цілого материка раніше не освоюваних тем, певна річ, не освоюваних з ідеологічних причин. Починаючи з 90-х pp., при збереженні сталого інтересу до епох давноминулих, відбувається переорієнтація на історію XX століття. Так, історія січового стрілецтва, Української Галицької Армії постала з роману Є. Куртяка “Спалені обози”, про лихоліття українського села від початку 30-х до кінця 40-х, про голод і геноцид, про депортації до Сибіру йдеться в дилогії А. Гудими “Під знаком біди”, в романі В. Захарченка “Довгі присмерки”, темі Української Повстанської Армії, українського руху опору у воєнні і повоєнні роки присвячено трилогію Р. Іваничука “Вогненні стовпи”.

Список використаних джерел

1. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі XX століття. – Чернівці. – 2000. – 335 с

2. Баран Є. “Мазепа, гетьман України”. Роман п. Ірен Стецик // Слово і час. – 1993. – №2. – С.73-75.

3. Білик І. Не дратуйте грифонів. – К., 1993. – 386 с

4. Вінграновський М. Северин Наливайко. – К., 1996. – 366 с.

5. Гончар Олесь. Чим живемо, чим житимемо//Слово і час. – 1992.- №3.-0 3-18.

6. Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти. – К., 2000. – 488 с

7. Дзюба І. Історичний міф Миколи Вінграновського //Вінграновський М. Северин Наливайко. – С.5 – 12.в. ДзюбенкоН. Андрій Первозванний. – К., 1999. – 334 с. 6.

9. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991. – 576 с

10. ІваничукР. Євангеліє від Томи//Дзвін.- 1995. – № 1. – С.21-84.

11. Іваничук Р. На маргінесі: Спогади, рефлексії, сюжети // Березіль. – 1997.-Jfell~12. – С.28.

12. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1991. – 424 с

13. Логвиненко О. Єдиний свідок // Літ. Україна. – 2003. – 6 березня.

14. Мушкетик Ю. Прийдімо, вклонімося… // Сучасність. – 1996. – № 7-8. – С 15-114.

15. Огієнко І. І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви. – К., 1993. – 284 с

16. Павлишин М. Чому не шелестить “Листя землі” // Сучасність. – 1995. – №5. – С.80-89.

17. Петрук В. Велика Скіфія – Україна. – К., 2001. – 432 с

18. Плохій С Наливайкові віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні: Перекл. з англ. – К.,2005. – 496 с.

19. Плутарх. Порівняльні життєписи. – К., 1991. – 440 с.

20. ПокальчукЮ. Вступаючись за рідну Вітчизну//Дзвін. – 1992. – №3 4. – С.82-89.

21. Пріцак О. Що таке історія України? // Слово і час. -1991. №1. – С.53-60.

22. Святомир М. Фостун. Нас розсудить Бог // Дзвін. -1992. – № 3-4. – С.23-81 ;№5-6. – С 21 -93.

23. Стецик Ірен. Мазепа, гетьман України // Всесвіт. – 1992.- №1-2. – С 3-82.

(2 votes, average: 4.50 out of 5)