Роль влади
Неофіційна економіка з неминучістю вимагає для свого функціонування і неофіційної системи влади, що розуміється як можливість контролювати основні господарські ресурси та їх використання. У такому її розумінні влада, звичайно, обов’язково в тій чи іншій мірі пов’язана з офіційними владними інститутами, проте не збігається з ними, оскільки важливу, а часом і головну роль у ній можуть грати і люди, що не володіють адміністративним статусом – керівники та власники домінуючих на даній території підприємств, керівники офіційних і неофіційних силових структур і т. д. У будь-якому випадку підставою для здійснення владно-розпорядчих повноважень є не формальний мандат на владу (у вигляді офіційного статусу глави адміністрації), а реальна можливість контролювати розподіл і використання економічних ресурсів – господарських територій, об’єктів інфраструктури, людських і грошових ресурсів.
Думки з найважливіших питань діячів, які уособлюють цю владу, в більшості випадків сприймаються всіма основними інститутами, включаючи і судові інстанції, як вказівки до дії. Відповідно, вони вкрай рідко оскаржуються і майже завжди приймаються до виконання.
При цьому держава в цілому не виконує і, більше того, органічно нездатне виконувати функцію неупередженого арбітра у господарських спорах і гаранта виконання контрактів. Функцію останнього, як я вже сказав, змушені брати на себе самі господарюючі суб’єкти, покладаючись на власну силу або силу своїх покровителів, тобто головним чином на неформальну, свого роду “приватну” юстицію.
У результаті складається становище, коли не тільки економіка, а й суспільство в цілому, в тому числі і держава, живе за неписаними правилами, що не зафіксованим в офіційному праві. І громадяни (особливо соціально активна їх частина), і владні органи в цих умовах діють не на базі закону, а на основі особистих відносин, прецеденту, здатності до примусу і тому подібних речей.
Особливо яскраво це виявляється у випадках, коли мова йде про великих господарських інтересах: єдиним реально значущим чинником для визначення результату тут є не закон, а здатність зацікавленого суб’єкта якими доступними йому способами провести в життя своє рішення або забезпечити свої інтереси в конфронтації з іншими, що протидіють йому інтересами. Зовнішня видимість законності при цьому може дотримуватися, а може – й ні. Засобом примусу виступає адміністративний ресурс, контроль над ринком або його суб’єктами або пряме насильство, але в кожному разі воно базується на неформальному “праві” – право сильного.
З іншого боку, сама ця влада є об’єктом конкуренції з боку різних груп інтересів, взаємодія яких і визначає склад і характер влади на кожен даний момент. Групи можуть бути організовані за різними ознаками спільності, зокрема, по територіальному, галузевому, корпоративному і клановим принципам, і мати різну ступінь внутрішньої інтегрованості. Різні і конкретні форми організації даних груп – це і офіційні органи влади, і напівофіційні структури, включаючи громадські монополії різних рівнів, і великі приватні підприємства, і різноманітні фінансові структури з тим або іншим ступенем державної участі чи без такої [161, с. 39-40]. При всьому різноманітті форм всі ці структури, однак, об’єднують дві основні ознаки: 1) реальний контроль над значними господарськими ресурсами і 2) переважно позаправова (політико-адміністративна чи кримінальна) основа такого контролю. Останнє означає можливість примусу (тими чи іншими методами) тих, хто не визнає права групи на такий контроль.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)