РОДИННО-ПОБУТОВІ ПІСНІ – УСНА НАРОДНА МУДРІСТЬ

“Лірична пісня супроводжує людину все життя, вона органічно злилась з народним життям, щедро насичена побутовими фактами” (Михайло Грицай)

Родинно-побутові пісні – це ліричні поетично-музичні твори, у яких відображено почуття, переживання, думки окремої людини, пов’язані з її особистим життям, сімейними проблемами й подіями, родинними стосунками.

Тематично родинно-побутові пісні поділяють на чотири групи:

· пісні про кохання;

· пісні про сімейне життя, родинні стосунки;

· пісні про трагічні сімейні обставини;

· жартівливі пісні.

Пісні про кохання – це, як правило, тексти, у яких ліричні герої ще не побралися, а тільки мріють про спільне щасливе життя, тому цю підгрупу також іменують піснями про дошлюбні взаємини (“Ой чий то кінь стоїть”, “Ой у вишневому садочку”, “Їхав, їхав козак містом”). У них переважно розповідається про перші почуття, розчарування, зраду, біль розлуки або роздуми про одруження, проте найчастіше зустрічається мотив нерозділеного кохання. Психологічною напругою, драматизмом ці тексти дуже близькі до балад. Відмінність полягає насамперед у тому, що в піснях про кохання відсутній епічний компонент (сюжетна канва). Увага зосереджена на конкретному моменті, певному емоційному стані.

У піснях про сімейне життя, родинні стосунки (“Ой там за горою, там за кам’яною”, “Чи я в лузі не калина була”), як правило, йдеться про важкі сімейні обставини: нарікання на тяжку долю, нещасливий подружній вибір супутника, а це породжує тугу за справжнім коханням, викликає сльози, розчарування. Радісні мотиви в цій групі пісень поодинокі. Навіть коли сімейне життя не затьмарене серйозними проблемами, оспівується туга жінки за батьківським домом, її печальні думки, породжені довготривалою розлукою з матір’ю, елегійними роздумами над тим, що минає молодість і настає набагато складніший період зрілого життя. Такі твори І. Франко назвав “жіночими невольничими псалмами”.

Пісні про трагічні сімейні обставини пов’язані із втратою членів сім’ї (вдовині, сирітські теми). Ліричні герої почуваються самотніми, приреченими (“Ой жила я сім літ удовою”, “Ой нема гірш нікому”). Найчастіше саме в цих піснях виникає образ билини в полі, яку ламає вітер. Навіть пестливі слова вживаються з метою викликати в слухачів співчуття, підкреслити трагічність і безвихідь ситуації.

“А пісня – це душа. З усіх потреб потреба.

Лиш пісня в серці ширить межі неба.

На крилах сонце сяйво їй лиша.

Чим глибша пісня, тим ясніш душа”.

Іван Драч

Василь Перевальський. Ілюстрація до збірки українських народних пісень (1970)

У жартівливих піснях (“Ой під вишнею, під черешнею…”, “Ой кум до куми залицявся”, “Ой що ж то за шум учинився”, “Ти ж мене підманула”, “Із сиром пироги”) найчастіше висміюються лінощі, недбальство, любовні походеньки одружених. М. Закревський1 зазначив, що в цих піснях “привілля для веселощів, іронії, дотепу українця, без яких він не може жити. Ця жартівливість тим привабливіша, що вона непідробна, природна; а дотепність, неначе іскра, часто з’являється несподівано і з блиском”. У цій групі доволі часто використовується прийом самовисміювання.

1Микола Закревський (1805-1871) – український історик, етнограф, художник, мовознавець і письменник. Видав збірку “Старосветский бандуриста” (1860), у якій було вміщено 190 українських пісень і дум.

” Хто в любові не знається, той горя не знає”

Мотиви, притаманні пісням про кохання:

· зародження почуттів;

· взаємне кохання

· нещасливе кохання; розлука;

· батьківські перешкоди закоханим; втручання ворогів-розлучників

· зрада.

Пісням про кохання притаманні такі ознаки:

· романтичний характер зображення дійсності;

· гіперболізація душевних драм;

· сентиментальність (надмірна чутливість).

Завдяки високому художньо-естетичному рівню й важливості проблематики особливу популярність серед народу здобули такі пісні про кохання, як “Місяць на небі, зіроньки сяють…”, “Цвіте терен, цвіте терен…”, “Ой гиля-гиля, гусоньки, на став”, “Ой чий то кінь стоїть”. Пісні про кохання мають романтичний характер. Саме тут можна простежити перебільшення й ідеалізацію почуттів, надмірну чутливість ліричних героїв, традиційні художні засоби (постійні епітети, метафори, порівняння, символи).

Галина Сова. Двоє (2012)

Доволі часто художньому відтворенню людських переживань сприяють описи пейзажів, які вживаються як паралелізми до внутрішнього стану людини.

“Місяць на небі, зіроньки сяють…”. Пісня розпочинається описом вечірньої пори. Саме в цей час завершувалася щоденна трудова діяльність. Образи небесних світил служать не тільки для того, щоб створити зорову картину, а й виразити міфологічний зміст. Поєднання місяця і зірок символізує єдність жіночого й чоловічого начал. Місяць називали князем, молодиком, а красні зорі – це його помічниці. В українських колядках місяць і зірки служать натяком на щасливу сім’ю.

У пісні “Місяць на небі, зіроньки сяють…” оспівано історію кохання, у якій переплелися розлука і така бажана зустріч:

Як ми любились та й розійшлися,

Тепер навіки зійшлися знов.

На тлі нічного пейзажу з’являється образ човна. Він пов’язаний із водною стихією і є уособленням людського життя, непередбачуваних подій. Човен на морі може служити як натяком на самотність, так і на боротьбу людини з життєвими обставинами.

Зорова картина плавно перетікає в іншу сферу – слухову. Хлопець чує голос коханої, яка співає в човні, тому до пісні, яка лунає, використано епітети “мила”, “люба”. Символами чуттєвої сфери виступає серце козака, яке “мре”, та очі дівчини, які “темні, як нічка, ясні, як день”.

“Цвіте терен, цвіте терен…”. Доволі часто в піснях про кохання фігурує мотив зради. Уже сама назва символізує важкі життєві шляхи, перешкоди, страждання.

Любов не принесла щастя, а стала важким випробуванням: “Хто в любові не знається, той горя не знає”. Ймовірна зрада коханого породжує душевний неспокій. Дівчина тяжкопереживає ситуацію невизначеності: “Вечороньки не доїла, нічки не доспала”.

Покинута ніби намагається забути коханого і водночас не втрачає надії на його повернення, постійно виглядає його. Психологічна напруга зростає, коли розпач породжує гіркі слова, близькі до прокляття:

“Нехай іде, нехай їде, нехай не вернеться…”. Підтвердженням народного розуміння зради як найбільшого гріха звучать слова: “Не дасть йому Господь щастя…”.

Микола Пимоненко. Ревнощі (1901)

Довірливий тон оповіді переконує слухачів у тому, що дівчина покохала, нехтуючи застереження оточення. Засліплена почуттями, вона, цілком імовірно, обрала не того, кого було варто: “Що всі люди оминали, а ви полюбили”.

“Сонце низенько…”. Мотив зради в коханні звучить і в цій пісні. Закохана дівчина не здатна без великих переживань і страждань переживати людського поговору про женихання її хлопця до іншої: “А твій миленький там за рікою, склонив головку, стоїть з другою”. Водна стихія не тільки розділяє закоханих, а й розтинає простір на дві частини – тут, там, колись, тепер. Водночас вона виступає символом плину часу, зміни почуттів, сліз. Дівчина помирає від розчарування і туги. Її смерть оспівано як сон, що забезпечив перехід у краще життя. Коли парубок повертається, він ще не усвідомлює трагічності ситуації.

Пісня оповідає, що наречений накриває мертву дівчину хустиною. Хустина й досі широко використовується у весільних обрядах. В українців існував звичай, за яким дівчина дарувала вишиту хустку своєму нареченому перед розлукою, наприклад воєнним походом. На противагу очікуваному одруженню з’являється образ смерті: “Не встану, милий, гуляй з другою, бо моє серце вже під земльою”. Варто зауважити, що смерть козака в бою в народних піснях також описується як шлюб: “Не плач, мамо, не журися, / Бо вже син твій оженився: / Узяв собі паняночку – / В чистім полі земляночку”.

У пісні “Сонце низенько.” вибудовується уявний діалог між хлопцем і дівчиною, а серце виступає джерелом почуттів, які не можна повернути; використовуються характерні для фольклорних текстів художні засоби: постійні епітети, символи, повтори, звертання, риторичні запитання, зменшувально-пестливі слова. Саме цю пісню частково переробив і використав у п’єсі “Наталка Полтавка” І. Котляревський.

“Ой під вишнею, під черешнею…”. Жартівливу пісню “Ой під вишнею, під черешнею.” науковці довго вважали фольклорною, аж поки не було виявлено рукопису вертепної драми Йосипа Обонкіона-Баті, про якого сьогодні не знаємо майже нічого: ні років життя, ні місця народження, ні посади. Перекладач його твору з давньої української – сучасний письменник Валерій Шевчук – лише висловлює здогад, що Йосип Обонкіон-Батя – найімовірніше, митець пізнього Бароко. Як це було характерно для того часу в Україні, автори старалися певним чином залишити згадку про себе, найчастіше першими буквами поетичних рядків увіковічнити власне ім’я та прізвище в художньому тексті, а відповідні букви зумисно виокремлювали графічно, розмальовували чи подавали значно більшими за розміром, ніж інші літери.

Дарія Войнова. Ілюстрація до жартівливої української народної пісні “Ой під вишнею, під черешнею.” (2013)

Тож у творі давньо-українського вертепу “Цар Ірод” пісня “Ой під вишнею, під черешнею…” мала такий вигляд:

Ой під вишенькою, під черешенькою

Стояв старий з молодою, як із ягодою.

І просилася, і молилася:

Пусти мене, старий діду,

На улицю погулять.

Ой і сам не піду, і тебе не пущу,

Бо ти ж мене, старенького,

Та й покинеш на біду.

Ой не кидай мене, бабусенько моя,

На чужій стороні при лихій годині.

Куплю тобі хатку, іще й сіножатку,

І ставок, і млинок, і вишневенький садок.

Ой не хочу хатки, ані сіножатки,

Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка.

Бо ти, старий дідуган, ізігнувся, як дуга,

А я молоденька, гуляти раденька.

Ти в запічку: “Кахи-кахи!”

Я з молодим: “Хихи-хихи!”

Цю пісню на нижньому поверсі вертепної скриньки виконував Дід, залицяючись до Баби, яка, проте, аж ніяк не асоціювалася з молодою дружиною підстаркуватого чоловіка, про яких ідеться в народній пісні, що суттєво відрізняється від первинного авторського тексту. Віками відшліфована багатьма виконавцями фольклорна жартівлива пісня виразно засвідчує, що молодиця аж ніяк не є старою, тому слова “Ой не кидай мене, бабусенько моя, / На чужій стороні при лихій годині” народ замінив іншими, більш доречними й промовистими: “Бо ти мене, старенького, покинути хочеш”. Також перший рядок пісні “Ой під вишенькою, під черешенькою” пристосовано для пісенного виконання більш вдалими словами: “Ой під вишнею, під черешнею…”. До того ж стояти можна під високим деревом, а не тоненьким одно-чи дворічним саджанцем, як засвідчувала пестлива форма відповідних слів цього твору в тексті вертепної драми.

Пісня побудована у вигляді діалогу, і хоч основна партія в ній належить заможному чоловікові, який переконаний, що матеріальні цінності в житті найважливіші, прихована в підтексті твору жіноча неволя в такому нерівному за віком і посагом подружжі викликає співчуття у виконавців та слухачів, тому персонажа пісні народ уявляє як комічного невдаху, акцентуючи на його безпорадності навести лад у своїй сім’ї, і водночас неприхованому заграванні його шлюбної дружини з молодими чоловіками чи парубками в присутності діда.

Жартівливі пісні – особлива група надзвичайно цікавих перлин цього жанру в українському фольклорі. Вони однозначно свідчать про життєрадісний характер нації, вміння кепкувати з усього, що не відповідає моральним устоям і нормам.

Крім загальновідомої “Ой під вишнею, під черешнею…”, ілюстрації до якої на паперових килимках висіли на стінах мало не кожної селянської хати, до жартівливих пісень належать не менш колоритні й популярні, такі як “Ой там на товчку, на базарі жінки чоловіків продавали”, “Ой що то за шум учинився, що комар та й на мусі оженився”. Якщо в першій із цих двох добрим гумором відзначено силу характеру українських жінок, які домінують у сім’ї і часто верховодять власним чоловіком, то друга пісня в дещо прихованій формі висміює Катерину ІІ і Григорія Потьомкіна.

Жартівливі куплети зустрічаються в козацьких та історичних фольклорних співанках. Наприклад, у пісні “Ой на горі женці жнуть” йдеться про типового козарлюгу часів гетьмана Дорошенка, якогось Сагайдачного, який нібито ні з сього, ні з того покинув осіле родинне життя, свою сім’ю і подався в запорожці, а тому “проміняв жінку / на тютюн та люльку, / необачний”.

Основними ознаками жартівливих пісень є гумор, іронія, змалювання комічних ситуацій, тому навіть у наші дні вони користуються особливою популярністю у виконавців-співаків та вдячних слухачів.

Діалог із текстом

1. На які тематичні групи поділяють родинно-побутові пісні?

2. Назвіть, наводячи приклади, найпоширеніші мотиви народних пісень про кохання.

3. Які художні засоби найчастіше використовують у піснях про кохання? Наведіть приклади.

4.Наведіть приклади зорових і слухових образів у пісні “Місяць на небі, зіроньки сяють…”. Яка їхня роль у цьому фольклорному тексті?

5. Чи притаманна пісні “Сонце низенько…” символіка? Аргументуйте відповідь.

6. Хто з ліричних персонажів пісні “Ой під вишнею, під черешнею.” вам найбільше імпонує? Чому саме?

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте зображення. Які художні засоби використовує митець, щоб привернути увагу глядача до кущів розквітлого терну? Як ви думаєте, чому народна пісня про любов і зраду торкається саме терну? Яку символічність несе терен у Біблії?

Йосип Бокшай. Терен цвіте (1997)

2. За допомогою Інтернету або інших джерел інформації знайдіть 2-3 картини (на ваш вибір), якими можна проілюструвати народні пісні про кохання. Укажіть назву, автора і рік написання мистецького твору. Опишіть картину, яка вам найбільше імпонує.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

РОДИННО-ПОБУТОВІ ПІСНІ – УСНА НАРОДНА МУДРІСТЬ