Риси сучасного стану та розвитку світового господарства
Світове господарство являє собою складну глобальну систему виробництв та інших видів діяльності, що забезпечують людству отримання матеріальних і духовних благ, необхідних для його життєдіяльності та розвитку. У ньому зайнято 3,0 млрд чоловік (2005), складових економічно активне населення планети – 45% сумарної чисельності населення.
У своєму розвитку світове господарство пройшло тривалий і складний історичний шлях, який можна розділити на три основні періоди.
Перший період пов’язаний із загальним поділом праці. Цьому етапу розвитку характерно панування натурального господарства первісного й середньовічного суспільства.
Другий період пов’язаний з частковим поділом праці, який породив ремісництво та капіталістичний спосіб виробництва. Він навів людство до індустріальної стадії розвитку, яка була орієнтована на максимальне використання ресурсів, що забираються у природи, – мінеральної сировини, палива, сільськогосподарської продукції; машин і механізмів. Різко підвищилася продуктивність праці і вдосконалювалося його географічне розділення в масштабах планети.
Процеси, що відбувалися в світовому господарстві на даному етапі, особливо в перебігу XX сторіччя, підготували якісні зміни дозволили людству переходити до постіндустріальної стадії розвитку. Відповідно до цього в даний час відбувається чергова перебудова світового господарства, яка проявляється в зростаючій ролі четвертинного сектора економіки. Різко підвищується значення наукомістких галузей, “економіки” знань “, людського фактора. Наука і знання перетворюються безпосередньо в продуктивну силу. Вирішальний вплив придбало одиничне поділу праці, яке вийшло за межі національних економік і зумовило нову організацію економічної діяльності – глобальне (всесвітнє) господарство.
Найважливішими структурними підрозділами сучасного світового господарства є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок, торгівля, створюючі матеріальну сферу виробництва. З матеріальним виробництвом нерозривно пов’язані невиробничі види діяльності – фінансування і кредитування, банківська діяльність, консалтинг, інжиніринг, міжнародний туризм та ін.
Основна частина економічно активного населення в даний час зайнята в аграрному секторі світової економіки – 41%. У промисловості зайнято лише 20%. З цього співвідношення зайнятості можна зробити висновок, що наша планета – аграрно-індустріальна.
Однак це подання змінюється при аналізі структури виробленого ВВП. У 2006 р світовий ВВП в поточних цінах за обмінним курсом валют досяг 46700000000000 дол. США, а за паритетом купівельної спроможності (ПКС) національних валют – 65 трлн дол. США [31]. При цьому, промислове виробництво (додана вартість) дорівнює приблизно 10 трлн дол., А сільськогосподарське – 2,5 трлн дол. (у чотири рази менше промислового). Звідси можна було б зробити висновок, що сучасне світове співтовариство має високоіндустріальное економікою. Однак це не так, оскільки існують разючі відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку між відносно невеликою кількістю індустріально розвинених країн, з одного боку, і здебільшого країн решти світу (за малим винятком) – з іншого.
В силу вище викладеного на нашій планеті склалися специфічна структура територіальної організації світового господарства – високорозвинений “центр” (країни Західної Європи, США, Японія), “напівпериферія” (середньорозвинених і нові індустріальні країни, багаті нафтоекспортери) і слаборозвинена “периферія”, куди входить основна маса країн, що розвиваються, в яких проживає переважна більшість населення планети.
На 16 країн “центру” припадає 51% світового ВВП, 56,2% світового промислового виробництва, 24,4% виробництва сільськогосподарської продукції при населенні, що становить лише 14,2% від його сумарної чисельності на планеті. На решту країни, де проживає 85,8% населення, доводиться тільки 49% світового ВВП, 43,8% світового промислового виробництва, 75,6% світового сільськогосподарського виробництва.
У 2006 р середня величина ВВП в розрахунку на душу населення досягла 10 тис. Дол. за паритетом купівельної спроможності. При цьому в розвинених країнах Заходу вона склала 30,7 тис. Дол., У тому числі в США – 43,5; в Люксембурзі – 68,8; в Норвегії – 47,8. У країнах, що розвиваються – 4,34 тис. Дол., А в окремих найбідніших африканських країн величина ВВП не перевищила 1,0 тис. Дол. (табл. 3.1) [31]. За характером розвитку національних господарств, існуючим в них тенденціям, ролі та значенню в світовому економічному просторі насамперед виділяються дві великі групи країн – індустріальні розвинені (з рівнем вище середньосвітового) і аграрні та аграрно-індустріальні країни, що розвиваються (з рівнем вище середньосвітового).
Розвинені країни поділяються на три типи, включають “велику шістку” (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія), переселенські країни (Канада, Австралія, Нова Зеландія), малі країни Західної Європи, постсоціалістичні країни Східної Європи (Росія, Україна, Польща та ін.), передові країни Латинської Америки (Аргентина, Чилі, Мексика, Венесуела). Разом вони виробляють близько 57% світової промислової і 23% сільськогосподарської продукції, 77% продукції сфери послуг при 25% населення.
Розвинені країни нині характеризуються:
– Абсолютним переважанням товарно-грошових капіталістичних виробничих відносин;
– Індексом індустріалізації, в 3-5 разів перевищує середньосвітовий показник;
– Високим ступенем вивченості своїх природних багатств;
– Відносно рівномірним освоєнням території;
– Зниженням ролі “нижніх поверхів” в їх промислово-вироб-вальних комплексах;
– Скороченням виробництва матеріалів, матеріаломісткою, енергоємної продукції та одночасним збільшенням виробництв в “верхніх поверхах” індустріальних циклів;
– Розвитком галузей зі складною, капіталомісткою і наукомісткої технологією;
– Концентрацією промислового виробництва в транснаціональних компаніях (ТНК).
Країни, що розвиваються за рівнем розвитку вкрай різнорідні і поділяються на п’ять соціально-економічних типів. До них відносяться багаті країни-нафтоекспортери Близького Сходу, країни нової індустріалізації (Туреччина, Малайзія, Таїланд, ряд країн Латинської Америки), що збільшили своє промислове виробництво в минулому столітті в 100-135 разів і успішно здійснили “зелену революцію”. У цій же групі перебувають і найбідніші країни планети, народи яких живуть у злиднях, відчувають гостру потребу в продуктах харчування, схильні епідемічним захворюванням, ще не створили промислового і сільськогосподарського виробництва в їх сучасному розумінні.
Виробничі відносини в країнах, що розвиваються характеризуються многоукладностью з переважанням докапіталістичних, промисловість знаходиться у всіх чотирьох виробничо-технологічних укладах. У сумі країни, що розвиваються виробляють близько 43% світової промислової і 77% сільськогосподарської продукції.
Соціалістичні країни (Китай, КНДР, В’єтнам, Куба) виробляють понад 12% світової промислової продукції. Однак основна її частина припадає на Китай – 11,5% світового виробництва [1, с. 107]. Китай зараз займає особливе місце в промисловому виробництві світу, збільшивши випуск промислової продукції за 50 років народної влади більш, ніж в 40 разів. Особливо вражаючі успіхи Китаю за останні десять років. По суті ми є свідками нового “економічного дива” – китайського. При збереженні сучасних темпів розвитку Китай вже в найближчі десятиліття зможе вийти за обсягами промислового виробництва на перше місце в світі. По сільськогосподарському виробництву він уже зайняв це місце, даючи більше 53% світової сільськогосподарської продукції.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)