Революційна перебудова науки

Революції в науці, як і в будь-який інший сфері, являють собою корінну ломку, глибокі зміни у змісті та методах пізнання. Це – стрибкоподібні етапи в розвитку науки, коли вона принципово змінює парадигми і науково-дослідницькі стратегії як підстави науки. Головні серед них: ідеали, засоби і методи дослідження, картина світу, філософські ідеї і принципи, які обгрунтовують цілі, методи наукового дослідження. Прикладом може служити розумова революція, здійснена І. Кантом. Філософ розглядав пізнання як діяльність, що протікає за своїми законами. Він розробив принципи пізнає розуму, що виходить за межі досвіду, зробив критичний аналіз пізнавальних здібностей людини і в результаті створив теорію суб’єкта, незалежного від об’єкта пізнання. Пізнавальний акт суб’єкта вперше постав як підстава науки. Сенс розумової революції Канта в тому, що основою наукового пізнання стало не споглядання предмета, а творча уява як умодеятельность з конструювання знання.

Т. Кун розділив наукове пізнання на два періоди. Один з них він назвав нормальною наукою, а інший – науковою революцією. У перший період відбувається традиційне пізнання: вчені діють виключно за старим зразком, в суворих рамках загальноприйнятої парадигми. Вони ставлять і дозволяють концептуальні, інструментальні та математичні завдання. У цей період виключаються критика і заміна парадигми, якої вчені керуються протягом тривалого часу; при цьому сама парадигма кілька уточнюється, а сфера її дії розширюється. У період такого стану науки вчені виробляють нові алгоритми наукової діяльності, не виходячи, проте, за межі загальноприйнятої наукової парадигми і вирішуючи в її рамках всі науково-дослідні завдання. Цій парадигмі підкоряються всі сукупні теорії, методологічні норми, ціннісні стандарти і світоглядні установки. Однак період нормальної науки закінчується, коли виникають проблеми, нерозв’язні в її традиціях. Тоді нормальна наука переходить в якісно інший стан – інноваційне, а вчені виробляють нову наукову парадигму, яку Кун назвав революцією в науці.

Самі наукові революції розрізняються за глибиною і широтою охоплення системних елементів науки, за характером змін її базових основ – концептуальних, методологічних і соціокультурних. Так, перша наукова революція відбулася в епоху Відродження. Саме тоді Микола Коперник створив геліоцентричне навчання. У своїй праці “Про обертання небесних сфер” він заявив, що Земля не є центром всесвіту і “Сонце не ходить навколо Землі”, а “як би сидить на Царському престолі і управляє обертовим біля нього сімейством світил”. Це відкриття стало світоглядною революцією, що підірвала старі наукові та релігійні погляди на світ. Вчений висловив думку і про рух як властивість матеріальних об’єктів.

Наступна глобальна революція в науці сталася в XVII столітті; її пов’язують з іменами таких видатних учених, як Г. Галілей, І. Кеплер та І. Ньютон. У навчанні Галілео Галілея закладені парадигмальні основи для нового механістичного природознавства. Він першим звів механіку на рівень теоретичної науки. Але, відповідно до Галілею, наукове пізнання все одно має базуватися на експерименті – як уявному, так і матеріальному. Будучи одним із засновників дослідно-експериментальної науки, він заклав основи класичної динаміки, сформулювавши принцип відносності руху, ідею інерції, закон вільного падіння тіл. Галілей довів, що досвідчені дані – це факти, які, будучи вихідним елементом пізнання, потребують деяких теоретичних передумовах, в уявних допущених, ідеалізація, гіпотезах.

Оцінюючи теоретичні та методологічні концепти Галілея, німецький фізик В. Гейзенберг зазначав, що “Галілей відвернувся від традиційної, що спиралася на Аристотеля науки свого часу і підхопив філософські ідеї Платона. Новий метод прагнув не до опису безпосередньо спостережуваних фактів, а скоріше до проектування експериментів, до штучного створення феноменів, при звичайних умовах не спостережуваних, і до їх розрахунку на базі математичної теорії “(Гейзенберг В. Кроки за горизонт. М., 1987. З. 232). Цим самим Гейзенберг виділяє дві характерні риси нового методу Галілея: а) прагнення ставити щоразу нові точні експерименти, що створюють ідеалізовані феномени; б) зіставлення останніх з математичними структурами, прийнятими в якості законів природи.

Філософ науки П. Фейєрабенд (1924-1994) теж стверджував, що “Галілей порушує найважливіші правила наукового методу, винайдені Аристотелем і канонізовані логічними позитивістами (такими, як Р. Карнап і К. Поппер); Галілей домагається успіху тому, що не дотримується цих правил “(Фейерабенд П. Избр. Праці з методології науки. М., 1986. С. 304). Оцінюючи цей глибокий якісний поворот в науці, досконалий Галілеєм, А. Ейнштейн і Л. Інфельд писали: “Відкриття, зроблене Галілеєм, і застосування ним методів наукового міркування були одним з найважливіших досягнень в історії людської думки, і воно відзначає дійсне початок фізики” (Ейнштейн А., Інфельд Л. Еволюція фізики. М., 1965. С. 10).

Що стосується новацій Йоганна Кеплера (1571-1630), то він вивів три закони руху планет відносно Сонця. Перший вказував, що кожна планета рухається по еліпсу (а не по колу, як вважав Коперник), в одному з фокусів якого знаходиться Сонце; другий визначив, що радіус-вектор, проведений від Сонця до планети, в рівні проміжки часу описує рівні площі, звідси – швидкість руху планети тим більше, чим вона ближче до Сонця; третій закон встановив, що час обертання планет навколо Сонця в 2-й ступеня співвідноситься з середнім їх відстанню від нього в 3-го ступеня. Крім того, Кеплер створив теорію сонячних і місячних затемнень і методи їх обчислення, уточнив відстань між Землею і Сонцем і т. д. Таким чином, Г. Галілей і І. Кеплер додали поняттю “закон природи” суворо науковий зміст, звільнивши його від елементів антропоморфізму.

У XVII столітті І. Ньютон фактично зробив революцію в математиці. Вчений сформулював нові поняття і закони механіки, давши їм математичне обгрунтування. Він теоретично пояснив закони І. Кеплера, осмисливши досвідчені дані (нерівності руху Землі, Місяця і планет, морські припливи та ін.), А також (незалежно від Г. Лейбніца) створив диференціальне й інтегральне числення, виклав фізичні уявлення про поєднання корпускулярних і хвильових властивостей світла, про ієрархічну структуру матерії, про механічної причинності та ін. А. Ейнштейн зауважив, що Ньютон багато зробив для створення теоретичної бази фізики та інших наук. У нього “виявлялося прагнення знайти для уніфікації всіх галузей науки теоретичну основу… Ньютон був першим, кому вдалося знайти основу, з якої… можна було логічно вивести кількісні показники і, відповідно до досвіду, широку область явищ” (Ейнштейн А. Фізика і реальність. М., 1965. С. 68, 310).

Як і Ньютон, німецький вчений і філософ Г. Лейбніц стверджував, що все зрозуміло за допомогою механічних методів. Природа – це механізм, створений Богом. В пізнанні світу важлива роль спостережень і експериментів. Дослідження Лейбніца (як і Ньютона) стали математичної базою для сучасного природознавства. Формування теоретичного знання здійснюється на різних стадіях еволюції науки, але тепер вже класичними, що стали традиційними способами і методами пізнання. У цей період пануючим став аналітичний метод пізнання, в основі якого – розумовий розчленування цілого для відшукання наукових основ процесів і явищ. Виникли, правда, і ненаукові уявлення про незмінність природи (про різноманітні флюїдах, теплорода, флогістон і т. д.), але в цілому побудований вченими фундамент науки виявився виключно плідним.

Була створена механічна картина світу, яка зіграла позитивну роль, давши наукове пояснення явищам і процесам, що відбуваються в природі. Таких уявлень дотримувалися практично всі видатні вчені Нового часу. Для їх поглядів характерно бачення причин розвитку світу. У підсумку торжество механіки призвело до того, що серед вчених виникло прагнення все пізнавати і пояснювати на основі її законів, і тільки з вченням І. Канта в науку проникають діалектичні ідеї. Дійсно, кожна нова ситуація науково-теоретичного пошуку істини не просто усуває раніше сформовані прийоми і операції формування теорії, а включає їх у більш складну систему нових прийомів і методів пізнання. Механічна форма пізнання світу, наскільки сильний вплив ні надавала б вона на науку, поступово заміщалася новими ідеями – розвитку, еволюціонізму і т. д.

У біології одним з перших еволюційні ідеї висловив французький вчений ж. б. Ламарк (1744-1829). Він обгрунтував причини саморозвитку організмів, спираючись на модель механічного пояснення світу. Розвиток життя, на думку вченого, виступає у вигляді руху флюїдів як першопричини ускладнення організмів та їх зміни на Землі. Однак у міру експансії механічного способу мислення на нові предметні області наука стикалася з необхідністю врахування специфіки в них. Накопичувалися факти, які все важче було погоджувати з принципами механічної форми мислення і пояснення. Ламарк виявив, що всі види тварин і рослин змінюються, ускладнюючи в результаті впливу зовнішнього середовища і внутрішнього прагнення організмів до вдосконалення. Він створив якусь теорію еволюції живої природи, стверджуючи, що в світі живих організмів діє пряме пристосування й середовище виступає безпосередньою причиною всього тваринного і рослинного різноманіття.

На відміну від вчення Ламарка французький натураліст Жорж Кюв’є (1769-1832) не визнавав змінюваність видів, пояснюючи зміну копалин фаун так званої теорією катастроф. А вона, на жаль, виключала ідею еволюції органічного світу. Кюв’є стверджував, що кожен період в історії Землі завершується світовою катастрофою – підняттям і опусканням материків, повенями, розривами шарів та ін. В результаті цих катастроф гинули тварини і рослини і в нових умовах з’явилися їхні нові види, не схожі на попередні. Причину ж катастроф він не називав і не пояснював. За словами Ф. Енгельса, “теорія Кюв’є про перетерплюємо Землею революціях була революційна на словах і реакційна на ділі. На місце одного акту божественного творіння вона ставила цілий ряд повторних актів творіння і робила з дива істотний важіль природи “(Маркс К., Енгельс Ф. другий вид. Соч. Т. 20. С. 352).

“Походження видів” Ч. Дарвіна (1859) означало крутий поворот у науковій біології. Він створив еволюційну методологію пізнання живого світу. В результаті сформувалася нова біологічна дисципліна – еволюційна теорія, що вивчає умови і фактори розвитку живої природи. Дарвін показав, що боротьба за існування і відбір ведуть до дивергенції (лат. Divergere – виявлення розбіжності) видів, що сприяє збільшенню біологічної різноманітності і більш повному використанню ресурсів середовища. Згідно еволюційного вчення Дарвіна, все організми є результатом природного розвитку світу. Їм були досліджені матеріальні причини спадковості і мінливості, а також причини природного відбору організмів, що живуть в природному середовищі.

Наукова революція у фізиці, хімії, біології привела в результаті до створення якісно інших науково-дослідних програм і нових парадигм і в медицині, до становлення наукової медицини як спеціальної дисципліни, що вивчає людину і все його життєві параметри. Точні науки стали для медицини зразком для наслідування, але передусім для фізіології та анатомії організмів. З XVII в. на перший план висунулися проблеми усвідомлення взаємозв’язку будови і функції організму. При університетах та академіях Європи створювалися анатомічні музеї, покликані демонструвати подібність у будові основних систем органів людини і тварин. Модними стали і приватні музеї. Найбільш відомим серед них був музей англійського хірурга Дж. Хантера (1728-1793), в якому було зібрано близько 14 тис. Анатомічних препаратів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Революційна перебудова науки