Реалізм в англійській літературі ХІХ століття – Реалізм у світовій літературі
Однією із провідних епох в історії Великої Британії є доба королеви Вікторії, так звана вікторіанська епоха (18371901), з якою збігається і література англійського класичного реалізму. Вікторіанська епоха мала свою ідеологію, напрям думок, стиль життя, духовну атмосферу, вона була націлена на християнські цінності, сімейні і народні ідеали.
Найталановитіші англійські письменники Діккенс і Теккерей, Бронте й Гаскелл відкрили суспільству більше істин, ніж політики, філософи і моралісти. Національна своєрідність англійського класичного реалізму полягала: по-перше, у сатирично-викривальній спрямованості творів більшості письменників; по-друге, у яскраво вираженому дидактизмі (повчальності); по-третє, у мальовничості, тобто в описах, пейзажних замальовках, у самих принципах показу особистості й середовища.
Англійський реалізм мав і свою жанрову специфіку. У ХІХ столітті найвищого розквіту досягнув роман, пов’язаний із соціальним і політичним життям країни (“Домбі і син”, “Холодний будинок”, “Різдвяні повісті”, “Лихоліття” Ч. Діккенса, “Ярмарок марнославства” В.-М. Теккерея стали символами епохи). Письменники Ч. Рід, У. Коллінз працювали в жанрі “сенсаційного” (або детективного) роману, посилилась увага до епічного роману (Е. Троллоп, Т.-С. Еліот), розвивається так звана “різдвяна філософія” – рух письменників, очолюваний Діккенсом, який, у свою чергу, породив жанр “робітничого роману” (“Шерлі” Ш. Бронте, “Скрутна година” Діккенса, “Олтон Локк” Кінгслі та інші). Робітничий роман, до того ж, відіграв досить вагому роль у процесі врегулювання соціальних проблем. Традиційно продовжувався розвиток історичного роману (Діккенс “Повість про два міста”, Ш. Бронте “Шерлі”, Теккерей “Генрі Есмонд” та ін.), соціального (або ньюгейтського, тобто тюремного, від назви вулиці в Лондоні) роману. Розвивалася також поезія і публіцистика.
В історико-літературному процесі Англії ХІХ століття виділяють три періоди: перший (30-ті роки); другий, названий періодом голодних сорокових років; і третій, який охоплював період 50-60-х років. Перший період характеризувався економічними успіхами, розширенням впливу Англії у світі, зростанням значення індустріального міста Манчестер. Найвідоміші постаті 30-х років ХІХ століття – Д. Бентам із його ідеями практицизму, особистої ініціативи і підприємництва, історик Т. Б. Малколей – автор “Історії Англії”, статей про Байрона, Аддісона, Свіфта, а також Дизраелі – очільник організації “Молода Англія”, представники якої виступали за відродження нації і зверталися до релігії як серйозної моральної зброї проти гріхів. Виразником суперечностей вікторіанської епохи був памфлетист, оратор та історик Томас Карлайл, який вплинув на багатьох літераторів свого часу. У полеміці, яка розгорілась у 20-30-х роках, письменники й філософи опоетизували сильну особистість, навіть героїзували злочин (“Вівіан Грій”, “Молодий герцог” Дизраелі) і романтизували кримінальний світ.
У 40-х роках спостерігалися суспільне піднесення, розмах чартистського руху, загальні страйки, економічна криза, революція 1848 року на континенті. Це були роки найбільших досягнень у розвитку англійського соціального роману. Найбільшим представником “християнського соціалізму” був Ч. Кінгслі – священик-мораліст і письменник-оратор, який у романах “Бродіння” і “Олтон Локк” змалював жахливі своєю правдивістю умови життя сільськогосподарських і промислових робітників. У цей період до жанру історичного роману звертаються Діккенс (“Барнебі Радж”), Ш. Бронте (“Шерлі”), Булвер, Теккерей та інші. Вони продовжують традиції просвітительського есе й памфлету, висувають питання виховання, формування моральних та естетичних принципів людини. У цей час набуває розвитку чартистська поезія (чартизм – масовий революційний рух англійських робітників), найвідомішими представниками якої були Д. Лінтон, Д. Массі, Е. Джонс та інші.
Третій етап розвитку літератури в Англії (50-60-ті роки) виявився часом втрачених ілюзій, яким завершилися великі сподівання. Духовне життя суспільства наповнилось ідеями позитивізму, головним проповідником якого був філософ Спенсер. Він механічно переніс закони природи на суспільство. У цей час посилилась увага до епічного роману, детективного жанру. Автори детективних романів (сенсаційних) відволікали читача від реальності, наповнювали твори пригодами і таємницями (Коллінз “Жінка у білому”, “Місячний камінь” та ін.).
Найвідомішим романістом ХІХ століття в англійській літературі є Чарльз Діккенс (1812-1870), чиє непросте, сповнене важких вражень дитинство в майбутньому вплинуло на його письменницький стиль, дало матеріал для творчості. Як парламентський стенограф і репортер Діккенс умів дуже швидко реагувати на побачене. Він написав п’ятнадцять романів, декілька книг нарисів, повістей, оповідань, низку п’єс. У його творчості виділяють чотири періоди відповідно до написаних текстів. Кожен період становив близько десяти років. Упродовж першого з них Діккенс написав “Нотатки Боза”, “Посмертні записки Піквікського клубу”, “Пригоди Олівера Твіста”, “Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі” та інше. У другому періоді з’явилися “Американські нотатки”, “Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта”, “Різдвяні оповідання”, “Домбі і син”. Третій період – час створення “Девіда Коперфілда”, “Холодного дому”, “Скрутної години”, “Крихітки Дорріт”. Упродовж останнього періоду були написані “Великі сподівання”, “Наш спільний друг”, останній роман “Таємниця Едвіна Друда” автор закінчити не встиг.
Основними темами творів Діккенса були вплив цивілізації на особистість, утвердження краси працьовитої і порядної людини, родинне життя і сварливі дружини, дитячі долі і долі людей, що опустились на суспільне дно (боржники, картярі) тощо. Проте якщо на початку творчого шляху Діккенс був доброзичливим гуманістом і карикатуристом, то останніми роками його творчість була сповнена скепсису і трагізму, недовіри до змін, песимізму.
У “Посмертних записках Піквікського клубу” Діккенс продовжив кращі традиції просвітительського роману. У них автор увів цікаві характери і ситуації, продемонстрував витончений гумор, уміння створювати комічні сцени. Головний герой – Піквік (власник клубу) та його слуга чимось нагадують Дон Кіхота і його дотепного зброєносця. Цей роман відразу зробив Діккенса улюбленцем англійських читачів. Наступні романи зробили письменника європейською знаменитістю. Роман “Пригоди Олівера Твіста” розповів про хлопчика, приреченого провести своє дитинство у жахливих злиднях і експлуатації. Це була відповідь Діккенса прихильникам злодійського (ньюгейтського) роману, де романтизувався злочинний світ. У творі були сильними виховні елементи, адже Олівер Твіст, пройшовши школу кримінального мистецтва, залишився чесним і добропорядним.
У творах “Крамниця старожитностей”, “Барнабі Радж” та інших письменник продовжив розвивати тему добра і зла. Подорож із родиною в Америку в 1842 році сприяла написанню “Американських нотаток”, роману “Життя й пригоди Мартіна Чезлвіта”, де автор багато уваги приділяє американській пресі. У “Різдвяних повістях” Діккенс використовує найпопулярніший в Англії жанр різдвяної повісті для вираження найінтимніших сподівань і надій людей на кращу долю.
Діккенс вірив у можливість морального вдосконалення суспільства засобами літератури. Виступаючи послідовником європейських просвітників (Свіфта, Філдінга, Дідро), він протиставляє ідеалові грошей – ідеал щасливої родини. Англія для письменника – холодний дім, в якому немає ні добра, ні милосердя. Про це він розповів у романі “Домбі і син” (1848), в центрі якого поставив абсолютного прагматика, гордовитого і пихатого героя, власника фірми. Деталі, коли каміни в домі пана Домбі не гріли навіть тоді, коли в них палав вогонь, а страви здавались холодними навіть тоді, коли подавалися гарячими, мають символічне значення, адже господар мав крижане серце. Упевнений, що все на світі можна купити, Домбі врешті-решт зазнає повного розорення і в муках прозріває і перероджується у справжнього турботливого батька для дочки Флоренс, яку ніколи не помічав, і в дідуся для своїх онуків. У творі письменник показав стосунки людини і матеріального світу, наголосив на можливості морального переродження людини.
Третій період творчості Діккенса відкрився романом “Девід Копперфілд” (1850) – розповіддю про становище письменника. Сторінки, присвячені дитинству і юності героя, залишаються кращими у світовій літературі, бо дають щедру картину внутрішнього світу хлопчика і юнака. У цей час письменник цікавився реформою освіти та системою допомоги бідним, тому створив своєрідну трилогію соціальних романів – “Холодний будинок”, “Лихоліття”, “Крихітка Дорріт”. У них він звернувся до проблеми суддівства, конфлікту між підприємцями і робітниками, злочину і покарання.
Творчість Діккенса дуже шанована не лише в Англії, а й у світі. Він вважається національним англійським романістом і похований у Вестмінстерському абатстві поруч із Шекспіром. Мова творів Діккенса – ідеальний приклад живого мовлення, національного почуття гумору.
Представником іронічної, аналітичної й суворої прози був Вільям Мейкпіс Теккерей (1811-1863), закоханий у мистецтво журналіст, який вважав правду найціннішою в житті. Його вважають спадкоємцем тих просвітників XVIII століття, які мали різкий, суворий погляд на світ. Багато років Теккерей працював у сатиричному журналі, де знущався своїми пародіями над авторами салонних романів. Твори письменника “Записки Жовтоплюша”, “У благородному сімействі” є насмішкою над читачами світської інтимної хроніки у жовтій пресі, бо герой записок – лакей, який підглядає і шпигує за господарями-аристократами, а отриману “інформацію” публікує в журналі.
Пародіями на злочинні романи є твори Теккерея “Кетрін”, “Історія Семюеля Тітмарша і знаменитого діаманта Хоггарта”, а кримінальний світ у них аморальний і корисливий. Як сатирик Теккерей викривав британську монархію, сучасну Англію, іронізував він і над собою, про це свідчить його твір “Книга снобів, яку було написано одним із них” (1847). Первісно слово сноб в англійській мові означало “учень ремісника”, але в Кембриджі, де навчався Діккенс, так називали підлабузників, які прагнули дружити із значнішими і багатшими студентами. Так письменник переосмислив це явище як національну англійську рису. А через те, що від своєї нації він не відмовлявся, то вимушений був і себе зарахувати до снобів. Таким чином, сучасне значення цього слова (той, хто зневажає і з погордою ставиться до простих людей) походить із книги Теккерея “Книга снобів”, де показані яскраві типи англійського суспільства у їх національному снобістському вияві. Книга є прологом до найвідомішого твору письменника – “Ярмарку суєти” (1848). Головний образ роману виступає не лише у назві твору, а й пояснюється у тексті в авторських відступах – це образ ярмарку людського марнославства, пихи і зарозумілості – світу, де панують гроші, місця розпусного, продажного і брехливого. Серед героїв роману – аристократи, члени парламенту, чиновники, поміщики, дипломати, військові, гувернантки, економки, лакеї, вчителі тощо. Усі вони живуть за законами великого ярмарку, вони – ляльки театру маріонеток, які рухаються не з власної волі, а з волі великих грошових інтересів.
Романи “Історія Пенденніса”, “Ньюкоми”, “Історія Генрі Есмонда”, “Вірджинці, або повість з життя минулого століття” свідчать про майстерність Теккерея як реаліста й сатирика.
Серед найзнаменитіших імен в англійській літературі – ім’я Шарлотти Бронте (1816-1855), тематика романів якої тісно пов’язана із особистими життєвими враженнями письменниці, яка більшу частину короткого життя (39 років) провела у домі суворого, деспотичного батька-священика. Вона мала сестру Емілію, яка, проживши тридцять років, залишила по собі вірші, кілька поем, роман “Грозовий перевал”. Ще одна сестра Бронте, Анна, написала роман “Егнес Грій”. Перші літературні спроби Шарлотти, Емілії і Анни Бронте увійшли до спільної збірки “Вірші Керрера, Елліса й Ектона Беллов” (псевдоніми сестер).
Найвідоміший роман Шарлотти Бронте – “Джейн Ейр”. Героїня цього твору кинула виклик традиційним родинним і суспільним відносинам в Англії сорокових років, бо вона з великою гідністю й шляхетністю прагне рівності з чоловіком у коханні і шлюбі, бореться за справедливість наперекір ненависті родичів і зневазі вищого світу. Це соціально-психологічний роман виховання. Зіштовхуючи героїню із представниками різних соціальних верств Англії, письменниця простежує духовну еволюцію дівчини. У творі наявна і романтична традиція, яка виявилась у коханні Джейн Ейр і аристократа – відлюдника Рочестера – демонічного і таємничого героя. Інші відомі твори Ш. Бронте – “Віллет” і “Шерлі”.
Ще одна жіноча постать – Мері Енн Еванс, відома в літературі як Джорж Еліот (1819-1880), яка чудово знала математику, природознавство, музику, перекладала німецьких філософів Фейєрбаха, Спінозу та інших. Еліот працювала в журналі “Вестмінстерський огляд”, писала публіцистику, була палкою шанувальницею В. Скотта і романтиків, які, як вона стверджувала, допомогли їй зрозуміти себе і виразити свої почуття. Упродовж першого періоду творчості (1858-1861) Еліот написала романи “Сцени провінційного життя”, “Адам Від”, “Млин на Флоссе”, “Сайлес Марнер” тощо. Це були твори про життя провінції, а основною чеснотою героїв письменниці була простота, пересічність, яка виступала як запорука чистоти і порядності. Часто прості люди в Еліот є носіями вищої справедливості і моральності, бо вони воліють залишатись у своєму середовищі. Кращим романом Еліот цього часу вважається “Млин на Флоссе”, якому передувала повість “Піднята вуаль”. У цих творах авторка прийшла до визнання будь-якої віри, якщо вона сприяє моральному вдосконаленню. Письменниця однією з перших у вікторіанській Англії наблизилась до відображення процесу мислення, інтелектуальної роботи, що стало надбанням психологічного роману. Між першим і другим періодом творчості Еліот був написаний історичний роман “Ромола” про події у часи Совонароли.
Другий період творчості Еліот відкрився романом “Фелікс Холт, радикал”, де осмислюються важливі політичні, соціальні і моральні питання. Особливе місце займає роман “Мідлмарч”, де ретельно виписані картини побуту провінційного міста з великими і маленькими пристрастями його мешканців. У творі була реалізована естетична програма авторки передати потік життя, зупинений волею художника. До другого періоду належить також роман “Даніель Деронда” (1876).
Ще одна знакова постать у літературі вікторіанської Англії – поважний математик Чарльз Доджсон, відомий як письменник Льюїс Керолл, автор всесвітньовідомих творів “Аліса в країні чудес” (1865) і “Аліса поза Дзеркалом” (1872). На перший погляд вони написані у романтичній традиції літературної казки, але це не так. Фольклорна казка грунтується на законах буття, які ніколи не змінюються – і романтики-казкарі не порушували такої традиції. Керолл же до своїх чудернацьких оповідей уводить нонсенс, нісенітницю, яка, набираючи змісту, стає частиною образної системи. Березневий заєць і капелюшник, які здавна живуть у англійських прислів’ях (“скажений, як березневий заєць”, “скажений, як капелюшник”), у романах Керолла беруть участь у традиційному англійському чаюванні.
Пригоди маленької Аліси подібні на сон, в якому порушені звичний час і простір, закони фізики, навіть мова починає “божеволіти”. Але на відміну від подібних фантазій Кольріджа, Шеллі чи де Квінсі, фантастика Керолла не викликає жаху, бо автор дивиться на світ весело і доброзичливо. Природу неповторного світу Керолла дотепно охарактеризував його послідовник Г. К. Честертон, який зауважив, що в творах оксфордського математика англійський розум, який звик до порядку і респектабельності, ніби пішов на канікули.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)