Рамаяна – ДАВНЬОІНДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Витиснений зі свого рідного краю, буддизм широко розійшовся зате по сусідніх країнах: від Цейлону – до островів Індонезії, від Непалу й Тібету – до Сіаму, Ассаму, від Китаю – до Японії. Але за малий порівняно час (з V в. до нашої ери до VIII в. нашої ери) свого існування в Індії буддизм створив широке письменство, якого значення безперечне і для історії індійської поетичної творчості.
Все буддійське (канонічне) письменство зосереджено в трьох великих зведеннях, що мають назву “кошиків” (“пітака”): сукупність зведень мовою палі називається “Типітака” (санскр. “Трипітака”) – “три кошики”. Це, по – перше, “Вішаяпітака” (“Кошик поведінки”) – зведення правил життя для буддійських ченців; по-друге, “Суттапітака” (“Кошик святих текстів”) – збірник розмов Будди з учнями, віршами й прозою, оповідань про окремі епізоди з життя вчителя, оповідань-приповістей про його давніші втілення тощо; і, по – третє, “Абгідгаммапітака” (“Кошик додаткового закону”), що дає головно метафізичне обгрунтування вчення Будди. Кожен із цих кошиків – як це узвичаєно в індійському письменстві – розпадається на кілька окремих творів, з окремими заголовками, складаючи вкупі бібліотеку з ЗО із лишком окремих книжок… Досить рано в буддизмі позначається поділ на дві течії: зведення “Типітаки”- наслідок роботи південного буддизму; знов же північний має своє письменство, з усіма рисами апокрифічного. З нього назвімо “євангелію дитинства Будди” – книгу “Лаліта-Вістара”, фантастично прикрашену його біографією; потім – книгу “Саддгарма-Пундарика” (“Лотос правдивого закону”) – збірник повчань і побожних приповістей (в ній, між іншим, знаходимо цікаву варіацію теми “блудного сина” – також у формі приповісті), і ще своєрідний культурно-історичний роман “Мілінда-паньхо” (“Питання Мілінди”), де головне місце займає діалог царя Мілінди (мабуть, індобактрійського царя Менандра, що в другому віці правив одним із царств, які виникли із спадщини Александра Македонського) і мудреця Нагасени, що в своїх відповідях дає цареві докладний виклад буддійської доктрини.
Що ж дає письменство тому, кого цікавить, властиво, художня творчість? До останньої треба застосувати, по-перше, легендарну біографію Будди, що в християнському перелицюванні житія Варлаама та Іоасафа захоплювала ще феодальну Європу, стала ще в І віці до н. е. матеріалом для поем найбільшого поета індійського буддизму Ашвагхоші “Буддгачаріта” (“Життя Будди”). Далі, до певної міри, до художнього письменства близькі повчання й казання Будди, іноді подані у формі коротких віршів-афоризмів (так звана гномічна поезія), що досягають найбільшої майстерності у збірнику “Дгаммапада” (“Слова закону”); збірник цей входить до другого з названих попереду “кошиків”. І, нарешті, по-третє, велике історико-літературне значення мають оповідання й приповісті Будди, розкидані по різних книжках, але найзначніші у збірці “Джатак”… Джатаки – це оповідання, вкладені в уста самому Будді й подавані як паралель до якої-небудь випадкової події в житті, що оточувало його або його учнів… Щось сталося; з цього приводу Будда згадує аналогічний випадок із своїх попередніх втілень: оповідання про це і є, власне, джа – така. Кінчається воно здебільшого віршами, що датують повчальний висновок і зв’язують минуле з теперішнім.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)