Home ⇒ 👍Твори на вільну тему ⇒ Прозові жанри в римській літературі – АНТИЧНА ПРОЗА

Прозові жанри в римській літературі – АНТИЧНА ПРОЗА

Зародження і розвиток прозових жанрів у римській літературі припадає на період кінця республіки, тобто на кінець ІІ – І ст. до н. е. Загалом літературі того часу, яка відзначалася розмаїттям і боротьбою стилів, властиві такі характерні риси:

– література вже не сприймається як чужорідний “відросток” із чужоземною тематикою. Вона актуалізується, художнє слово стає знаряддям політичної боротьби. Відповідно змінюється соціальний образ римського письменника: це вже римлянин, досить часто видатний політичний діяч;

– переважають прозові жанри, і літературна боротьба головним чином точиться навколо питань прозового стилю. І ст. до н. е. – період розквіту римської прози; у цей час формується класична літературна мова Риму, так звана “золота” латина;

– розвиток римської літератури призводить до подальшого зближення з літературою еллінізму, спочатку з різними розгалуженнями елліністичної прози, пізніше – і з александрійською поезією.

Ораторська проза. Під час кризи римської республіки політичне красномовство набуло величезного значення, але не менш вагомим було і судове красномовство, оскільки судові процеси зазвичай мали яскраво виражений політичний характер. В ораторському мистецтві знаходили своє відображення і нова етика, і нова правосвідомість римського суспільства. Серед перших і відомих ораторів Давнього Риму – Емілій Лепід Порцина, якого Ціцерон у своєму трактаті “Брут” називає першим римським оратором, у якого помітні “блиск греків, періодична мова і художній стиль”. Авторитетними ораторами вважалися політики брати Гракхи.

Найвідомішим римським оратором часів кінця республіки був Марк Туллій Ціцерон (106 – 43 рр. до н. е.), адвокат, політичний діяч, блискучий письменник. Промови Ціцерона на судовому процесі проти колишнього правителя Сицилії Верреса зробили його людиною відомою в плебейських масах, закріпили за ним славу людини сміливої і чесної. Ставши консулом, він так само виступає проти аристократа Катиліни, викриває його змову й домагається страти його спільників. Але після вбивства Юлія Цезаря Ціцерон – недалекоглядний і вельми марнославний політик – вступив у нерівну боротьбу з претендентом на диктаторську владу Антонієм, за чиїм наказом і був убитий.

У багатогранній творчості Ціцерона знайшов своє літературне втілення синтез римської і грецької культури. Його твори дійшли до нас практично повністю: їхньому збереженню сприяло сприйняття Ціцерона як визнаного класика ораторського мовлення, автора стилістичних зразків. Збереглося 58 його виступів, серія трактатів і 800 листів. За змістом спадщина Цицерона поділяється на

– трактати про ораторське мистецтво (“Про оратора”, “Брут”, “Про знаменитих ораторів” та ін.);

– політичні та філософські трактати (“Про державу”, “Про закони”, “Про обов’язки” тощо);

– судові промови.

Художні особливості творів Ціцерона – поєднання ідейного змісту, політичної насиченості із справжньою довершеністю мови й стилю. На відміну від Демосфена, який прагнув досягти максимальної стислості, римський оратор хотів вичерпної доказовості своїх виступів.

Історична проза

Загальна особливість творів римських істориків полягає в тому, що їх можна назвати художньо-документальним. За Нових часів у численних європейських поколінь уявлення про історію Давнього Риму складалося передусім за творами Тіта Лівія і Публія Корнеля Таціта.

Тіта Лівія (59 р. до н. е. – 17 р. н. е.) часто називали римським Гомером, а його “Римську історію” – справжньою національною поемою. Він був прибічником імператора Августа й активно пропагував його політику. Твір Тіта Лівія “Римська історія” складався із 142 книг і розпочинався розповіддю про заснування Риму, а закінчувалася сучасними авторові подіями, тобто – від засновників міста Ромула і Рема до Августа. З усіх книг “Римської історії” до нас дійшли перші десять (події 753 – 293 рр. до н. е.), а також двадцять перша – сорок п’ята книжки (події 218 – 168 рр. до н. е.). Прославляючи “староримські чесноти” (як того вимагала державна політика), у свій відвертий настановчо-дидактичним праці Лівій звеличує людей мужніх і вільних (легенда про братів Ромула і Рема, стійкого Муція Сцеволу, доброчесну Лукрецію та ін.), розповідає про Пунічні війни – війни Риму з Карфагеном. Історія для Тіта Лівія – арсенал прикладів “доброго” і “поганого” в поводженні. Окрім повчальних легендарних оповідань, “Римська історія” Тіта Лівія містить понад 400 промов, написаних за всіма правилами риторики.

Отже, провідною рушійною силою історії у Тіта Лівія є моральний стан народу та його керівників і правителів. Основна ідея “Римської історії”, за Й. Тронським, – зростання Римської держави забезпечили високі моральні якості предків, їхній патріотизм та любов до свободи, мужність та самовідданість, благочестивий і скромний спосіб життя; падіння ж моралі стало причиною громадянських зіткнень.

Фактично витіснивши всіх своїх попередників, Тіт Лівій користувався величезним авторитетом як у своїх сучасників, так і в Новий час.

Найвидатнішим римським істориком став Публій Корнелій Таціт (бл. 58 – бл. 117 рр.). Він був свідомим продовжувачем традицій Фукідіда, вважаючи першоосновою історичного твору правдивість. “Збирати побрехеньки й розважати читачів вигадками я вважаю несумісним із серйозністю справжньої праці”, – казав він. Таціт належав до нечисленних правдивих і сміливих античних істориків. Нерідко переоцінюючи роль особистості в історичному процесі (хоча вона й значна), він завжди намагався не просто описувати події, а й віднайти їхню першопричину, встановити їхній взаємозв’язок.

Історичні твори Таціта дійшли до нас неповністю. Це “Агрікола” (біографія Юлія Агріколи – завойовника Британії, тестя Таціта), “Германія” (географічний та етнографічний нарис про Північну Європу), трактат “Розмова про ораторів” (на тему занепаду ораторського мистецтва), “Історія” (оповідь про епоху Флавіїв у 12 книгах, з яких збереглося лише 5 перших), “Аннали” (опис часів Юліїв – Клавдіїв у 18 книгах, із яких збереглися 1 – 4, 6 і 11 – 16 книги). Найбільшою славою користувалися книги Таціта про життя германських племен “Германія” і присвячені Римській імперії “Історія” та “Літопис” (або “Аннали” – від лат. annus – рік).

Роль Таціта як історика надзвичайно вагома:

– він збагатив історичний метод глибоким аналізом подій минулого і сучасності;

– не обмежуючись відтворенням діянь імператорів та уславлених полководців, він досліджував життя цілих класів і народів, нерідко звертаючись до розгорнутих етнографічних та географічних описів (наприклад, у “Германії” міститься яскравий опис суспільного життя, приватного побуту й звичаїв германських племен);

– учений критично висвітлював головні події римської історії 14 – 96 рр., фокусуючи увагу на деспотизмі імператорів і моральному здичавінні суспільства. Звідси – трагічна атмосфера приреченості, що неначе огортає його історичний виклад.

За життя творчість Таціта не була повністю зрозумілою та належним чином оціненою. Справжнє визнання й популярність він здобув лише в Новий час. На матеріалі його книг у XVII – XVIII ст. було створено трагедії “Отон” Корнеля, “Британік” Расіна, “Октавія” Альфієрі та ін.

Художня проза

Яскравою сторінкою в розвитку римської літератури є творчість Луція Апулея (бл. 124 – бл. 180). Він народився на півночі Африки, у м. Мадаврі, навчався у Карфагені та в Афінах, бував у Римі. Повернувшись на батьківщину, прославився як блискучий ритор. Добре володів і латинською, і грецькою мовами, був енциклопедистом: вивчав філософію та риторику, історію та природознавство, був поетом та адвокатом. Прихильник ідеалістичної філософії Платона, Апулей виклав своє розуміння цієї філософської системи у трактаті “Про Платона і його вчення”. Апулей вірив у римських і східних богів, вірив і в посередників між богами і людьми – демонів. Цьому питанню присвятив трактат “Про бога Сократа”. Закінчив життєвий шлях жерцем у Карфагені.

До нашого часу збереглося небагато творів Апулея. У збірці уривків промов і риторичних декламацій “Флоріди” розповідається про дива Індії, про воскресіння з мертвих. Взірцем ораторського мистецтва є “Апологія, або Промова на захист самого себе проти звинувачення у магії” – виступ Апулея в суді, де родичі дружини письменника звинувачували його в застосуванні чар (Апулей одружився з матір’ю свого шкільного товариша, багатою вдовою). Виступ прикрашений численними риторичними прийомами, влучними характеристиками, реалістично достовірними замальовками тогочасної моралі.

Славу письменника Апулей здобув романом в 11 книгах “Метаморфози” (“Перетворення”). Друга назва роману “Золотий осел ” засвідчує високу оцінку, яку дали твору сучасники: в античні часи “золотими” називали найдосконаліші та наймудріші твори.

У романі можна виділити два рівні тексту: 1) буквальний (еротично-авантюрна фабула про пригоди юнака Луція, перетвореного на осла); 2) алегоричний (постановка релігійних і моральних питань). Тож роман, який, на перший погляд, є еротико – авантюрним, за своєю ідейною концепцією, а отже, за своєю суттю, є містико-повчальним.

У романі Апулей піднімає такі питання, як

– шлях до духовного вдосконалення людини;

– роль цікавості й магії в людській долі;

– значення краси, яка тішить і рятує людину в нікчемному і смішному світі;

– падіння та відродження людської душі;

– життя римської сільської бідноти й жахливе становище рабів.

У романі поєднується серйозне і смішне, трагічне і комічне. Особливістю композиційної техніки твору є “рамкова композиція “; наявність вставних новел, пронизаних повчальними тенденціями. Зміст вставних новел узгоджено з розділами книг, вони створюють тло, на якому діє головний герой, освітлюючи його долю та внутрішнє життя. Вставні новели утворюють цикли, тематично співвіднесені з розповіддю про Луція.

Окрім вставних новел, у структуру роману вплетена казка про Амура і Психею, у якій опрацьовано один з найвідоміших фольклорних сюжетів. Це історія про кохання бога Амура і смертної красуні Психеї (з гр. “душа”), якій було заборонено дізнаватися, хто її чоловік. Психея порушила цю заборону і надовго

Втратила коханого. Їй довелося зазнати багато поневірянь, мук і горя, перш ніж вона вистраждала собі право прощення і стала безсмертною богинею, визнаною всіма дружиною бога Амура. Цю казку неодноразово перелицьовували й переказували письменники різних країн (Лафонтен, Віланд, Богданович, Аксаков та ін.), сюжет використовували в живописі (Рафаель, Торвальдсен, Конова та ін.).

Роман Апулея справив помітний і плідний вплив на нову європейську літературу, зокрема, на іспанський “шахрайський” роман, а вже за його допомогою – на всю європейську реалістичну літературу.

Представником викривально-сатиричного напряму в римській літературі став Петроній Арбітр (І ст. н. е. – 66 р.), письменник періоду занепаду римського суспільства. На зміну добі класицизму в римській літературі, що розцвітала за часів Августа, формується реалістичне мистецтво, критична думка якого спиралася на традиції давнього народного італійського реалізму.

Петроній, як і його сучасники Марціал і Ювенал, рішуче відмежовувався від тих письменників, хто писав на міфологічні теми та наслідував греків, оспівуючи героїв. Буденне життя з його брудом і кривдою, не трансформоване в міфічні образи постає з фрагментів (що дійшли до нас) роману Петронія “Сатирикон”. Головне місце в романі відводиться пригодам юнаків-волоцюг, запопадливих до всякої розпусти. Вони потрапляють то в кубло злочинці, то в дім розпусти, на оргії і на літературні-філософські диспути (герої не цураються “високих матерій”, хоча й позбавлені духовних ідеалів і моральних принципів).

Узагальнення, зроблені Петронієм, виходять за межі його епохи. Він, зокрема, відтворює психологію нувориша. За часів Нерона новий прошарок – вільновідпущеники – набували особливої соціальної ваги. Здебільшого це були лихварі-здирники, які прагнули, перевершивши своїх колишніх господарів багатством, перевершити їх у примхах і задоволеннях. Особливо виразно ця тема втілена в найвідомішому розділі роману – бенкеті Тримальхіона (тобто “тричі мерзенного”). Вільновідпущеник Тримальхіон розбагатів і вважає себе “елітою”. Бундючний і жорстокий, він влаштовує бенкет-оргію. Тричі поганець вихваляється своїм багатством. Учорашній раб, він попихає рабів; неук, він удає із себе знавця поезії та естета. Упившись, Тримальхіон інсценізує свій похорон. Дуже виразна епітафія, яку склав для себе цей пересичений, самозакоханий, нахабний нувориш: “Він народився бідним, а залишив тридцять мільйонів. Він ніколи не слухав лекцій філософів. Перехожий, зичу тобі того самого”.

Проблематика роману виявляється через авторське скептично-презирливе ставлення до всього, що його оточує. Герої Петронія не вірять ні в що, вони не поважають ні самих себе, ні людей, у них немає мети в житті. Петроній говорить про такі явища свого часу, як

– релігійний скептицизм;

– занепад моралі в суспільстві, який у романі покликана продемонструвати натуралістична відвертість фізіологічного життя героїв;

– розглядає проблему долі мистецтва; письменник насміхається з поетів-архаїстів, які орієнтуються на класичний героїчний епос, використовують міфологічні сюжети й пишуть твори, відірвані від життя (образ поета – ритора Евмолпа);

– естетське ставлення до життя (тобто, особливе поцінування краси) автора передає своїм героям, чим ще більше підсилює їхню контрастність.

Водночас “Сатирикон” – це роман-пародія на давньогрецький роман (жанр, далекий від життя, з ідеалізованими героями й ідеальним коханням, у якому героям допомагають божества).

Жанр роману – сатирико-побутовий пригодницький роман. Написаний прозою, яка переплітається з віршами (так званою “меніпповою сатурою”).

Особливість побудови твору: композиція роману, очевидно, була гнучкою і рухливою. У творі багато вставних епізодів і новел різного змісту. Жанрові сцени чергуються з пародійними віршами (їх вважають пародією на писанину імператора-графомана Нерона), анекдоти та історії, що оповідають персонажі роману, – із докладним зображенням подій.

Мова роману – чи не найбільше досягнення письменника. Він пише просто і стисло, широко вживає просторіччя. Персонажі роману наділені виразними мовленнєвими характеристиками: вони розмовляють короткими фразами, з численними граматичними помилками, перемежовуючи грецькі й латинські слова (раби переважно були вихідцями із греко-східних країн), вживають прислів’я і приказки. Завдяки методові характеристики “низьких” персонажів “вульгарною” мовою, “Сатирикон” набуває важливого значення пам’ятки “народної” латини.

Таким чином, роман Петронія – реалістичний твір, своєрідне дзеркало занепаду тогочасного римського суспільства. На думку дослідників, у “Сатириконі” змальовано Нерона і його оточення. Це припущення видається цілком логічним, зважаючи на трагічну долю автора, який, за наказом імператора, змушений був покінчити життя самогубством (свій погляд на життя Петронія запропонував Г. Сенкевич у романі “Quo vadis?”). Водночас роман “Сатирикон” – пародія на ті твори грецької літератури, що героїзували дійсність.

Отже, в античному романі приватне життя зображувалося лише як алегорія. У “Золотому ослі” Апулея і “Ослі” Лукіана автори намагалися насамперед пізнати “тваринний” бік життя, приватний, інтимний у вигляді тварини чи наслідуючи тварин, як у романі Лонга “Дафніс і Хлоя”. Або ж це життя не-римлян, де персонажами творів були раби, гетери, маври. Бо “справжнє” життя, як його розуміли в античності, – життя для суспільства. Таким чином, приватне життя постає як випадання з дійсно людського буття. Пізніше, у літературі Ренесансу зображення приватного життя сприймалося як шлях до набуття справжніх людських якостей.

Глосарій

Ареталогії – оповідання про “мощі” і чудесні діяння якого – небудь бога-“цілителя” і його пророків;

Діатриба – один із жанрів філософської прози: популярна лекція на філософські, головним чином, моральні теми;

Епідиктична ораторська проза – один із різновидів красномовства. Це так зване “урочисте”, “парадне” красномовство, промови на публічних зібраннях;

Утопії – прозовий жанр елліністичної літератури, у якому зображувалися картини ідеального суспільства;

Парадоксографія – збірки описів “незвичного”.

Питання для контролю:

Пояснити, чому давні греки вважали “батьком історії” Геродота. Як називалася його найвідоміша праця?

Пояснити, у чому відмінність сприйняття історії Геродотом і Фукідідом

Назвати жанр, який ввів у науковий вжиток Ксенофонт

Сформулювати основні положення творчості Платона.

Назвати головну працю Аристотеля, присвячену естетичним питання

Вказати основні види ораторської прози в Давній Греції. Пояснити популярність мистецтва красномовства в ті часи

Визначити проблематику ”Порівняльних життєписів ” Плутарха

Назвати жанри, у яких працював Лукіан

Схарактеризувати пізньогрецький роман як специфічний жанр античної літератури