ПРОСВІТНИЦТВО

Доба Просвітництва відзначається строкатістю в ідейному та художньому плані. Просвітництво не створило якогось одного художнього напряму чи стилю. У цей час розвивалися просвітницький класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм, рококо, преромантизм. І все ж таки попри всю розбіжність в ідейних та естетичних поглядах, представників Просвітництва єднає дещо спільне, що дозволяє виокремити цю добу в історії духовної культури людства.

Історичні умови та провідні концепції Просвітництва

XVIII століття – епоха великих соціальних зрушень у країнах Європи.

Г оловною ознакою доби стала криза феодальної системи і формування буржуазних стосунків. У 1688 – 1689 роках спалахнула буржуазна революція в Англії, у 1789 – 1794 роках – Велика Французька революція, в інших країнах теж розпочалися процеси розбудови нових державних устроїв. На арену політичної боротьби вийшли представники третього стану. “Усе рухалося, вирувало, було охоплено думкою, як жити далі”,- писав про свою епоху Вольтер.

У цей час переосмислювалися колишні соціальні відносини і висувалися нові концепції подальшого розвитку світу. У XVIII столітті відбувся глобальний переворот у сфері ідеології. Якщо XVII століття було добою абсолютизму, то XVIII століття стало віком філософії. Філософія відігравала провідну роль у духовному житті європейських країн. Саме вона, а не релігія, посіла тепер перше місце в культурі людства, визначала його свідомість. Становлення капіталістичних відносин також безпосередньо залежало від змін у світоглядній сфері. Так, Велика Французька революція стала закономірним результатом ідейних шукань суспільства. А в Англії, навпаки, буржуазна революція дала поштовх до переосмислення загальної світобудови. У той час філософію розуміли як “науку про щастя” та економічне процвітання людства (Е. Е. К. Шефтсбері, французькі енциклопедисти та ін.). Філософія проникала в усі сфери суспільства й активізувала їх, кардинально впливаючи на соціальне та культурне тло епохи.

В епоху Просвітництва розгорнувся широкий ідейно-культурний рух, який охопив усі країни Європи і виявився в різних видах мистецтва, в тому числі й у літературі. За словами А. Єлистратової, література стала “передовим плацдармом, де перевірялися найновіші й найсміливіші погляди на людину й суспільство”. Різноманітні філософські теорії знаходили відображення на сторінках літературних творів, а письменники нерідко самі ставали філософами, висуваючи власні концепції.

У цей час у філософії співіснували раціоналізм, сенсуалізм, матеріалізм, суб’єктивний ідеалізм, скептицизм, а кінець епохи ознаменувався появою трансцендентального ідеалізму. Представники Просвітництва по-різному ставилися до людини, світу, Бога. Одні з них визнавали (повністю чи частково) Бога, другі – заперечували його, треті, на противагу християнській релігії, висували “релігію серця”, “релігію природи” або “релігію розуму”. Не було єдності й в оцінках державного устрою. Пропонувалися різні моделі державної влади: просвічений абсолютизм, конституційна монархія, демократична республіка та ін. І все ж таки деякі ідеї були спільними для діячів Просвітництва.

Перш за все просвітителі великого значення надають розуму. Твір Джона Локка “Досвід про людський розум” (1691) умовно називають початком нової доби. Дж. Локк писав: “Віра не має сили авторитету перед лицем ясних і очевидних доказів розуму”. У розумі просвітителі вбачали основний критерій оцінки дійсності та засіб перетворення світу. Вони стверджували великі можливості людини, яка здатна досліджувати світ і змінювати його на розумних началах. Раціоналізм просвітителів відрізнявся від раціоналізму Р. Декарта. Дж. Локк заперечував теорію вроджених ідей, проголосивши досвід єдиним джерелом здобуття знань. Англійський філософ підкреслював велику роль досвіду у формуванні людини. За його висловом, розум людини – це чиста дошка (tabularasa), на якій досвід залишає свої письмена. Джерелом знань, на думку філософа, є почуття людини, її відчуття навколишнього світу і досвід його опанування.

Слідом за Локком й інші просвітителі вважали, що людину формує досвід, до того ж досвід розумний, бо розум – критерій істини і справедливості.

Представники Просвітництва засуджували існуючий суспільний устрій, як нерозумний і щиро вірили в те, що можна поліпшити світ з допомогою ідей, просвіти людей, їх розумового розвитку й морального виховання. “Ідеї правлять світом”, – ця думка стала своєрідним гаслом доби, коли реальною вважалася можливість побудови “царства розуму”. Просвітителі утверджували пріоритет науки та моралі у суспільстві. Вони виступали з різкою критикою недосконалого суспільного ладу, соціально-політичних інститутів, які негативно впливають на людину, і висували нові, розумні, засади перебудови суспільства. Боротьба за новий порядок мислилася як повернення до розумності й природності. Локк стверджував: “Природний стан є стан свободи, а не свавілля, він обумовлений законами природи, якій кожен повинен підкорятися; розум, що відкриває ці закони, навчає всіх людей, що ніхто не має права шкодити життю, здоров’ю, волі, майну іншого”. А. Поп зазначав: “Загальний розумний порядок, з якого все почалося, міститься як у природі, так і в людині”.

Отже, в епоху Просвітництва, поряд із поняттям “розум”, чільне місце посідає поняття “природа”. Поєднання цих двох понять визначає специфіку просвітницького світогляду. Мислителі вважали природу розумною, а розум – виявом природи. У поняття “природа” вони включали не тільки природний світ, а й всю оточуючу дійсність і саму людину. Просвітителі прагнули пізнати логіку природи, збагнути її закони та животворну силу. Однак, як слушно зазначає український літературознавець Д. Наливайко, “хоча просвітителі всіляко підкреслювали наукові принципи й витоки свого філософського розуміння природи, насправді з наукою воно не мало нічого спільного, воно ближче до ренесансно-гуманістичної концепції природи, сутність його – у тій самій ідеальній інтерпретації природи як розумної і благої сили, закони й веління якої ведуть людство шляхом щастя й доброчесності”.

Ж. Ж. Руссо, Й. Г. Гердер та інші вважали, що старий суспільний лад суперечить самій природі, її законам та порядку. На їхню думку, зло у житті зумовлене тим, що людство порушило природні закономірності, а суспільний устрій, побудований на брехні й насильстві, згубно вплинув на особистість. Руссо протиставляв “природну” людину “культурній” людині, наголошуючи на небезпеці відходу від природного, тобто гармонійного (такого, що відповідає законам розуму, справедливості й моралі), життя. Просвітителі наполягали на необхідності перетворення суспільства згідно із законами природи, що, за їхніми уявленнями, визначається самою будовою світу, вищою логікою буття.

Одним із центральних питань в епоху Просвітництва стала Проблема людини та її внутрішньої, духовної природи. Просвітителі виокремили риси, які з’явилися в людині під впливом цивілізації, і дійшли висновку, що від народження всі люди рівні й добрі. Мудра природа наділила їх уродженим милосердям, прагненням до добра, краси, справедливості, свободи. А суспільство, на думку мислителів, спотворює людську природу, тому велику увагу вони приділяли дослідженню впливу соціального середовища на людину. Просвітителі вірили, що людину можна морально виправити через навернення її до знань, духовних ідеалів, природних законів. Процес формування нової людини вони тісно пов’язували зі зміною суспільних порядків, але головним, на їхню думку, є все ж таки “те, що приховане в душі людини, а не навколо неї” (Г. Філдінг). Оптимістичною вірою в людину, в її природу, творчі можливості й активність просякнуто багато творів тієї доби. Просвітителі стверджували цінність особистості незалежно від її соціального походження і майнового стану. Вони були великими гуманістами, проголосивши рівність людей і право кожного на щастя.

Представники Просвітництва виступали як “Громадяни світу”, вірили у можливість з’єднання всього людства на основі розуму й природи. Німецький письменник Ф. Шиллер зазначав: “Я пишу як громадянин світу, котрий не служить жодному князю”. Італійський драматург К. Гольдоні у посвяті до однієї зі своїх комедій писав: “Письменники всіх країн складають єдину республіку і завдяки цій прекрасній матері є її громадянами й братами. Віддаленість територій, різниця у кліматі, несхожість мови не роблять різними серце й дух, і вчені, котрі живуть у різних містах, провінціях і країнах усього світу, ставляться один до одного як жителі однієї країни, що мешкають у різних будинках. Тому помиляється той, хто зневажає інші народи, поважаючи тільки свій власний, але не менше помиляється той, хто вихваляє іноземців, зневажаючи співвітчизників”.

Цілком закономірно, що, проголосивши перевагу розуму та природи, просвітителі звернулися до самого життя. На противагу умоглядним схемам і концепціям, що панували в епоху класицизму, у мистецтві Просвітництва висвітлюються реальне життя людей, соціальні умови формування особистості. Особлива увага приділяється представникам третього стану, які, ставши “справжніми героями дійсності”, стали героями й у мистецтві. Митці оспівували їхню енергію, активність, здатність перетворювати життя довкола (Д. Дефо, Дж. Свіфт та ін.), уважно придивлялися до внутрішнього світу людини.

Великого значення мислителі й митці Просвітництва надавали вихованню. Вони розуміли його в широкому плані – це і освіта людини, і її моральний розвиток, і навчання нормам поведінки у суспільстві тощо. Просвітителі повчали всіх – від представників народу до монархів. А література і мистецтво розглядалися ними як засоби поширення ідей, здатних змінити світ і людину. Тому літературні твори в добу Просвітництва набувають філософського спрямування й дидактизму. Вони вчили мислити, впливали на почуття, формували свідомість нової людини. Так, Вольтер писав: “Істинна трагедія є школою доброчесності. Різниця між трагедією і виховними книгами полягає в тому, що у трагедії повчання пропонується ідеєю “. Д. Дідро пішов далі, проголосивши обов’язкову підпорядкованість усього мистецтва моралі. Г. Е. Лессінг критикував погляд на мистецтво як на яскраву забавку, розвагу для народу: “Геній має на увазі більш глибокі й піднесені цілі: навчити нас, що ми повинні робити і чого не повинні; ознайомити нас з істинною суттю добра і зла, пристойного і смішного; показати нам красу першого в усіх його сполученнях і наслідках… і з’ясувати, навпаки, неподобство останнього… і постійно показувати ці предмети в їх справжньому світлі, щоб ми не захоплювалися фальшивим блиском”.

Метою суспільного виховання в добу Просвітництва стало формування людини-митця, бо “мистецтво” набуло в той час досить широкого значення і включало також поняття ремесла, мореплавства, лікування тощо. Мистецтво символізувало найвищий ступінь досконалості. Мірабо зазначав: “Найвільніші й найщасливіші нації – це ті, які щедріше заохочують таланти. Ентузіазм у мистецтві живить ентузіазм патріотизму”.

Просвітителі прагнули бачити в людині “природну” особистість (Ж. Ж. Руссо), поєднання “краси й добра” (Й. Й. Вінкельман), “розумну” істоту (Вольтер), “практичну” людину (Д. Дефо), “справедливу” людину (Д. Дідро), але всіх їх об’єднує розуміння залежності суспільного життя від виховання людини. Вольтерові належить відомий вислів: “Чим людина розумніша, тим вона вільніша”. Отже, представники Просвітництва щиро вважали, що ідеї розуму та природи, які вони поширювали, здатні змінити людську натуру, а через неї – й увесь світ.

Весь пафос Просвітництва полягає у програмі оновлення життя, формування нової людини, утвердженні нових ідеалів і цінностей, нових стосунків між людьми і концепцій, які, на думку мислителів, мали призвести до загального добра й всесвітньої гармонії.

Дух Просвітництва знайшов відбиток у філософії (Дж. Локк, К. А. Г ельвецій, А. Баумгартен, Е. Е. К. Шефтсбері та ін.), літературі (Вольтер, Д. Дідро, Ш. Л. Монтеск’є, Дж. Свіфт, Д. Дефо, Г. Філдінг, Й. В. Гете, Ф. Шиллер, Г. Е. Лессінг, Й. Г. Г ердер та ін.), живописі (В. Хогарт, Т. Г ейнсборо, Ж. Б. Г рез, Ж. Б. С. Шарден та ін.), музиці (Й. С. Бах, Й. Гайдн, К. В. Глюк та ін.), скульптурі (Е. М. Фальконе, Ж. А. Гудон).

У XVIII столітті паралельно розвивалися три основні художні напрями – просвітницький класицизм, просвітницький реалізм і сентименталізм. Дещо осторонь стояло мистецтво рококо, тісно пов’язане з бароко. Наприкінці століття виник преромантизм, що став підгрунтям романтичного напряму, який зайняв домінуючі позиції у першій половині XIX століття. Просвітницький класицизм

Просвітницький класицизм продовжував традиції класицизму XVII століття, але на новій основі. Відродження класицизму в XVIII столітті багато в чому обумовлене “культом розуму”, який панував у добу Просвітництва. Просвітителі прагнули досліджувати людські вчинки і пристрасті, соціальне середовище, взаємозв’язок людини й світу. Звідси в їхніх творах з’являється раціоналістичний аналіз мотивів і наслідків діяльності особистості, глибоке висвітлення тих чи інших рис людини та дійсності, засоби художньої типізації з чітким виділенням суттєвого в характерах персонажів та художньому просторі. Представники просвітницького класицизму віддавали перевагу об’єктивним законам мистецтва, що спиралися на розум. Вони тяжіли до загального, а не індивідуально-конкретного, зберігали жанрову ієрархію та гармонійність у побудові творів. Велику роль художники відводили ідеї, що ставала змістовим і структурно організуючим центром їхніх творів. Література просвітницького класицизму була рупором філософських та політичних ідей, з допомогою яких просвітителі намагалися виховати нову людину і змінити світ. Саме цим пояснюється дидактичний характер їхніх творів. Класицисти XVIII століття прагнули повчати людей, формувати нові моральні цінності та ідеали. Тому літературні жанри нерідко набували відкрито полемічного або публіцистичного характеру. Улюбленими жанрами письменників були трагедії, епопеї, оди та ін. Монологи героїв, філософські диспути, авторські відступи та настанови мали сприяти активному втіленню в життя просвітницьких ідей.

Однак, окрім традиційних рис класицизму (раціоналізм, перевага загального над особистим, гармонійність побудови, дидактизм), що сформувалися ще в XVII столітті, у просвітницькому класицизмі з’являються нові ознаки. Перш за все змінюється сам зміст творів: якщо в XVII столітті письменники проголошували ідею служіння монарху й державі, то в наступному віцістверджується вже думка про необхідність служіння всьому суспільству, справі свободи й справедливості. Герої просвітницьких творів захоплені ідеєю зміни існуючого порядку і встановлення замість нього більш розумного і гуманного. Звідси походить критичний пафос багатьох творів просвітницького класицизму, наближення їхніх сюжетів до тогочасної дійсності. Змінюється і природа конфліктів: митці зосереджують тепер увагу не на боротьбі пристрастей й обов’язку, а на тих конфліктах, які виникають внаслідок зіткнення героїв із недосконалим суспільством і труднощами при виконанні ними свого громадського обов’язку. Проблематика творів стає більш актуальною, соціальне значущою. Питання, які висвітлюються, не втрачаючи тісного зв’язку з конкретною дійсністю, набувають філософського змісту, важливого для всіх країн і народів.

Автори надавали своїм творам практичного значення. Вони розглядали їх як наочне узагальнення “зла” і “добра”, як певну дидактично-моралізаторську настанову, керівництво до дії для всього людства. Такий прагматичний характер мистецтва класицистів XVIII століття визначався пафосом перетворення суспільства, що становив дух Просвітництва.

На відміну від класицистів XVII століття, які орієнтувалися на смаки вищих верств суспільства, представники просвітницького класицизму виражали інтереси третього стану, що вийшов у цей час на арену політичної боротьби. Вони обстоювали думку про те, що особистою справою кожного громадянина має стати служіння свободі і встановленню “царству розуму” на землі. Герої, взяті з реальної дійсності, ставали уособленням суспільного обов’язку, відповідального ставлення до життя, суворої дисципліни, доброчесності. Піднесені й гармонійні образи мали виховувати читачів у дусі відданості й самопожертви заради загального добра.

Великий уплив на просвітницький класицизм, як і на класицизм XVII століття, мала Антична спадщина. Однак представники Просвітництва переосмислювали її, пристосовуючи до нових світоглядних концепцій доби. Так, Д. Дідро мріяв про відродження грецького мистецтва як засобу естетичного й морального виховання народу. Він тлумачив античність у просвітницькому плані, пов’язуючи її із завданнями боротьби за соціальну перебудову суспільства. Звідси випливають вимоги суворої регламентації, гармонійності мистецтва: “Малювати так, як говорили у Спарті”. Література просвітницького класицизму тяжіла до місткості та емоційної виразності форм при лаконізмі художніх засобів.

Г. Е. Лессінг також убачав в античності загальнолюдський ідеал прекрасного, що грунтувався на розумі й втілювався в нормах і образах античного мистецтва й поезії. Велику роль в опануванні класицистами нового часу античної спадщини відіграли праці німецького філософа і теоретика мистецтва Й. Й. Вінкельмана, що стали відомими за межами Німеччини й сприяли становленню напряму. У трактаті “Думки щодо наслідування грецьких творів у живописі та скульптурі” Вінкельман писав: “Єдиний шлях для нас зробитися великими і, якщо можливо, навіть неперевершеними,- це наслідування древніх”. Сутність мистецтва, з точки зору філософа, полягає у наслідуванні природи, яке може бути або спрямоване на якийсь предмет (так виникає схожа копія), або узагальнювати спостереження над багатьма предметами (так виникає ідеальне зображення). Другий шлях Вінкельман вважав більш плідним. Отже, вихідною позицією в концепціх філософа було поняття “узагальнена краса”, образ, що “творить з допомогою розуму духовна природа”: “Пензель, яким працює художник, слід завчасно окропити розумом”. Поняття краси (ідеальної, “розумної” краси) Вінкельман поширює і на людину. Ідеал особистості він знаходить у мистецтві Стародавньої Греції, зокрема в образі Філоктета, героя однойменної трагедії Софокла, та у скульптурній групі “Лаокоон”, виконаній митцями з острова Родос. Вінкельман був певен, що основою для формування ідеальної людини є демократичний лад, бо краса з’являється лише там, де є свобода: “Свобода, що царювала в державному устрої країни, була однією з причин розквіту мистецтва в Греції”. Підкреслюючи героїчний і демократичний характер античної спадщини, німецький теоретик мистецтва надавав їй великого значення в боротьбі проти існуючого ладу і встановленні справедливого порядку, завдяки якому розквітне пишним цвітом духовна краса людини і утвердяться розум та гармонія в стосунках між людьми.

Просвітницький класицизм знайшов утілення у “вольтерівському класицизмі” (Вольтер, А. Поп та ін.), “веймарському класицизмі” (Й. В. Гете, Ф. Шиллер), а наприкінці XVIII ст. сформувався так званий неокласицизм (А. Шеньє, Д. Паріні, Жан-Поль та ін.). На останньому етапі просвітницький класицизм, на відміну від французького, не обтяжувався естетичними нормами, а тяжів до жанрового розмаїття, масштабності образів, вільної композиції.

Окрім літератури, класицистичний тип творчості поширився і на інші види мистецтва XVIII ст.: живопис (Ж. Л. Давід, Д. Рейнольдс), графіку (Д. Піранезі), музику (К. В. Глюк) та ін.

В епоху Просвітництва класицизм став особливо дієвим, пов’язаним з актуальними проблемами того часу, боротьбою за нове суспільство. Яскравим свідченням цього є те, що він став домінуючим напрямом в літературі і мистецтві в період Великої Французької революції 1789-1794 років.

Громадянська спрямованість, політичний характер ідей і настроїв, експресивність їх вираження у містких і патетичних формах, широке використання античних мотивів та образів, тяжіння до масовості мистецтва – усе це якнайкраще відповідало духу Просвітництва, завданню перетворення дійсності, яке висунули митці й філософи.

Просвітницький реалізм

Просвітницький реалізм, в основу якого був Покладений принцип наслідування природі, став виявом реалістичного типу творчості. Д. Дідро закликав вивчати природу, уважно придивлятися до її життя і законів. У “Досвіді про живопис” він писав: “Чим досконалішим є наслідування, тим більше воно відповідає першозразку, тим більше воно нас задовольняє”. Письменник-філософ підкреслював Пізнавальну функцію мистецтва: воно має в художній формі досліджувати життя й людей, бо тільки так краса може поєднатися з істиною. “Краса у мистецтві,- зазначав Дідро,- має таку саму основу, як і істина в філософії. Що таке істина? Відповідність наших суджень явищам. Що таке краса наслідування? Відповідність зображення предмету”. Дідро проголосив необхідність аналізу соціального середовища і внутрішнього світу людини: “Нехай він (митець – авт.) стане філософом і нехай зазирне в самого себе, нехай побачить там людську природу”. Разом з тим він писав: “Нехай він глибоко вивчить суспільні шари, нехай пізнає їх призначення і вагу, їх негаразди і переваги”.

Г. Е. Лессінг також обгрунтовував думку про те, що “мистецтво за нових часів надзвичайно розширило свої межі, воно наслідує тепер усю видиму природу, в якій краса складає лише малу частку”. Лессінг уважав, що мистецтво має відображати всі прояви життя – не тільки прекрасне, а й потворне, непривабливе. Він закликав митців проникати в усі галузі суспільства і достовірно відображати їх. Статичності класицизму філософ протиставив динамізм нового мистецтва. У пафосі руху, дії, боротьби, на його думку, і виявляється справжня краса – жива і правдива, а не холодна й абстрактна, як у класицистів. Правдивість мистецтва – основний естетичний принцип Лессінга: “Не може бути величним те, що неправдиво”. Утім, він застерігав проти простого копіювання дійсності: “Вигадувати й наслідувати, маючи певну мету,- це діяльність, що відрізняє справжнього генія від маленьких художників, які вигадують лише задля того, щоб вигадувати, наслідують лише задля того, щоб наслідувати”. Великого значення митець надавав типізації, у якій, на його думку, і виявляється правдивість характерів та ситуацій. З його погляду, митець повинен зображувати не окремі вчинки однієї людини, а те, як “може вчинити будь-яка людина нашого часу”, звісно, відповідно до свого суспільного стану й морального розвитку (“людина з певним характером за певних умов”).

Представники просвітницького реалізму обрали головним об’єктом зображення суспільне життя свого часу, їх цікавили різні сфери соціального буття, стосунки між різними соціальними верствами, вплив середовища на людину. Оскільки просвітителі прагнули змінити існуючий лад, вони намагалися глибоко вивчати умови життя людей, аби потім визначити шляхи поліпшення їх існування. Тому соціальний аналіз посідає центральне місце в художній системі просвітницького реалізму. Мистецтво його представників відзначалося конкретністю, розмаїттям фактів, узятих із реального життя, і водночас прагненням узагальнити і проаналізувати свої спостереження, знайти типове в індивідуальному, визначити закономірності суспільного розвитку. Тому невипадково у просвітницькому реалізмі на перший план виходить роман з його аналітичністю та всебічним зображенням дійсності.

Письменників, що належали до цього напряму, відзначає інтерес до приватного життя людей, їхнього побуту, подій особистого значення. Це обумовило появу таких жанрів, як “міщанська драма”, “сльозна комедія”, що відображали тогочасну дійсність.

Досліджуючи суспільне життя, митці виявляли в ньому чимало негативних рис. І вони сміливо виступали із соціальною критикою, викриттям несправедливих порядків і вад суспільства та їх згубного впливу на людину. “Правда відкрила їм очі на світ і людство”,- слушно зазначає літературознавець В. Жирмунський. Реалісти-просвітителі виступали борцями проти всього нерозумного, антигуманного, утверджували в літературі тип активного, діяльного героя. Такий тип вони знайшли у представниках третього стану. На сторінках творів просвітителів з’явилися звичайні люди зі звичайного життя. Митців цікавила доля простої людини у її зв’язках із суспільством. Герої просвітницького реалізму потрапляли у складні соціальні умови та ситуації, вони немовби випробовувалися на моральну стійкість (Робінзон Крузо, Гуллівер, Том Джонс та ін.), але письменники вірили в духовну природу людини, її творчі можливості, здатність подолати труднощі і перетворити себе та світ. Поява таких героїв зумовила демократизм творчості реалістів-просвітителів. “Вони оспівували реальну людину, яка може стати на повний зріст і вповні виявити свою людську сутність, дбаючи вже не тільки про себе, а й про інших”,- відзначає В. Гриб.

Новим для літератури цього періоду було те, що характер героїв зображувався в його еволюції, у зв’язках із природним та соціальним середовищем. Людина виступала носієм типових, родових якостей.

Особливу увагу представники просвітницького реалізму приділяли проблемі виховання людини, становленню її характеру в певних умовах. Однак, як зазначає М. Берковський, “останнє слово в сюжеті належить більш оптимістичним силам – тут уже не влада, не багатство, не суспільне становище зумовлюють розв’язку колізії, а внутрішня стійкість людини, її природне право й закон суспільної гармонії”. Звідси випливають певна ідеалізація героїв та дидактизм творів цього напряму.

У літературі просвітницький реалізм розвивався у взаємодії з іншими напрямами (цим пояснюються коливання деяких письменників між класицизмом і реалізмом, реалізмом і сентименталізмом). Він став початковим етапом формування художньої системи реалізму XIX століття і тому не досяг властивої останньому всебічності й всеосяжності зображення дійсності, історизму, багатогранності характерів, однак це аж ніяк не применшує здобутків представників просвітницького реалізму, їхня творчість стала новим словом у літературі, відкривши міметичні засоби зображення дійсності (зображення життя у формах самого життя), які знайшли свій розвиток пізніше. Вони безпосередньо наблизилися до реального життя і розробили художні способи його відображення, поєднавши мистецтво з актуальними проблемами тогочасної дійсності. Представниками просвітницького реалізму в літературі були Д. Дідро, Дж. Свіфт, Г. Філдінг, Р. Б. Шерідан та ін. Реалістичні тенденції виявилися також в інших видах мистецтва, наприклад, у живописі (В. Хогарт, Ж. Б. С. Шарден).

Сентименталізм

Не менш важливу роль у культурному житті Європи того періоду відігравав сентименталізм, який, на противагу “культу розуму”, утверджував “культ почуттів”, “культ серця”. Цей напрям здобув свою назву від твору англійського письменника Л. Стерна “Сентиментальна подорож” (1768) і поширився в різних жанрах – у повістях, романах, мелодрамах тощо.

Сентименталізму притаманні такі риси, як увага до внутрішнього світу людини, возвеличення почуттів, підкреслене емоційне начало, апологія задушевності, простоти й природності. Тогочасне письменство відкрило здатність простої людини до глибоких почуттів, пристрастей й переживань. Життя людського серця становило головний об’єкт зображення сентименталістів. Мистецтво їх відзначається глибоким Демократизмом. Вони проголосили цінність людської особистості незалежно від її соціального стану, і ця цінність визначалася передусім порухами душі, природністю й щирістю почуттів. Увага до внутрішнього життя людини зумовила посилення психологічного, суб’єктивного начала в літературі.

Філософським підгрунтям сентименталізму став Руссоїзм. Ж. Ж. Руссо обстоював право мистецтва на зображення почуттів. Він утверджував багатство людської особистості, невичерпне розмаїття її пристрастей. Абсолютизації розуму в класицизмі митець протиставив інший абсолют – серце. Саме цей абсолют, на його думку, визначає духовне і соціальне життя людини, скеровує її вчинки і відкриває шлях до пізнання істинного й прекрасного. Руссо пропонував письменникам зображувати звичайну просту людину, працьовиту, доброчесну й моральну.

У своєму романі “Еміль, або Про виховання” Руссо виступив проти уявлення, що гарний смак властивий тільки освіченій меншості. Він радив своєму героєві, Емілю, вивчати поезію, читати книги, а головне – звернутися до природи, бо віддалення від неї, з погляду автора, спотворює людські смаки. Надзвичайний вплив на духовне життя епохи справила “Сповідь” Руссо, в якій показана цінність неповторної, унікальної особистості. Закликаючи митців відмовитися від зайвої героїки та піднесеної патетики, письменник-філософ обстоював принципи простоти, ясності, доступності стилю, натуральності у зображенні життєвих явищ, щирості в емоційному тоні оповіді. “Культ серця” в теорії Руссо органічно поєднувався з “культом природи”, оскільки, на його думку, тільки на лоні природи і в тісному зв’язку з нею людські почуття розвиваються вільно й природно. Ця думка становить головну тему роману “Юлія, або Нова Елоїза”. Руссо вважав, що природа – мудрий учитель людини, порадник у сердечних справах, утілення гармонії і приклад для наслідування. Ідеалом митця була “природна” людина, яка перебуває у злагоді з природою і, зберігаючи в душі вроджені начала добра, протистоїть згубному впливу цивілізації, живе напруженим духовним життям, прислухаючись до голосу серця.

Якщо у просвітницькому реалізмі переважав соціальний аналіз, то сентименталісти глибоко досліджували почуття людини. Представники даного напряму покладали великі надії на внутрішні можливості особистості в процесі перетворення життя. А щоб розкрити цей духовний потенціал, треба “виховати серце” і збудити душу людини, сповнити її високих поривань шляхом навернення до природи. Виховання почуттів безпосередньо пов’язувалося з протистоянням негативному впливу середовища. У творах сентименталістів знайшла відображення висока культура почуттів, благородство людської натури, краса духовного життя особистості.

Найяскравіше розвинувся сентименталізм в Англії (Л. Стерн, С. Річардсон), Франції (Ж. Ж. Руссо), Росії (М. Карамзін). Цей напрям був досить плідним у живописі (Т. Гейнсборо) та інших видах мистецтва/

Преромантизм

В останній третині XVIII століття в європейських літературах виник преромантизм, який виявився у творчості німецьких поетів – представників “Бурі й натиску”, в англійській поезії тощо. Із сентименталізмом преромантизм єднає увага до почуттів людини, культ особистості та природи, але, на відміну від сентименталістів, провісники романтизму наголошували на стихійності, непізнаності, ірраціональності людських почуттів. Якщо сентименталісти прагнули досліджувати людську природу, то зачинателі романтичного напряму зробили акцент на втаємниченні духовного життя особистості. Думка про загадковість людини та світу згодом знайшла подальший розвиток у романтизмі XIX століття.

Рококо

Окремо від основних художніх напрямів доби розвивалося мистецтво рококо, в якому літературознавець Д. Наливайко справедливо вбачає “опозицію до ідеології Просвітництва”. Справді, якщо дух Просвітництва визначав пафос перетворення суспільства, то представники рококо намагались уникнути суспільних проблем, вони втілювали в мистецтві красу й насолоду, аж ніяк не пов’язані з соціальним життям, а цінні, на їхню думку, самі по собі.

Рококо сформувалось у Франції періоду Регентства, поширившись звідси в інші країни. На той час процес формування абсолютистської держави був завершений, тому героїка класицизму відійшла на другий план. Громадянські проблеми поступилися місцем гедоністичним мотивам.

На противагу загальній демократизації мистецтва в епоху Просвітництва, творчість митців рококо була більш вузькою, камерною, інтимною.

Вони орієнтувалися на смаки аристократії, а тому їхні твори відзначаються особливою вишуканістю та витонченістю форм, пишністю й багатством засобів художньої виразності. Для даного стилю характерні естетизм, святковість, декоративність, театральність, увага до найменших дрібниць. Художники вважали, що витвір мистецтва має радувати й вражати зір, слух та уяву, нагадуючи про насолоди життя – красу, кохання тощо.

Мистецтво рококо зображувало життя приємним, вишуканим, красивим. Тому невипадково в ньому переважали анакреонтичні мотиви. Митці віддавали перевагу любовним, еротичним сюжетам. За об’єкти зображення обиралися образи, явища й події, позбавлені політичного змісту.

Рококо тісно пов’язане з бароко своєю асиметричністю, несталістю форм та ліній, стихійністю, ірраціоналізмом творчості. Представники цього стилю збагатили мистецтво новими зображально-виражальними знахідками, їхні твори вражали розмаїттям форм та засобів художнього мовлення.

У літературі стиль рококо позначився на творчості П. О. Бомарше, Д. Дідро, X. М. Віланда, Ф. М. Вольтера, на ранній ліриці Й. В. Гете, анакреонтичних творах М. Ломоносова. У живописі його репрезентують Ж. А. Ватто, Ф. Буше. Стиль знайшов своє втілення також в архітектурі, скульптурі, музиці, предметах побуту, інтер’єрі тощо.

ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

· Які зрушення відбулися в соціальній та світоглядній сферах в епоху Просвітництва?

· Як пов’язані між собою ідейні пошуки просвітителів та історичні події, що сталися в Європі у XVIII столітті?

· Яку роль відігравала філософія в добу Просвітництва? Чому саме вона, а не релігія відігравала провідну роль у духовному житті людства?

· Чим відрізняється раціоналізм просвітителів від раціоналізму Декарта?

· Хто з філософів виступив проти теорії вроджених ідей?

· Якого значення просвітителі надавали розуму? Як вони пов’язували це поняття з досвідом?

· Як розуміли природу діячі Просвітництва?

· Розкрийте ставлення просвітителів до людини. Які людські риси вони вважали вродженими, а які набутими під впливом соціального середовища?

· Хто з філософів і письменників висунув концепцію “природної” людини? Який сенс він вкладав у це поняття?

· Яку роль відводили просвітителі вихованню, освіті?

· У чому полягає демократизм і гуманізм філософії Просвітництва?

· Як розуміли просвітителі місію мистецтва?

· Визначте суспільні, моральні та естетичні ідеали просвітителів. Чи актуальні їхні думки в наш час?

· Які напрями й стилі розвивалися в епоху Просвітництва? Назвіть їх представників у різних видах мистецтва.

· У чому проявляється зв’язок просвітницького класицизму з класицизмом XVII століття?

· Які нові риси з’явилися в класицизмі доби Просвітництва? Чим вони зумовлені?

· Якого значення надавали класицисти-просвітителі античній спадщині? Чи переосмислювали вони її по-новому?

· Хто з філософів і теоретиків мистецтва обгрунтував принципи просвітницького реалізму? Сформулюйте основні положення їхніх теорій.

· Як виявилося “наслідування природі” у творах реалістів-просвітителів?

· Які теми цікавили представників просвітницького реалізму?

· Які герої з’явилися в їхніх творах?

· У чому виявляється демократизм мистецтва просвітницького реалізму?

· Що протиставляли “культу розуму” сентименталісти?

· Як вони розуміли людину?

· Яку роль відіграла теорія Ж. Ж. Руссо у формуванні сентименталізму? Сформулюйте основні положення його концепції.

· Яка людина була ідеалом Ж. Ж. Руссо?

· Яке значення природи у творах сентименталістів?

· Що єднає сентименталізм і преромантизм?

· Що таке рококо? З яким напрямом у мистецтві воно генетичне пов’язане?

· Які ідеали оспівували представники рококо?

· Назвіть характерні риси рококо.

ЛІТЕРАТУРА

Безвершук Ж. О. Історія і теорія світової та вітчизняної культури. – К., 1991.

Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили. – К., 1981.

Ніколенко О. М. Бароко. Класицизм. Просвітництво. – Харків, 2003.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)