Просвітництво в Німеччині
Найбільш чужим голому прагматизму постає німецьке Просвітництво. Його представники – філософи, вчені, педагоги виступили з низкою проектів, спрямованих на демократичне оновлення і об’єднання Німеччини. У цьому ряду слід назвати теоретиків національного виховання і неогуманізма І. Г. Фіхте (1762-824), Ф. А. Вольфа (1759-824), В. Гумбольдта (1767-1835), представників філантропії – І. Г. Базедова ( 1724-1790), І. Г. Кампе (1746-1818). Значний теоретичний внесок внесли І. Г. Гердер (1744-1803), І. В. Гете (1749-1832), найбільші представники німецької класичної філософії І. Кант (1724-1804) і Г. В. Ф. Гегель (1770- 1831).
Проникнення абсолютизму ліберальними ідеями робило непорушними вимоги права на освіту при невтручанні держави в приватне життя. Недвозначно проголошувалися ідеї свободи совісті, незалежності школи від держави, заохочення здорового суперництва між навчальними закладами. І. Кампе наполягав навіть на скасування обов’язковості релігійного навчання і на необхідності “розповсюдження будь-яких наук, які не завдають шкоди суспільству”. Відроджувалися гімназії, що поєднують “корисні та необхідні знання” (Ф. Вольф), додають до класичної освіти розширене викладання німецької мови і літератури.
Засновник філантропії (від грец. “Любов до людей”) І. Базедов робив наголос на практичній реалізації теоретичних досліджень, виходячи з того, що зміни в школі можуть прямим чином впливати на суспільні зміни. Першим ділом турбувалися подолати головний недолік традиційної школи – недоступність значної частини навчального матеріалу дитячому свідомості, авторитарне, жорстке ставлення до дітей як пасивному виробничому матеріалу. Згідно педагогіці філантропії, “людина стає тим, чим він повинен бути”, тільки у випадку “дружби і злагоди між природою, школою, життям”. Базедов, вимагаючи пов’язати шкільне навчання і виховання з реальним життям, писав у “Книзі методів”: “Підготувати дітей до суспільно-корисної, патріотичної та щасливого життя… Важливе звання, багатий дохід, вченість, спритність рухів і приємні манери – все це такі переваги, про придбання яких дітьми слід дбати лише за тієї умови, що не буде завдано шкоди головної мети “. Тому на перший план ставилося моральне виховання особистості.
Переходячи від слів до справи, Базедов заснував в 1774 р у м Дессау навчальний заклад – філантропін. Тут у викладанні обширного ряду предметів – від мов до філософії, моралі, математики, малювання, музики, верхової їзди, ручної праці незмінно дотримувався принцип конфесійної терпимості. Використовувалися активні методи навчання, що заохочують учнів до самостійної діяльності.
Важливий внесок у педагогіку внесли філософи. Філософ-просвітитель Г. Е. Лессінг (1729-1781), слідуючи загальним принципам просвітницького раціоналізму, з’єднував їх з новими поглядами на природу, історію, мистецтво. Головним підсумком його концепції була ідея органічного розвитку і поступального руху людства до досконалості.
Принципово нові ідеї внесли німецькі філософи вже на межі XVIII-XIX ст. Кант і Гегель були одними з перших, хто виявив обмеженість механіко-математичного природознавства, що становить ідейну базу Просвітництва. Все різкіше виявлялося розбіжність механіцизму з гуманістичними принципами, непріложімо механіки до суспільних явищ. Почалося критичне осмислення ідеї панування над природою. Серйозним ударом по механицизму з’явилися кантовские доводи проти існування “ефіру”, його “антиномії”, в яких з однаковою переконливістю доводили кінцівку / нескінченність простору і часу, існування / неіснування Бога.
У філософії неможливі відкриття в звичному сенсі слова, тим більше революційні. Проте утвердилося вираз “кантівська революція у філософії”. Подібно до того, як Коперник змістив центр планетної системи, Кант поставив в основу наукового пізнання не спроба очистити його результати від “спотворює впливу суб’єкта”, а, навпаки, ретельне дослідження суб’єкта пізнання, структури людського мислення, єдності наукових і моральних принципів. І. Кант писав: “Дві речі наповнюють душу завжди новим і все більшим благоговінням, чим частіше і триваліше ми міркуємо про них – це зоряне небо наді мною і моральний закон в мені”. Об’єднуючи ці дві всесвіти, великий філософ обгрунтовував висновок з моралі всіх корінних питань людського пізнання і діяльності.
Іммануїл Кант (1724-1804), будучи професором філософії і педагогіки в Кенігсберзькому університеті, бачив сенс філософії в тому, щоб “ввести людську волю й існування в русло законів, настільки ж непорушних, що і закони природи”. Особливе значення він надавав формуванню “морального почуття”, “внутрішнього судді”. Саме з таких позицій Кант формулював “категоричний імператив поведінки”: “Роби для інших те ж, що порахуєш максимально сприятливим для себе”. Розцінюючи виховання як основоположення людської діяльності, він писав: “Людина може стати людиною тільки через виховання. Він – те, що робить з нього виховання “. Саме у вихованні Кант бачив “найбільшу таємницю удосконалення природи”. Перебуваючи під істотним впливом руссоизма, Кант розходився з ним у ставленні до культури. Для Канта людина – і творець, і творіння культури, яка якраз виводить його з жорстоко-дикого стану, робить його діяльність, у тому числі по відношенню до самого себе, творчої. Велику роль він надавав самовихованню, чимало досягнувши успіху в цьому особисто (подолавши вроджену неміч і передбачення недовгого життя). Кант слідував Руссо в тому, що “свобода – підпорядкування закону, самому собі даним”. У його філософії вперше (як пізніше у Фейєрбаха і Маркса) “людина – мета, а не засіб”.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) також стверджував, що людина – продукт історії, а його розум і самопізнання – продукт культури. Також відводячи людині роль творця і творця, він особливо виділяв роль виховання. Тільки виховання здатне створювати розумне, духовна істота. Таким людина стає з “самого себе”, за допомогою ланцюга діалектичних заперечень, в “важкою, дратівливою боротьбі з самим собою”, яка, тим не менш, може бути цілком природною. У цьому сенсі правомірно сказати, що людина – це результат природно відбуваються зусиль над самим собою, безупинного творчого процесу прилучення до культури.
Інший представник німецькій класичній філософії Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) у своєму вченні про “Я” робив наголос на незалежність і активність людської особистості. У вихованні він бачив шлях не тільки до формування окремих особистостей, а й до усвідомлення німцями себе єдиною нацією. Оволодіння національною культурою розглядалося як необхідна ланка в залученні до культури загальнолюдської.
Соціально-історичну обумовленість виховання та освіти, їх теорії і практики підкреслював інший філософ, Фрідріх Шлейермахер (1768-1834). Виховання – найважливіший спосіб “зняття” конфлікту поколінь, забезпечення спадкоємного зв’язку між ними. Вважаючи педагогіку мистецтвом, Шлейермахер особливе значення надавав згодою навчання і виховання з етикою і політикою при відповідному державному і політичному устрої.
Романтиком не тільки в літературі, а й освіту був один з останніх просвітителів Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803). Програма просвітницької діяльності була намічена їм у “Щоденнику моєї подорожі” в 1769 р Відмовляючись від одностороннього раціоналізму, властивого ще його сучасникові Лессингу, Гердер підкреслював роль почуттів і відбитка особистості, різноманіття творчих проявів людини і різних народів. Вже на початку 70-х р. р. XVIII ст. він став одним з найвпливовіших мислителів Німеччини, головним натхненником руху “Бурі і натиску” (Sturm іnd Drang), до якого пізніше приєднався великий Гете. У формі натхненною “романтичної рапсодії” Гердер синтезував багатогранні природничі й філософські шукання епохи Просвітництва – ідеї органічного розвитку світу, живої та неживої природи, суспільства і людської історії як різних рівнів єдиного організму. Найважливішу виховну роль надавав залученню до культури, “сходженню до загального”.
Початок XIX століття ознаменувався романтичним сплеском в музиці, живописі, літературі і навіть політиці. Знаменна фігура в цьому плані – Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832), видатний природодослідник, філософ, письменник, громадський діяч.
“Романтик, закоханий у природу, побачить у ній набагато більше, ніж сухий аналітик, що дивиться на неї крізь чорно-білі окуляри механіцизму” – ці слова Гете були вже умонастроєм XIX століття. Його Фауст і є романтик, закоханий в життя, одержимий наукою. Унікальність положення Гете в культурі рубежу XVIII-XIX ст. визначалася тим, що його літературна творчість і наукові заняття (остеологія, мінералогія, ботаніка, фізика) не просто доповнювали один одного, але продовжували і взаємопроникають один одного… Світ малювався Гете як сукупність живих форм, органічно розвиваються на всіх рівнях буття, як суцільний метаморфоз (Філософський енциклопедичний словник. М., 1983. С. 114).
Почавши літературну творчість в період “Бурі і натиску” з сентиментального роману “Страждання молодого Вертера” (1774), багато пізніше він пише “Роки навчання Вільгельма Майстера” (1795-1796) і “Роки мандрівок Вільгельма Майстера” (1821-1829). Останній твір закінчено майже одночасно з “Фаустом”. Пантеїстичне насолоду повнотою буття, що супроводжувало його не тільки в літературі, а й по всій життя, пошуки її сенсу вперше були виражені в жанрі освітнього роману. У такому романі основою стає проблема набуття людиною свого призначення, самовизначення. Мотив мандрівки значно переростає за змістом просто подорож, означаючи духовне мандрівка у пошуках самого себе. Такий мотив надзвичайно характерний для пізнішої німецької літератури (Томас Манн, Герман Гессе).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)