Прогресивні представники національної еліти про формування громадянськості особистості (Перша пол. XIX ст.)
І. Кучинська,
Кандидат педагогічних наук, доцент,
Докторант Інституту педагогіки АПН України
Київ
В умовах реформаторської політики 60-70-х pp. другої половини XIX століття при прискореному економічному розвитку та ускладненому суспільному житті питання, що були пов’язані з просвітительською проблематикою, набули серед прогресивної громадськості актуального значення. Критикувалась схоластична система, що була панівною в офіційній школі, консерватизм діяльності міністерства народної освіти. Підкреслювалась необхідність виховання нового покоління громадян, спроможних у суспільному житті зайняти активну позицію. Прогресивними діячами у педагогічній галузі другої половини XIX століття були Н. Корф, П, Лесгафт, К. Ушинський. Саме з ім’ям К. Ушинського, який вперше розглядав педагогіку як наукову систему виховання, було пов’язано виникнення російської педагогічної науки. Ушинський зазначав, що в основі педагогічної системи повинен бути принцип народності, в зв’язку з чим наголошував на викладанні рідної мови, історії. Громадянське виховання педагог вважав одним із “елементів державного і народного життя” (Див.: Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори: В 2-хт. – К: Рад. школа, 1983. – Т.1. – Теоретичні проблеми педагогіки. – С.46).
Для пізнання особливостей формування рис особистості, у тому числі й громадянських, необхідно розглядати її життя в суспільстві, її роль у системі взаємовідносин. У другій половині XIX ст. ці взаємовідносини мали вибірково пануючий класовий характер, що позначилося передовсім на її інтересах і прагненнях. Зауважимо, що кожний соціальний клас відтворює певну систему інтересів і норм поведінки, комплекс цінностей, стиль життя. Водночас культивуються і свої цінності, моделі поведінки, ідеали. Звичайно, реформи, які були розпочаті в 60-х р. XIX ст., позитивно вплинули і на вибір прогресивних на той час виховних впливів. Прогресивні діячі наукової еліти пов’язували громадянське формування особистості з розвитком суспільства, наголошуючи на неприпустимості революційних перетворень (М. Пирогов “Взгляд на общий устав наших университетов”); вважаючи необхідними умовами розвитку громадянина самоврядування, вільну працю, гласніть і науку (В. Стоюнін “Заметки о русской школе”); розглядаючи громадянське співжиття з позицій світового співтовариства (О. Духнович “Народная педагогия в пользу училищь и учителей сельських”); підкреслюючи значущість громадянської позиції вчителів, їхніх національних поглядів (С. Миропольський “Самообразование учителя народной школы”). Обгрунтуємо ці погляди.
Громадянське виховання в розумінні М. Пирогова є невід’ємною частиною загальнолюдського виховання, покликаного сприяти становленню людини як суспільної істоти, реалізації особистості у соціальному оточенні. При цьому М. Пирогов наголошував на неприпустимості революційних перетворень, відстоюючи ідею еволюційного розвитку суспільства. Громадянське виховання в цьому випадку є творчим, а не руйнуючим суспільним і педагогічним процесом. Кінцевою метою громадянського виховання, за М. Пироговим, є побудова суспільства, яке вже саме буде творити ідеал громадянина, наділений всіма найкращими рисами та збагачений загальнолюдськими цінностями. Суспільство має не просто створювати такий ідеал, а прагнути до нього. “Усі, хто готується стати корисним громадянином, повинні спочатку навчитися бути людьми”, тобто бути скромними, простими, совісними, працьовитими, милосердними тощо (Пирогов Н. И. Взгляд на общий устав наших университетов //Избранные педагогические сочинения. – М.: Педагогика, 1985. – С.53).
Він видав циркуляри, в яких запроваджував глибоке вивчення духовного світу дитини, врахування рівня розвитку учнів, їх знань та вихованості, індивідуально-психологічних особливостей.
Дисципліну М. Пирогов вважав головним фактором виховної діяльності. Свідомий громадянин є насамперед морально вихованою людиною: сумлінною, правдивою, справедливою, доброю, щирою, з самоусвідомленням необхідності дисципліни міжособистісних стосунків. Хоч у нього інколи була двояка думка стосовно тілесних покарань учнів, все ж він радив педагогам уникати приниження дитячої гідності та моральних почуттів. Страх тілесних покарань, на його думку, знищує сором дітей, а це розтліває їх. Тілесні покарання не сприяють організації добрих взаємовідносин між педагогами та вихованцями, не створюють позитивної моральної атмосфери в школі (Там само, с.53).
Проголошуючи ідею гуманізму у вихованні, М. Пирогов пропагував прогресивну ідею виховуючого навчання. Педагог дбав про розвиток людини, зазначаючи, що він повинен підкріплюватися міцними знаннями, а якщо цього нема, то відбувається процес формування “поверхової” людини (Там само, с.50).
Педагогічна громадськість високо поціновувала освітянські заслуги М. Пирогова. Слушною є думка О. Герцена, який називав його “первым согражданином нашим”.
Видатний педагог В. Стоюнін у статті “Заметки о русской школе” (1881) порушив питання, яке мало кардинальне значення і для шкіл в Україні: громадянином може називатися тільки людина вільна, тільки член такого суспільства, яке має змогу вільно розвиватися під державною охороною. Необхідними умовами розвитку громадянина є самоврядування, вільна праця, суд за участю самих же громадян, гласність, наука. “Старе все геть, якщо воно непридатне; нове все на сцену, якщо визнано, що воно добре,” – говорив В. Стоюнін (Стоюнін В. Я. Пед. соч. – 3-е изд. – 1911).
У визначенні громадянина відбилася класова суть поглядів В. Стоюніна, а саме: він відмежовується від кріпосного ладу, говорить, що суспільство повинне розвиватися, проте цей розвиток він розуміє як розвиток “під державною охороною”. Підкреслюється союз буржуазії з самодержавством. Як необхідні умови для розвитку суспільства В. Стоюнін перелічує якраз ті реформи, які були розпочаті в 60-х роках. Суспільство, на думку В. Стоюніна, звичайно, повинне розвиватися, але цей розвиток має бути планомірним, без революційних вибухів: “Суспільство – не будівлі, які кожний може перебудовувати за своїм планом і на свій смак, а живий, вищий і складний організм, який можна зруйнувати, але не перетворити; в цьому організмі можуть бути свої хвороби, але вони лікуються не руйнівними засобами, що створюють хаос, а поліпшеними законами і прагненням кращих і найосвіченіших громадян зробити посильний добрий внесок у життя суспільства.” (Там само).
Необхідність виховання людини і громадянина Приводить В. Стоюніна до ідеї національного виховання. Людина і громадянин не існують, зауважує В. Стоюнін, абстрактно, а тільки в житті, у певній місцевості, мають свою історію і свої потреби. “У кожному вихованні, при всьому його загальнолюдському спрямуванні, неодмінно має бути своя часточка народності, яка й становить пожвавлюючий дух” (Там само, с 85-86).
Багаті здобутки у царині культури, школи і педагогіки у другій половині XIX ст. в Західній Україні (Закарпатті) тісно пов’язані з іменем О. Духновича. Він уперше в Україні видав підручник з педагогіки “Народна педагогія на користь училищ та вчителів сільських” (1857), в якому творчо розвинув педагогічну ідею на принципах народності, громадянськості, демократизму та гуманізму. Проблему розвитку, формування та виховання підростаючої особистості О. Духнович науково обгрунтував, зазначаючи, що людина без виховання, немов “недоглянута земля, на якій росте бур’ян” (Духович А. Народная педагогия в пользу училищь и учителей сельських. Част 1. – Львов, 1857).
Розглядаючи громадянське співжиття з позицій світового співтовариства, О. Духнович дійшов висновку, що воно може існувати за умови виконання кожним членом людської спільноти своїх обов’язків. При цьому перший обов’язок людини полягає у служінні Богу, другий – у служінні своєму народу (Там само, с.47).
Мета життя О. Духновича – боротьба за звільнення українського народу з-під австро-угорського гніту та відродження культури, освіти, національної, громадянської самосвідомості українців. Він сприяв відкриттю початкових шкіл, виданню букварів та шкільних підручників, поетичних збірок, альманахів, організації краєзнавчого музею, збиранню народних пісень, предметів культури, народного побуту (“Книжки читальної для початківців” (1847), “Сокращенной грамматики письменного языка” (1853). “Народной педагогии в пользу училищь и учителей сельських” (1857) та ін. Заслуги Духновича тим більш значимі, що він працював у той час, коли народна освіта у Закарпатті перебувала в формальному стані, оскільки багато шкіл існувало тільки на папері.
Звернемо увагу на те, що, вивчивши досвід попередників і сучасників, деякі українські педагоги другої половини XIX ст. поглиблювали їх вчення відносно реалізації принципу народності. Саме до таких представників належав педагог, громадський діяч С. Миропольський. Так, слідом за М. Пироговим, він вважав, що освіта має передбачати загальногромадське виховання, доповнене “національно-практичним”.
При цьому він виходив з того, що, з одного боку, “дитя – людина”, отже у ньому потрібно розвивати загальнолюдську гідність. З іншого – “дитя – син свого народу”, майбутній член суспільства, покликаний працювати на користь собі й людям. Тому, стверджував він, поряд з загальнолюдським елементом загальної освіти в народній школі, повинні бути елементи національної і практичної освіти дитини. Немає потреби доводити, підкреслював педагог, ту стару і загальнодоступну з часів М. Пирогова істину, що перш ніж стати техніком, робітником, суддею, воїном, адвокатом, потрібно стати людиною і громадянином (Миропольский С. И. Жизнь и школа. Практические задачи народной школы //Семья и школа. – 1874. – №1 – С.6-33).
Серед праць вітчизняних вчених він особливо виділяв книги для читання К. Ушинського, Г. Паульсона і В. Водовозова. Прикладом для наслідування вважав діяльність і погляди А. Дістервега та К. Ушинського.
С. Миропольський вважав необхідним під час реалізації принципу народності звертатися до історичного минулого свого народу. Він високо цінував роль та знання історії у вихованні любові до народу, справедливо зазначав, що вітчизняна історія є вираженням народного життя, виявом народної і загальнолюдської самосвідомості. “Чи потрібно говорити, – писав він в “Народной школе”, – що знайомство народу зі своїм історичним минулим складає для нього живу і нагальну потребу” (Миропольський С. И. Самообразование учителя народной школы // Семья и школа. – 1872. – Т.2. – №5. – С.1-32). За переконанням С. Миропольського, здійсненню принципу народності в школі сприяє громадянська позиція вчителів, які повинні бути як захисниками загальнолюдського принципу у вихованні, так і палкими прихильниками національного.
Безперечно, звернення до історичного минулого народу сприймалося багатьма українськими діячами (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Максимович, Г. Галаган, П. Чубинський, П. Житецький, А. Скальковський, О. Лазаревський, О. Єфименко та ін.) як моральна і духовна опора у формуванні світогляду особистості. Спроба очищення історії від псевдогероїчних міфів, великодержавницьких фальсифікацій, різного роду спотворень доводила безперервність етногенезу українців від найдавніших часів (Див.: Т. Шевченко “Юродивий”; П. Куліш “Українка”; П. Чубинський “Коротка характеристика українців”; О. Лазаревський “Описание Старой Малоросии”; О. Єфименко “История украинского народа”). Аналіз цих тем давав можливість національній еліті вважати українців спроможною самодостатньою нацією. Звернення до історичного минулого вважалось вагомим виховним впливом у становленні підростаючої особистості, розвитку її патріотичних і громадянських якостей. Сприяли цьому такі праці, як “Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького”; “Указатель источников для изучения малороссийского края”; “Очерки по истории Правобережной Украины”, “История украинского народа” та багато інших, де аналізується історична спадщина українського народу. Безперечним авторитетом в українській історіографії був видатний історик, публіцист і педагог М. Костомаров. У своїх працях “Мысли о федеративном начале в древней Руси”, “Две русские народности”, “Черты народной южнорусской истории”, “Правда полякам о Руси” та ін. він обстоював самостійність української нації й окремішність українського історичного процесу, який на його думку, є втіленням волелюбного громадянського, демократичного духу українського народу.
Формування патріотичних і громадянських якостей засобами історичної спадщини, з погляду прогресивних діячів (К. Ушинський, М. Костомаров, П. Куліш, С. Миропольський та ін.), у другій половині XIX століття розглядалось з позиції фактору впливу на виховання підростаючої особистості. Адже такий підхід дає змогу пояснити свої національні пріоритети та визначити громадянські орієнтири.
Отже, у досліджуваний період прогресивні національні діячі розглядали формування громадянськості/враховуючи, передовсім, державні запити становлення громадянина Російської імперії (проведення реформаторської політики), а вже потім – потреби національного самовизначення. Але вважаємо за доцільне підкреслити, що висловлювання щодо громадянського формування підростаючої особистості в Україні у другій половині XIX століття не обговорювались широко серед педагогічної громади, скоріше, це були одиничні погляди прогресивних представників національної і наукової еліти.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)