Професор-державотворець Михайло Сергійович Грушевський

Я. Голобородько,

Доктор філологічних наук

Херсон

Українська дійсність впродовж тривалого часу складалася й розвивалася так, що вона неначе готувала та передбачала появу універсалів, які могли б перейматися найрізноманітнішими суспільними і громадськими сферами. Вона потребувала титанів, що могли б охопити, зрушити, піднести безмірно широкий спектр соціумних питань, проблем, аспектів. Вона неодноразово потребувала постатей, які самі ставали історією. Або принаймні її величним й увічненим національним символом.

Саме такою особистістю і був Михайло Сергійович Грушевський – визначний український історик й історіограф, організатор науки, археограф, педагог і теоретик педагогіки, соціолог, етнограф, публіцист, літературознавець, фольклорист, письменник, критик, видавець, редактор, культуролог, просвітитель, політолог, державний і політичний діяч і, врешті, перший президент УНР.

Михайло Грушевський залишив досить грунтовну “Автобіографію”, видрукувану “як рукопис” у Києві 1926 року, що дозволяє із найбільшою точністю відтворити й простежити провідні віхи, напрями його духовного, наукового та соціополітичного розвитку. “Автобіографія” – це своєрідний роман-конспект його життя, доведений до середини 20-х років XX століття й віддзеркалюючий напругу розвою національної аксіології в Україні.

У цьому автобіографічному міні-романі він зазначав, що “роджений 17 вересня ст. ст. 1866 р., в Холмі, де батько був тоді (дуже коротко) учителем “греко-уніятської” гімназії” (в усіх цитаціях зберігаються особливості його стилю й правопису. – Я. Г.). Михайло Грушевський із предметною конкретністю виклав географію перших життєвих років, наголошуючи на тому, що, де б він не перебував й у якому б оточенні не знаходився, практично постійно відчував у собі й довкола себе, передусім завдяки постаті батька, наявність “українського чинника”. Далі в “Автобіографії” він повістував: “Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869 р.: в Ставрополі (1870 – 8), потім Владикавказі, зрідка звідуючи Україну. Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в ареолі далекої “вітчизни”, і контрастом чужоплеменної й чужомовної “чужини”.

Вступивши 1880 року до Тифліської гімназії, Михайло починає знайомитися з українською літературою, насамперед історичною, і зачитується творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Метлинського, А. Скальковського. Неабияке значення для становлення історико-культурних і національних інтересів М. Грушевського, за його спогадами, мав журнал “Киевская старина”, і в “Автобіографії” він зізнається, що його найзаповітнішою “мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератором, видавцем і – ученим”. Поступово серед палітри інтересів-запитів мислячого й спраглого до знань учня виокремлюються дві домінанти – література й історія.

Перші літературні твори Михайла Грушевського, що ними стали вірші й невеличкі прозові форми, припадають на тифліський період. 1884 року він надіслав свої юнацькі “проби пера” знаменитому на той час І. Нечуєві-Левицькому, який його підтримав і за сприяння якого влітку 1885 року в газеті “Діло” було видрукувано перше оповідання М. Грушевського під назвою “Бех-аль-Джугур”. Художню діяльність він не припиняв упродовж майже всього свідомого життя, періодично друкуючись в альманахах “Степ”, журналах “Літературно-науковий вісник”, “Зоря”, “Промінь”, у газеті “Село” тощо. Грушевський був помітним учасником літературного процесу і за своє життя випустив друком прозові збірки “Оповідання” (1904), “Subdivo” (“Проти неба”, 1918), “З старих карток” (1918), “Під зорями” (1928), написав драматичні твори “Хмельницький в Переяславі” (1917) та “Ярослав Осмомисл” (1917).

Упродовж 1886-1890 років Михайло Грушевський навчався на філологічному факультеті Київського університету святого Володимира. Він покладав неабиякі сподівання на університетську ауру, університетський дух, стиль, рівень, проте його романтичні надії у цьому сенсі не справдилися. Університетська дійсність не залишила в його душі й свідомості надто приємних спогадів, і майбутній вчений-політик оцінював її досить критично, відзначаючи відсутність грунтовності у тогочасній вищий освіті й того, що нині зветься “свободою слова”. У цьому річищі він виділяв те, що було “на перший план висунено класичну філологію, все інше запхано на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціальности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу”.

Визначальний вплив на М. Грушевського у цей період мав професор-історик В. Антонович, якого він назвав “найбільшою окрасою тодішньої української науки”. Саме під його орудою Грушевський розпочинає систематичні історичні студії, теми й напрями яких нерідко підказував Антонович. Серед перших праць молодого історика – дослідження “Южнорусские господарские замки в половине XVI века. Историко-статистический очерк”, яке він згодом уважав своєю першою науковою роботою, що варта уваги. На тре-9 тьому курсі навчання Михайло Грушевський розпочинає займатися проблемою “История Киевской Земли от смерти Ярослава (Мудрого) до конца XIV века”, за яку одержав золоту медаль. Його наукове зростання й успіхи були такими, що він “був зіставлений при університеті професорським стипендистом по катедрі руської історії” (“Автобіографія”). В. Смолій і П. Сохань у передній статті до одного з перевидань “Ілюстрованої історії України” зазначають, що “протягом чотирьох років М. С Грушевський працював над дослідженням “Барське староство”, яке успішно захистив у травні 1894 р. як магістерську дисертацію”.

З 1894 року починається нова віха його наукової кар’єри, зумовлена тим, що “цісарським рескриптом” була заснована на львівським університеті катедра “всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східньої Европи” (хоча спочатку передбачалося створення кафедри української історії. – Я. Г.) …, і тоді ж на сю катедру іменовано мене (офіціяльну пропозицію було зроблено рік скорше”, як зазначав Михайло Грушевський у вже цитованій автобіографії. З переїздом до Львова молодий магістр пов’язував чималі надії та сподівання, проте львівська культурна дійсність виявилася не такою розвиненою та оформленою, як він на це розраховував.

Відчувалася відсутність лідера-особистості, який би поклав на себе повноваження “розумового центру”, “інтелектуального джерела” організаційної та науково-просвітницької діяльності. Не вистачало кваліфікованих працівників-виконавців, а разом із ними і наукових матеріалів, студій, розвідок, якими можна було б наповнювати фахові видання. Не вистачало й однодумців, бракувало участі в наукових проектах вчених зі Східної та Центральної України, які практично не підтримували видавничі, дослідницькі задуми Михайла Грушевського. І він став розраховувати на власні організаторський талант і науково-літературний потенціал, фактично діючи за принципом: якщо обставини не сприяють справі, треба зробити так, щоб справа стала вище обставин. І саме тому цей період, врешті, видався напрочуд вдалим для молодого вченого, який опинився перед завданням і необхідністю суттєвого піднесення розвою історичної науки та української національної самосвідомості у Західній Україні.

Обійнявши у Львові кафедру, Михайло Грушевський сім семестрів поспіль, з 1894 до 1897 року, викладав загальний курс історії України, популяризував українознавчі студії, докладав зусиль до об’єднання прихильників національної ідеї. Він був серед фундаторів національно-демократичної партії Галичини, що у програмових цілях ставила перед собою досить радикальні завдання. Переїзд Грушевського до нового місця роботи став цілком знаковою подією, оскільки продемонстрував масштаб й осяги його натури – яскраво багатоталановитої, феноменально працелюбної, самовіддано цілеспрямованої та невичерпно енергійної. В. Смолій та П. Сохань так схарактеризували черговий етап його розвитку, що припав на 1894 рік і діяльність у львівському університеті: “Відтоді протягом 19 років (до 1913 р.) діяльність М. С Грушевського пов’язана з цим університетом, з науковим і громадсько-політичним життям Львова і Галичини. То був надзвичайно плідний період його наукової, науково-організаційної та педагогічної діяльності. Упродовж зазначеного періоду він підготував і прочитав курси університетських лекцій з історії України, на основі яких пізніше розгорнув багатотомну монументальну працю “Історія України-Руси”… Водночас із підготовкою до публікації праць він займався такими питаннями, як заснування музеїв, створення наукових комісій, збирання джерел з історично-культурної спадщини України, збагачення фондів бібліотек тощо”.

Чи не найважливішою нішею для Михайла Грушевського стала його участь у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Спочатку він був головою його історико-філософської секції, протягом 1895-1914 років очолював археографічну комісію НТШ, а впродовж 1897-1913 років головував у цьому Товаристві. Будучи вченим із широкими суспільно-громадськими інтересами, він виступав за налагодження видавничої справи й поширення друкованої продукції, вбачаючи у цьому спосіб залучення до української справи різних верств населення. Задля цього Михайло Грушевський організував систематичне й досить частотне видання “Записок Наукового товариства імені Шевченка”, надавши їм статусу авторитетного чинника духовного життя. Як підкреслювали В. Смолій і П. Сохань, “за його редакцією протягом 1895-1913 pp. було видано 110 томів цього універсального українознавчого наукового часопису, сторінки якого надавалися історикам, літературознавцям, фольклористам, мовознавцям та іншим фахівцям”. Окрім цього, він редагував томи “Етнографічного збірника”, інших українознавчих видань. За його ініціативою весною 1899 року було створено “Українсько-руську видавничу спілку”, що спеціалізувалася на виданні популярних і художніх книжок, які сприяли розвитку національної культури й самосвідомості.

Наприкінці 1897 року Михайло Грушевський зініціював реформування ілюстрованого тижневика “Зоря” в новий журнал під егідою видання НТШ, і 1898 року з’явився “Літературно-науковий вісник” – чи не найцікавіший і найсильніший український часопис помежів’я XIX-XX століть, що став емблематичним виданням, яке утверджувало національні цінності та пріоритети. До керівництва журналом М. Грушевський, який був головним редактором, залучив провідних культурних діячів, і до складу редколегії у львівський період існування “ЛНВ” входили ще І. Франко, О. Маковей та О. Борковський, а згодом натомість двох останніх до редакції було введено В. Гнатюка. І хоча, як зазначається в “Літературознавчому словникові-довідникові” (К., 1997), “фактично основну роль у формуванні видання, виробленні та реалізації його програми, у згуртуванні автури, в редагуванні матеріалів журналу львівського періоду відіграв І. Франко”, це не применшує значення М. Грушевського у житті цього часопису, особливо якщо врахувати, що “головний тягар редакційної праці в київський період “Літературно-наукового вісника” ліг на плечі М. Грушевського, який опублікував на його сторінках десятки художніх творів, наукових та публіцистичних праць, рецензій”.

Цей престижний і авторитетний журнал виходив до початку Першої світової війни, коли на тлі посилення монархічних настроїв владою його було заборонено. Варто додати, що після лютневих революційних подій 1917 року видання “Літературно-наукового вісника” було поновлено, і цього разу його редактором став брат ученого й політика – Олександр Грушевський, український історик, етнограф, фольклорист, літературознавець і педагог, який був членом Центральної Ради. “ЛНВ”, за концептуальним спрямуванням О. Грушевського, існував у форматі одного з провідних видань УНР, обстоював ідею української державності, поширював досягнення національної культури.

Українознавча й “проукраїнська” діяльність Михайла Грушевського у галицькому ментально-культурному соціумі, де історично відчутними, а то й визначальними були польські впливи й чинники, неодноразово зазнавала критичних, дошкульних оцінок і відвертих нападок, засуджень, що інколи набирали досить гострих і різких форм. Грушевському доводилося боротися не тільки за “українське питання” (тут використано його улюблену формулу) й українську національну справу, але й проти тих, хто ставав до нього у непримиренну й завзяту опозицію, вимагаючи навіть розправи над відомим ученим.

У “Автобіографії”, розмірковуючи над цим періодом життя, він наводить такі факти й свідчення: “В польських кругах становище моє в університетській справі, близкість до української університетської молоді і рішучість, з якою я проводив ідею національної рівноправности українського елементу з польським (і російським), накликали на мене особливо сильні атаки під час боротьби за університет 1901 – 3 pp., коли польські націоналісти обсипали мене ріжними інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання під суд і ин.”. Під кутом зору подальшої долі Михайла Грушевського симптоматичним виглядає той факт, що у цей час він ставить свій підпис під політичним маніфестом, у якому стратегічною метою національних дій проголошувалася самостійність України. Залишаючись насамперед ученим, він своїми кроками заявляв про себе як про політика.

Загострення ситуації навколо Михайла Грушевського засвідчувало головне: він ставав усе більш помітною й харизматичною постаттю, з якою не можна було не рахуватися. Його відомість і популярність очевидно виходили за межі Галичини, загалом України. Він був одним із провідних фахівців у галузі історії України, який аспекти історичні поєднував із проблемами культурно-політичними. 1899 року, напередодні археологічного з’їзду в Києві, він порушив проблему про можливість виступів на ньому українською мовою. А 1903 року на запрошення Вільної російської школи в Парижі він прочитав курс лекцій, присвячений питанням історії України. Одним із результатів його лекційної діяльності в столиці Франції стала книжка (російською мовою) під назвою “Очерк истории украинского народа”, що видавалася й перевидавалася 1904, 1906 і 1911 року й у якій із допомогою наукового інструментарію варіювалася думка про закономірність активізації українського національного руху й фактично викладалась програма української автономії. Ця студія, окрім досить широкого суспільного резонансу, додала емоцій, пристрастей полеміці навколо Михайла Грушевського як “проводиря українського сепаратизму”.

У період революційних подій 1905-1907 років Михайло Грушевський виступає як публіцист і громадський діяч, який переймається сьогоденням і перспективами України. Він прагне якомога глибше, охопніше відчути й зрозуміти українську дійсність і з цією метою чимало подорожує Лівобережною, Слобідською та Південною Україною. У ці роки Грушевський пише нотатки й статті, що друкуються у тогочасній пресі. Наслідком цього стали публіцистичні збірки “З біжучої хвилі. Статті і замітки на теми дня 1905 – 1906 р.” (К., 1906), “Украинство в России, его запросы и нужды” (СПб., 1906), “Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки” (СПб., 1907). Виступаючи у них за всебічний розвій української культури, мови, освіти, він розвиває й утверджує концепцію, що цього можна досягти за умови, якщо Україна матиме широку автономію у складі Росії. Михайло Грушевський готує російську громадськість, її духовну й інтелектуальну еліту до необхідності зважувати на нові потреби й запити українців та українства, до висновку про формування нової якості взаємин України та Росії. Саме цьому була присвячена його нова праця “Про старі часи на Україні”, що вийшла друком 1907 року в Санкт-Петербурзі.

З 1906 року Михайло Грушевський усе тісніше власні наукові й громадсько-політичні інтереси пов’язує з Києвом. Він стає фундатором і головою Українського наукового товариства, що постало в Києві весною 1907 року. Протягом 1908-1913 років редагує “Записки Українського наукового товариства”, з 1914 року – журнал “Україна”. Його діяльність цього періоду, грунтуючись на наукових засадах і концепціях, наповнювалася не тільки очевидною національною, а й державницькою спрямованістю. Вчений і політик, історик і державний діяч, публіцист і будівничий майбутньої держави – ці іпостасі усе нероз’ємніше поєднувалися в його натурі, інтересах, світосприйнятті.

У ці ж напружені часи Михайло Грушевський продовжує цілеспрямовану роботу з написання й друку своєї фундаментальної, брендової праці – “Історії України – Руси”, що вийшла 10 томами в 13 книгах у період з 1898 по 1936 роки. Усвідомлення цього задуму й проекту як свого головного покликання, як сенсу власного наукового життя, як історико-духовної необхідності для України прийшло до нього ще в молоді роки. Викладаючи мотиви, що спричинилися до створення цієї епохальної книги, він підкреслював: “Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річею, для якої час іще не наспів, бракує матеріялу, зістаються величезні прогалини і т. д.”. Безпосередню підготовку до здійснення свого наукового наміру Грушевський розпочав у середині 90-х років, коли, після плідної роботи в архівах, видав, починаючи з 1895 року, чотири книжки із серії “Жерела до історії України – Руси”.

Спочатку Михайло Грушевський передбачав написати й випустити цю працю, за його словами, “в трьох невеликих томиках”. Проте, що є цілком закономірним для творчих задумів, об’єм історичного матеріалу й загальний обсяг дослідження значно виросли, перетворивши його на багаторічний і багатотомний проект. У процесі роботи над “Історією України-Руси” відбулася ще одна сутнісна еволюція: ця праця вийшла за межі суто й власне історичної студії, набувши рис та якостей синтезуючого мегадослідження, в якому обстежувалися політична історія, етнокультурні й духовні засади та реалії, специфіка суспільного й економічного життя України. Книга Михайла Грушевського практично стала великою енциклопедією буття українського народу, виконуючи наукові, освітні, просвітницькі та націєтворчі функції.

“Історію України – Руси” і чекали, і не чекали у тогочасному культурно-інтелектуальному соціумі. Коли наприкінці 1898 року було видруковано її перший том, значна частина читацької аудиторії сприйняла це як подію непересічної ваги, водночас поважні наукові кола фактично проігнорували його. “В Галичині сей початок Історії був прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіязмом, – згадував у “Автобіографії” Грушевський. – Але на просьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона. В наукових кругах російських і польських книгу грунтовно замовчано, як і взагалі цілу Історію; та і з українських істориків-спеціялістів ніхто не дав оцінки чи навіть статті про неї”. Проте реакція офіційних прошарків суспільства не вплинула на наміри й моральний стан ученого, який, “не вважаючи на се,., вів з цілим напруженням розпочате діло…”.

Починаючи з 1900 року, він звертається до німецьких видавців із пропозицією друку “Історії України – Руси”, сподіваюсь, у разі успіху, заманіфестувати за кордоном наявність “українського питання”, “української справи” та наукових інтерпретацій української минувшини й у такий спосіб вплинути на ставлення до українознавчих студій у Росії. Проте ці пропозиції не знайшли підтримки у німецьких видавничих фірм. Водночас, працюючи над “головним науковим” дослідженням, “задачею свого життя”, Грушевський продовжував готувати й друкувати інші книжки, причому не тільки історичного гатунку. З-поміж них виділяються “Ілюстрована історія України” (1911), “Про українську мову й українську школу” (1912), “Початки громадянства” (1921), що позначені просвітницькою та просвітительською місією і створювалися, як зазначав учений і мислитель, “для поступу й розвитку рідного народу”. У цих працях, що відзначаються популярним викладом і зорієнтованістю на свідомість, як нині прийнято говорити, пересічного українця, Михайло Грушевський сформулював свій соціодуховний ідеал – культурна, освічена і високорозвинена українська нація, яка посідає гідне місце серед інших європейських національних спільнот.

Початок Першої світової війни застав Михайла Грушевського на Гуцульщині, в Криворівні. Він хотів дістатися Києва або Львова, проте в умовах воєнних дій це виявилося нереальним. Тоді він виїжджає до Відня, а згодом через Італію та Румунію йому вдається повернутися в Україну. Коли в середині листопада 1914 року вчений разом із сім’єю приїжджає до Києва, відразу був заарештований і поміщений у Лук’янівську в’язницю. У лютому 1915 року було прийняте рішення про його висилку до Сибіру. Але впливовим петербурзьким друзям ученого вдається внести зміну в остаточне рішення влади, й натомість Сибіру його було відправлено до Симбірська.

На той час професор Грушевський – це вже визначна постать у науці, авторитетний інтелектуал, моральний авторитет, і на його підтримку стають колеги. Наслідком цього було те, що “за проханням російської академії восени” 1915 року Михайла Грушевського, про що він зазначав у “Автобіографії”, було “переведено до Казани, як міста більш придатного до університетських занять, а рік пізніше до Москви, все під “явний нагляд поліції”. Перебуваючи в Симбірську й Казані, він займається науковими студіями, працює над “Всесвітньою історією”, у Москві ж продовжує “Історію України – Руси”, а також співпрацює із редакцією “Украинской жизни, тижневиком “Промінь”, організовує українську видавничу спілку й наукове товариство.

Після падіння російської монархії Михайло Грушевський розуміє, що настав час нових історичних звершень для України. Він стає членом Української партії соціалістів-революціонерів, із програмою якої пов’язує сподівання на багатоаспектний розвій національних начал. 27 березня 1917 року повер-тається до Києва, де ще за 10 днів до цього був обраний Головою Центральної Ради. Понад рік Грушевський активно займається політичною діяльністю, зосередившись на обгрунтуванні й формуванні дер-жавних інституцій України. Одним із результатів цієї діяльності стали його публіцистичні виступи, статті. Він пише численні політичні, політологічні, публіцис-тичні й науково-популярні матеріали, що друкувалися у виданнях “Нова рада” і “Народна воля”. З-поміж цих праць виділяються “Українська Центральна Рада й її Універсал”, “Вільна Україна”, “Якої ми хочемо автономії й федерації”, “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “Україна і Росія”, “Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти” (усі – 1917).

У цих по-пристрасному полемічних роботах Михайло Грушевський обстоював ідею “будови нового життя України”, висловлював необхідність “федеративного устрою для Російської республіки”, утверджував макротезу про те, що “широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв’язку – се та програма даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад”, висловлював переконання, що “тільки творячи самі автономію України, українізуючи або творячи нові органи місцевого самоврядування, в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними установами і вінчаючи об’єднання автономним органом цілої України.., ми доведемо тим самим реальність, жизненність і корисність сього домагання”.

У розділі “Повороту немає” (з праці “Вільна Україна. Статті з останніх днів”) Михайло Грушевський говорить і про імовірність самостійної української державності, наголошуючи на тому, що “стало все більше зростати переконання в неминучій потребі забезпечити українському народові державне право: або федерацією Російської держави, а як ні, то повною незалежністю України”. І тут же акцентовано, енергійно й упевнено додавав: “Тільки державність признавалась певною запорукою вільного політичного і національного розвитку українського народу. Се сталося і відстатися не може. Від сього становища не може бути повороту назад, в пройдені стадії чисто культурного самоозначення або культурної автономії”.

Прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського змусив політика й вченого перейти на нелегальне становище. Для того щоб уникнути арешту, Грушевський живе за всіма правилами конспірації, будучи готовий до найдраматичнішого повороту подій. Учорашній лідер і кумир стає персоною нон грата в Україні. Драматичні умови життя цього періоду ускладнювалися й надзвичайно важким психологічним станом, у якому перебував недавній перший президент УНР. “Після гетьманського перевороту, – повідомляв про себе Михайло Грушевський, – жив у Києві інкогніто, зчаста міняючи місце прожитку і шукаючи спочинку від тяжких переживань в літературно-науковій праці”. У цей час він пише низку частин “Всесвітньої історії”, праці “Старинна історія. Античний світ” і “Середні віки Европи”.

Після падіння гетьманату Грушевський повертається до активної суспільної діяльності, проте не в політичному, а в науковому й громадському річищах.

На початку лютого 1919 року Михайло Грушевський переїжджає до Кам’янця-Подільського, де на той час знаходилася резиденція українського політичного керівництва. Там він переймається переважно видавничою та освітньо-педагогічною діяльністю, редагуючи газету “Голос Поділля” й працюючи над шкільними підручниками з історії України. Наприкінці березня професор Грушевський вирушив за кордон у складі делегації українських соціалістів-революціонерів для участі у конференції II Інтернаціоналу. Політична ситуація в Україні розгорталася у такий спосіб, що він залишився за кордоном, очоливши восени 1919 року Український соціологічний інститут.

На межі 10-х-20-х років XX століття Михайло Грушевський часто змінює місце проживання, мешкаючи у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі. Він продовжує займатися публіцистичною та науковою роботою, організовує часописи “Europe orientale”, “Борітеся поборете”, “Наш стяг”, у яких активно друкується. З 1922 року розпочинає систематичну роботу з написання своєї головної літературознавчої праці, якою стала “Історія української літератури” (т. 1 – 5) і яка друкувалася у Львові та Києві протягом 1923-1927 років. Великі задуми й проекти – особливість творчої натури Грушевського, його історичне покликання, його достеменний соціодуховний масштаб. В “Історії української літератури”, що залишилася не завершеною, він розглянув надзвичайно широке коло питань, охопивши початки усної національної словесності, український обрядовий фольклор, літературу Київської Русі, українське письменство доби середньовіччя, усну народну творчість 13-17 століть, літературні явища на терені України протягом 15-16 століть. У цій філологічній праці він насамперед виступав суспільствознавцем, який крізь призматику культур-но-історичних цінностей викладає й оцінює розвій літературного процесу. Як підкреслюється в “Українській Літературній Енциклопедії” (Київ, 1988, том 1), “свій науково-методологічний підхід до побудови концепції історії української літератури Грушевський називав “соціологічним”, розглядаючи літературу як ключ до пізнання соціального життя суспільства, що, зокрема, передбачало і вивчення художньої форми як важливого культурно-історичного явища”.

У своїх соціополітичних поглядах і концепціях 1921 -1922 років, що стосувалися перспектив України, ставлення до Радянської влади, він усе відчутніше розходиться зі своїми колишніми однодумцями. Це стало однією з внутрішніх передумов можливості його повернення в Україну. Зовнішнім чинником такого рішучого кроку для колишнього президента УНР стала талановито організована піар-кампанія на батьківщині, що мала на меті суто прагматичні політичні завдання – заручитися якщо не офіційною підтримкою, то принаймні всенародно продекларованою лояльністю одного з речників національної ідеї. Повернення до Києва донедавна опального вченого-історика й політика разом зі своєю сім’єю відбулося 7 березня 1924 року.

Якщо доба УНР стала апогеєм політичної кар’єри Михайла Грушевського, то 20-ті роки стали вершинними у річищі його академічного визнання. Наприкінці 1923 року його було обрано академіком АН УРСР (тоді – ВУАН), а 1929 – академіком АН СРСР. У цей період свого життя, як підкреслюють В. Смолій і П. Сохань, він “увесь віддався науковій роботі, очолив ряд комісій у системі академії, знову розгорнув інтенсивну організаторську діяльність для видання журналу “Україна”, “Записок історично-філологічного відділу ВУАН”, “Студій з історії України”, наукового збірника “За сто літ” тощо”, “багато й плідно працював… над власними рукописами”, “знову, як і раніше у Львові, навколо вченого гуртуються молоді, талановиті вчені…”

Здавалося б, доля подарувала йому за неспокій і драматичні перипетії багаторічних шукань спокійний ритм класичної наукової праці. Проте життя завжди готує великим людям нові випробування.

Наприкінці 20-х років внутрішньополітична ситуація в Україні, як і в усій тодішній державі, значно ускладнилася. Це відчув на собі й Михайло Грушевський. Моральна атмосфера навколо нього погіршувалася. Йому почали усе частіше закидати участь у керівництві національно-визвольним рухом кінця 10-х років. За ним почало стежити ГПУ. Внаслідок цих обставин Грушевський у березні 1931 року з України переїжджає до Москви. Проте розрахунки на те, що цей крок захистить його від небезпеки, не справдилися. Реальне життя в черговий раз виявилося жорстокішим за уявлення про нього.

У Москві академіка Михайла Грушевського було заарештовано, формальною підставою для чого слугувала підозра про його причетність до діяльності Українського націоналістичного центру. Під арештом протримали недовго, проте ці події помітно травмували його психіку й здоров’я. Пильнування тодішніх спецслужб за ним було продовжено. Розв’язка неухильно наближалася. У листопаді 1934 року він перебував на лікуванні у Кисловодську. Йому було зроблено операцію, що, за найпоширенішою версією, стала формою страти. Михайла Грушевського не стало 25 листопада, його тіло було перевезене до Києва, де визначного вченого і політичного діяча поховали.

Михайло Сергійович Грушевський – це, безперечно, не лише титанічна, але й універсальна постать в українській дійсності. В усіх своїх виявах-амплуа він сягав рівня, що ставав еталоном для сучасників і співвітчизників. Методологічним підгрунтям його наукових, культурологічних і соціумних досягнень варто вважати засадничий постулат, усвідомлений ним ще на стадії початку життєтворчості, сутність якого – критичність, вимогливість до себе і вміння постійно ставити перед собою складніші й важчі завдання. Ставити, для того щоб їх долати. Цей постулат він сформулював й оприлюднив 30 вересня 1894 року на вступному викладі (лекції) у Львівському університеті: “Я пройшов у свій час філологічну школу, і з неї міцно витвердив принцип – nemini credere. Завжди шукати і ніколи не задовольнятись, не сподіватись, що посів цілком усю істину, так що всякий інший погляд, інша вихідна точка в тій справі неможлива, абсурдна… Наука – це неперестанний скептицизм. Не той недужий, немічний, що зостається при самому аналізі, при самій руйнації, а той здоровий, плодотворящий скепсис, що веде за собою слідом роботу синтетичну”.

Уся подальша праця Михайла Грушевського – і як вченого-інтелектуала, і як культурного та громадського діяча, і як політичного керівника – була спрямована на “роботу синтетичну” в справі розвитку й становлення національних державотворчих засад. Він став людиною, без якої неможливо уявити українську культуру, духовність і державність не лише перших десятиліть, а й усього XX століття. Він став особистістю, яка сама писала українську історію.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Професор-державотворець Михайло Сергійович Грушевський