Проблеми мови в епістолярній спадщині І. Нечуя-Левицького
У контексті мовних дискусій про шляхи розвитку української літературної мови, що точилися в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., заслуговують на увагу погляди І. С. Нечуя-Левицького. У таких своїх працях, як “Сьогочасна правописна мова на Україні” (К., 1907 р.), “Криве дзеркало української мови” (К., 1912 р.), письменник висловив низку думок, що стосувалися вироблення єдиних літературних норм. Згодом він опублікував і окрему граматичну працю під назвою “Граматика українського язика” (частина I, Етимологія) та “Граматика української мови” (частина II, Синтаксис) (К., 1914 р.).
Чимало цікавих думок щодо стану і перспектив розвитку української літературної мови знаходимо у листуванні І. С. Нечуя-Левицького із відомими діячами мистецтва і культури. Епістолярну спадщину письменника можна вважати важливим джерелом для дослідження поглядів письменника на проблему нормалізації української літературної мови.
Письменник наголошував, що єдина загальнонародна українська літературна мова не повинна відриватися від народнорозмовної основи, причому не тільки в творах художньої літератури, а й у публіцистичних та наукових. Кожний літератор повинен звертати увагу на мову своїх творів і піклуватись про її народність. У листі до П. Стебницького (1905 р.) письменник зазначає: “…я думаю, що лучче писать так, як тепер народ говоре, та так і читать. Це ж простіше і легше” [1, с. 454].
Немало критичних роздумів присвячено впливові галицької мови на розвиток загальноукраїнської літературної мови на народній основі. Річ у тому, що Галичина довгий час перебувала в чужому мовному оточенні, що й зумовлювало проникнення в галицьку писемну мову значної кількості полонізмів та германізмів. Тому письменник гостро критикував уживання в літературній мові таких безпідставно запозичених слів.
І. С. Нечуй-Левицький рекомендував усувати з мови і вузькі провінціалізми, якщо їх можна замінити іншими за значенням широковживаними словами. “Не всі ж слова й форми мови можна брать з усяких підмов, бо їх мало хто розумітиме, як-от поліське – откуль, одтуль, скуль або галицькі – небавом (незабаром), завдяки, майже, позаяк(бо), бувєм, бувєсь і інші провінціоналізми” [1, с.471].
Не всі поради письменника можна сьогодні прийняти беззастережно. Наприклад, він пропонував вживати іменники середнього роду типу оповідання, весілля, начинання в формі родового відмінка множини тільки із закінченням – ів (оповіданнів, весіллів, начинаннів), заперечував потребу написанням апострофа у словах типу з’їзд, сім’я (зйізд, сімйа), виступав проти вживання деяких прислівників – завдяки, майже та ін. Проте серед великої кількості запропонованих ним слів чимало увійшло до літературної мови, стало її надбанням (заохочувати, нехтувати, вчинок, житло, хист). І. С. Нечуй-Левицький справедливо пропонував вживати займенники цей, ця, це замість сей, ся, се, а замість форм життє, питтє, повітрє використовувати життя, пиття, повітря.
Епістолярна спадщина І. С. Нечуя-Левицького дає підстави говорити про те, що письменник постійно розширював свій лексичний запас. Він неодноразово відсилав у листах до Комарова і до Грінченка цілу низку слів, почутих у селах, щоб вони внесли їх у словники.
Велика кількість лексем і граматичних форм, які пропонував Нечуй-Левицький, збереглася до наших днів. Це дає підстави стверджувати, що жива практика письменника узаконила чимало лексичних, граматичних і правописних форм, які стали основою для вироблення норм сучасної української літературної мови.
Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів. У 10-ти томах.- К., 1968.- Т. 10.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)