Проблема життя, смерті й безсмертя в духовному досвіді людини
Вищої, абсолютною цінністю є людське життя. Сутність життя в історії людства трактувалася по – різному: від боротьби за існування (Ч. Дарвін) і способу існування білкових тіл (Ф. Енгельс) до космічного процесу якісних змін “життєвого пориву” (А. Бергсон). Але аксіологічний аспект осмислення життя полягає не стільки у з’ясуванні її суті, скільки в пошуках відповідей на питання: “у чому сенс життя?”, “Навіщо людина живе?”.
Життя є загальним необхідною умовою здійснення всіх інших (реальних і утопічних) цілей, завдань, мрій, які людина ставить перед собою. На відміну від тварини людина усвідомлює свою смертність, розуміє, що життя не нескінченна. Тому він прагне продовжити своє життя, долучитися до вічного, залишити про себе пам’ять. Але це вдається людині лише в тому випадку, якщо його життя було наповнене сенсом. З’ясування, з’ясування і пошук цього сенсу виступають, таким чином, попередніми умовами людського безсмертя.
Виступаючи абсолютної, вищою цінністю, життя може мати різну ціну.
Таким чином, пошук сенсу життя для людини є природним процесом і випливає він з природної ж потреби самовідчуття значущості свого життя для інших і самого себе. Сенс життя не може бути визначений остаточно, тому що він не заданий наперед, а формується людиною на кожному конкретному етапі свого буття. Будь-які конкретні прив’язки до окремих смис – ложізнеіним цінностям мають сенс, але не можуть охопити все ціле. Сенс життя не може бути вичерпаний навіть самим повним переліком змістовних життєвих цінностей.
Тому, якщо й можливо, то лише саме абстрактне (а тому й малоцінне в практичному відношенні) його визначення; сенс життя полягає в самому житті, в тому, щоб жити справжнім життям, бути Людиною за всіх обставин і навіть всупереч їм.
Смерть – завершальний момент існування живої істоти. Невід’ємною рисою релігій є уявлення про смерть як про кінці плотської, земного життя і перехід до вічного – бестленной, духовної.
Проблема смерті породжує питання про мету і сенс життя. У цьому питанні є суб’єктивна та об’єктивна сторона. Суб’єктивна сторона проблеми сенсу життя вирішується кожною людиною по своєму, залежно від світоглядних установок.
Людина як біологічна індивідуальне істота смертна. Він не являє собою виключення з матеріальних, у тому числі біологічних, систем. Як і все. що володіє буттям, рано чи пізно закінчує своє існування і переходить у небуття, так людина завершує своє життя процесом вмирання. Від усіх інших живих істот людина відрізняється найбільше тим, що протягом всієї свого індивідуального життя він ніколи не досягає “цілей” життя родової, історичної; в цьому сенсі він постійно нереализуемости, адекватне істота.
Людина не задовольняється ситуацією. І ця незадоволеність містить в собі причини творчої діяльності, що не укладені в безпосередніх її мотивах. Тому покликання, завдання кожної людини – всебічно розвивати всі свої здібності і в міру можливостей вносити свій особистий внесок в історію, в прогрес суспільства, його культури. У цьому і полягає сенс життя окремої особистості, який вона реалізує через суспільство, але такий же й сенс життя суспільства і людства в цілому.
Життя людини продовжується в його дітях, онуках, наступних поколіннях. Людина створює різні предмети, знаряддя праці, наукові праці, здійснює нові відкриття. Сутність людини виявляється в його творчості, в якому він самостверджується і за допомогою якого забезпечує своє соціальне і більш тривалий, ніж у індивіда, існування.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)