ПРОБЛЕМА ВЛАДИ ГРОШЕЙ У ПОВІСТІ М. В. ГОГОЛЯ ПОРТРЕТ

Януш Зоряна Василівна

Учениця 11 класу Рогатинської гімназії ім. Володимира Великого Івано-Франківської області

ПРОБЛЕМА ВЛАДИ ГРОШЕЙ У ПОВІСТІ М. В. ГОГОЛЯ ПОРТРЕТ

Розпочинається ще один день життя. Крізь хмари пробивається яскраве сонячне світло, під ногами приємно шелестить пожовкле листя, усмішка випадкового перехожого додає оптимістичного настрою. Та, на жаль, так багато людей перейняті проблемами, де дістати гроші, чим закінчиться економічна криза в державі, що не помічають усього того прекрасного навколо них. У період такої нестабільної економічної ситуації матеріальна проблема є найгострішою. Та мимоволі виникає питання: якби люди жили в достатку, чи тоді б вони звернули увагу на навколишню красу? На мою думку, відповідь не може бути однозначною. Література знає багато прикладів, коли людину охоплює нестримна жадоба до збагачення, незважаючи на і без того великі статки. Такі мотиви простежуються в п’єсах Івана Карпенка – Карого “Сто тисяч”, “Хазяїн”, новелі Оноре де Бальзака “Гобсек”, романі Ф. Достоєвського “Злочин і покара”, частково в п’єсі І. Котляревського “Наталка Полтавка” та ін. Справді, проблема влади грошей була актуальною у всі часи. Мабуть, прагнення до збагачення знищило більше людей, ніж будь-що інше, адже саме з нього розпочались хрестові походи, Столітня війна між Францією та Англією, Перша та Друга світові війни.

Не міг не торкнутись проблеми згубного впливу грошей на людину і майстер художнього слова, думки, найтоншої деталі Микола Васильович Гоголь. Незважаючи на своє вбоге матеріальне становище, письменник чудово розумів, що в жодному випадку не варто переоцінювати значення грошей.

Здатність знаходити мистецьке в буденному – основна риса творів М. В. Гоголя. Цей принцип був у творчості письменника постійним протягом багатьох років праці на літературній ниві. По-новому він висвітлений у повісті про згубну роль “меркантильності”, божественне походження людського таланту, істинне покликання мистецтва – “Портрет”.

Читаючи цю повість, ми знайомимось із юнаком, який, за словами Гоголя, “был художник с талантом,.. с самоотвержением предан своему труду”. Одразу ця людина викликає симпатію. Для нього не мав великого значення одяг, краса якого так хвилювала молодь, уся його увага була зосереджена на мистецтві, у якому він постійно хотів відійти від традиційності, сірості, буденності. Та читача повинні насторожити слова професора, який казав: “Можна пуститься писать модные картинки, портретики за деньги, но на этом ведь губится, а не развертывается талант. Терпи. Обдумывай всякую роботу”. Вони засвідчують те, що хлопець імпульсивний та нетерплячий, а це може мати погані наслідки.

Негативні враження складаються і від купленого художником портрета: “Это был старик с лицом бронзового цвета, скулистым, чахлым, черты лица, казалось, были схвачены в минуту судорожного движенья,.. необыкновеннее всего были глаза. Они просто глядели, глядели даже из самого портрета, как будто разрушая его гармонию своею странною живостью”. Опис очей, дзеркала людської душі, такий незвичний, що викликає неприємні відчуття, які згодом отримають логічне підтвердження. Слід також згадати про те, що в цей твір автор вводить містичні мотиви. Досить тривожним і дивним є сон Чарткова, в якому він бачить “свертки в виде длинных столбиков; каждый был завернут в синюю бумагу, и на каждом было виставлено: “1000 червонных”. Згодом виявиться, що в рамці портрета і справді були заховані червінці. Звичайно, юнак був здивований такою знахідкою, і одразу постало питання, що з нею робити. Саме цей момент можна вважати переломним у житті художника. Він одразу купив модний одяг, не торгуючись, винайняв чудову квартиру на Невському проспекті, пішов у французький ресторан. До цього читач може поставитись з розумінням. Навіть автор шукає виправдання своєму героєві: “Не то заговорили в нем двадцять два года и горячая юность”. Але Чартков починає зверхньо ставитись до людей, навіть до тих, яким багато в чому завдячує: “На мосту заметил он своего прежнего профессора и шмыгнул лихо мимо, как будто бы не заметил его вовсе”. Такий вчинок свідчить про гординю й егоїзм.

Після того, як в газеті з’явилась замовлена самим художником стаття під назвою “О необыкновенных талантах Чарткова”, до нього прийшли перші клієнти – дама з вісімнадцятирічною дівчиною, портрет якої він і мав написати. Звичайно, хлопець хотів проявити свої творчі можливості, “сердце его начало даже слегка трепетать, когда он почувствовал, что выразит то, чего еще не заметили другие.., он словил легкую желтизну, едва заметную голубизну под глазами”. Але дама вирішила, що це зайве, і художникові довелось намалювати “холодно-идеальное лицо”. Це його спочатку засмутило. Та, як пише Гоголь, майстер “произвел по городу шум”, тому до нього вибудувалась довга черга. Всі клієнти хотіли, щоб було красиво і швидко, тому від мистецького бачення реальності майже нічого не залишилось, “кисть его хладела и тупела, и он нечувствительно заключался в однообразные, давно изношенные формы”. Ми спостерігаємо деградацію людини-митця: “Жизнь его коснулась тех лет, когда все дышащие порывы слабее доходят до души”. Але і це не зупинило Чарткова: “Все чувства и порывы его обратились к золоту. Оно стало его страстью, идеалом, страхом, наслаждением, целью”. А “прокинувся” він аж тоді, коли побачив прекрасну, сповнену щирістю і життям картину молодого художника. Як пише М. В. Гоголь, “с очей его будто слетела повязка”. Чартков усвідомив, що марно втратив роки своєї юності, безжально загасив іскру свого таланту. Він загорівся думкою намалювати “опадшего ангела; эта идея была более всего согласна с состоянием его души”. Ще теплиться надія, що талант повернеться до нього, але М. В. Гоголь показує нам невідворотність такого процесу: “Кисть его заключилась в… границы и оковы им самим на себя наброшенные”.

Чартковим оволоділа жахлива заздрість до тих, хто міг вкласти душу в свої картини та наповнити їх глибоким змістом. Він почав скуповувати, на аукціонах дорогі картини, на кожну він “с бешенством тигра… кидался, топтал ее ногами, сопровождая это смехом наслаждения”. Недарма ж автор називає свого героя “свирепым мстителем” та “ужасним бичем”. Як бачимо, в другій половині першої частини повісті автор називає свого персонажа тільки на прізвище, а це є доказом того, що така особа не гідна носити ім’я, бо давно втратила людську подобу.

Таке насильницьке життя не могло довго продовжуватися. Навіть сам М. В. Гоголь, розчарований поведінкою свого героя, радіє його хворобі: “К счастью мира и искусств наконец все обратилосьв самую ужасную болезнь”. В кінцевому результаті Чартков помер. Смерть, здається, є логічним завершенням такого ницого та беззмістовного життя. Чи могло воно бути іншим? Безперечно, так. Згадується думка Аппія, який писав: “Кожен – коваль своєї долі”. Чартков міг по-іншому розпорядитись грішми, не прагнути постійно до їх накопичення, під час роботи кожний елемент, взятий із навколишнього світу, спершу осмислити, а тоді, наповнивши його внутрішньою силою, випускати назовні за допомогою кисті та фарб.

Отже, перша частина повісті М. В. Гоголя “Портрет” є яскравим зразком того, що коли доля дає людині шанс, то головне його правильно використати. Справді, гроші дають людині можливість відчути себе сильною та важливою, але потрібно пам’ятати слова з Біблії: “Ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета, і в безліч бажань безглуздих та шкідливих, що штовхають людей у прірву та на погибель”.

Щодо другої частини повісті, то вона виконує функцію філософсько-етичного коментаря до першої, є своєрідним трактатом про призначення мистецтва, його вплив на людську свідомість. Важко погодитися з думкою Бєлінського, який відгукнувся про цю частину досить критично, стверджуючи, що в ній “совсем не видно Гоголя. Это явная приделка, в которой роботал ум, а фантазия не принимала никакого участия”. Навпаки, М. В. Гоголь прагнув показати тісну взаємодію людини і мистецтва не в науковій формі, а на конкретному прикладі, що зробити без фантазії неможливо.

Починаються події другої частини твору в залі, де саме проводиться аукціон. Під час торгів за картину між двома найбагатшими аристократами почулось: “Позвольте мне прекратить ваш спор. Я, может быть, более, нежели всякий другой, имею право на этот портрет”. Це сказав молодий, непримітно одягнений чоловік років тридцяти п’яти, названий автором “художник Б.”. Він почав розповідати історію, яка переносить читача в “ту часть города, которую называют Коломною, куда не заходит будущее, где тишина и отставка”. Чоловік розповів, що там між усіма лихварями був один, про якого ходили дуже страшні чутки, адже “странная судьба всех тех, которые получали от него деньги”. Справді, згодом ми отримаємо аргументацію такого висновку: юнак, який позичив у лихваря гроші, за короткий період часу зовсім змінився і помер в приступах божевілля; князь Р., взявши гроші на весілля з коханою, став ревнивим тираном, і після невдалої спроби вбити свою дружину покінчив життя самогубством; кучер, який багато років возив чесно, за копійки вбив пасажира. Далі художник розповів про свого батька – “человека замечательного во многих отношениях”, який був щирою, простою людиною, проте мав неабиякий талант до малювання, тому “ему давали бесперестанно заказы в церкви, и работа у него не переводилась”. На одній з картин йому потрібно було намалювати Духа темряви, і художник хотів у його очах втілити все те важке, злобне, що пригнічує людину. Ідеальним варіантом був би лихвар. І, як не дивно, одного дня він сам прийшов до художника, кажучи: “Нарисуй с меня портрет. Я, может быть, скоро умру, но я не хочу умереть совершенно, я хочу жить”. Художник погодився і взявся за роботу. Коли він почав малювати очі лихваря, то його охопило дивне відчуття: “Он чувствовал, что эти глаза вонзались ему в душу и производили в ней тревогу непостижимую”. Він відмовився дописувати портрет. Лихвар болісно сприйняв відмову, адже був впевнений, що “жизнь его сверхъестественною силою удержится в портрете”. Ці слова насторожують. Звідки в людини могли з’явитись такі думки?

Після смерті лихваря в житті художника почали відбуватись дивні речі: його супроводжували неспокій, тривога, а через люту заздрість до свого учня він мало не вбив дружину. Після того, як він віддав портрет, його життя налагодилось.

Важливим є той епізод, коли автор говорить про те, як художник попросив вибачення у свого учня і усіма способами намагався загладити свою вину. Тут М. В. Гоголь, мабуть, висвітлює власну життєву позицію, адже в “Авторській сповіді” він писав: “Варто тільки не дивитись на те, як тебе люблять інші, а дивитись на те, чи любиш ти їх сам”. Щодо художника, то він усвідомив, що “кисть его послужила дьявольским орудием”, і частина життя лихваря якимось надприродним способом перенеслась у портрет й тепер тривожить всіх наступних його власників.

Смерть дружини, дочки та молодшого сина художник сприйняв як кару, тому вирішив піти у монахи. Лише після довгих років, вимучуючи своє тіло та водночас підкріплюючи душу силою молитви, він наважився намалювати картину, об’єктом зображення якої стало народження Ісуса. Картина була надзвичайно красивою: всіх вразили неабияка святість фігур, глибокий розум в очах Божого немовляти, почуття смиренності в обличчі Пречистої Богоматері, урочисте мовчання, яке наповнило усе полотно.

В цей час закінчив навчання в Академії син художника, оповідач. Він захотів побачитись з батьком. Син очікував побачити “отшельника, чуждого всему в мире”, та яким було його здивування, коли перед ним з’явився “почти божественный старец!” Найглибших струн серця торкаються настанови батька: “Талант есть драгоценнейший дар Бога – не погуби его… Во всем умей находить внутреннюю мысль и пуще всего старайся постигнуть высокую тайну создания… художник и в тревоге дышит покоем”. Справді, людина, яка відчула в собі талант, найперше має бути чиста душею. Адже талант – це Божий дар, і ми маємо його плекати та розвивати, а для цього потрібно відчути в собі щиру віру в Творця, милосердя, терпіння до ближнього і, безперечно, любов до всього, що нас оточує.

Цікавою та несподіваною є розв’язка твору, адже коли всі звернули увагу на стіну, де мав висіти портрет, виявилось, що його там немає. Очевидно, хтось, скориставшись тим, що слухачі відволіклись, вкрав його. Про майбутню долю картини після смерті Чарткова автор нічого не каже. Можливо, хтось забрав її собі, а можливо, вона так і залишилась в його квартирі.

Отже, М. В. Гоголь ще раз наголошує на тому, що людина є вінцем мистецтва і покликана прикрашати світ. Незважаючи на будь-які життєві ситуації, ми повинні пам’ятати, що милосердя, турбота, щирість допоможуть з гідністю пройти усі випробування. Бог дає людині вибір, і наше майбутнє в наших руках. То що ж не дає нам вдихнути на повні груди, широко розплющити очі і впевненим кроком ввійти в новий день життя? Маємо лише пам’ятати слова Миколи Васильовича Гоголя, який писав, що “знайшовши ключ до власної душі, ми ним відімкнемо душі інших”. Тож, відкривши серце для добра та любові, розпочнімо наші пошуки!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4.67 out of 5)

ПРОБЛЕМА ВЛАДИ ГРОШЕЙ У ПОВІСТІ М. В. ГОГОЛЯ ПОРТРЕТ