Проблема методу у філософії права
Методологічна роль філософії права полягає, насамперед, в тому, що вона не тільки досліджує, розробляє методи, що застосовуються в правовій сфері, а й озброює спеціальні юридичні та інші науки.
Сучасна методологія розуміє під методом сукупність прийомів, способів, алгоритмів досягнення поставленої мети. За ступенем спільності розрізняються філософські методи (деякі автори називають їх методами-підходами), загальнонаукові методи (методи-прийоми) і спеціальні методи конкретних наук. Зрозуміло, що філософія права не дає рекомендації з приводу конкретної діяльності – як проводити обшук, організовувати засідку, затримати озброєного злочинця і т. п. Її рівень – гранично загальні методи, зокрема історичний, діалектичний, метафізичний, логічний, феноменологічний, системний, деятельност-ний, герменевтичний.
Історичний метод передбачає розгляд правової реальності як взаємозв’язку минулого, сьогодення і майбутнього, з’ясування динаміки будь-якого правового феномена в міру розвитку людства, зміни історичних епох. Важливість цього методу в тому, що він “утримує” дослідника від зайвого абстрагування, дає можливість усвідомити минуле як передумову і обов’язкова умова для пізнання суті сьогодення і побудови моделей майбутнього (Див.: Французова Н. П. Історичний метод у науковому пізнанні М., 1972.).
Діалектичний метод вимагає керуватися такими основними принципами: об’єктивності – розглядати правову реальність такою, яка вона є насправді, а не якийсь хотілося б її бачити; всебічності – підходити до вивчення правової реальності з максимально можливих позицій, враховуючи якомога більше зв’язків і залежностей, а серед цієї безлічі виділяти головні, що визначають; розвитку – дослідити правову реальність не як застиглу даність, а як процес.
Основні закони діалектики, виконуючи методологічну функцію, орієнтують дослідника правової реальності на необхідність:
а) виявлення суперечностей правової реальності, насамперед між повсякденною реальністю і системним світом людини;
б) поєднання кількісного та якісного підходу при аналізі динаміки правової ситуації в суспільстві, пошуку заходи як якісно-кількісної визначеності і фіксації моменту переходу правової реальності з одного стану в інший;
в) виявлення і опори на “нове”, активного заперечення “старого” із збереженням позитивного, що може бути використано для вдосконалення правопорядку; розрізнення “нового” і “псевдонових”, коли “старе” маскується під “нове”, намагаючись продовжити своє існування.
Так звані неосновні закони діалектики дозволяють досліднику або законодавцю виявити або забезпечити єдність змісту і форми правових феноменів, не допустити формалізму (домінування форми над змістом); виявити справжні причини зміни правової реальності й передбачати слідства, розрізнити причини, привід і привід змін, що відбуваються; побачити за зовнішніми проявами сутність правової ситуації; зрозуміти, що поодинокі факти не існують ізольовано від загального стану, а загальне проявляє себе тільки через одиничне, що випадкові події, накопичуючись, неминуче ведуть до закономірного, а в кожній закономірності присутній елемент випадковості і т. д.
У той же час слід підкреслити, що застосування діалектичного методу (як, втім, і будь-якого іншого) автоматично не веде до успіху. Він не може все пояснити і дає лише один із способів пояснення. Більше того, перебільшення, гипертрофирование можливостей діалектичного методу обертається релятивізмом.
Метафізичний метод також широко використовується в пізнанні правової реальності. Особливо він ефективний там, де потрібно “зупинити”, “зафіксувати” процес зміни в певній точці простору або часу. Така потреба виникає при дослідженні окремих елементів правової реальності, при класифікації, систематизації правових подій, коли необхідно відволіктися від деяких реальних зв’язків, використовувати тільки кількісні або тільки якісні характеристики.
Однак перебільшення можливостей цього методу веде до догматизму, тобто до розгляду правової реальності як незмінною, раз і назавжди даною. Але це зовсім не свідчить про ущербність або неповноцінності методу, як його іноді характеризують, слідуючи марксистській традиції.
Феноменологічний метод дозволяє розглядати правову реальність з позицій життєвого світу, враховуючи внутрішній стан, почуття людини.
За допомогою системного методу правову реальність вивчають як систему, що складається з взаємодіючих елементів, компонентів і підсистем.
Діяльнісний метод орієнтує дослідника на те, що правова реальність не існує поза діяльністю людини, поза його активності, спрямованої на досягнення певних цілей.
Аксіологічний метод дає можливість виявити значуще для людини в конкретній ситуації і поза її рамок, виявити цінності повсякденної реальності і системного світу, відрізнити цінності від псевдоценностей.
Особливе значення в пізнанні правової реальності грає герменевтический метод, розгляду якого присвячена наступна глава.
Природно, для пізнання правової реальності широко використовуються і загальнонаукові методи – аналіз, синтез, аналогія, порівняння, моделювання, абстрагування, індукція, абдукція, дедукція, експеримент, спостереження та ін.
До спеціальних методів права та правоохоронної діяльності відносять слідчий експеримент, зовнішнє спостереження, впровадження у злочинну групу, засідку, прослуховування, пеленгацію, допит, очну ставку, опитування свідків та ін.
Ще раз підкреслимо, що філософія права як загальна методологія виступає підставою, загальним орієнтиром для загальнонаукових та спеціальних методів. Кожен метод важливий і дає максимальні результати “в межах своєї компетенції”. Якийсь один метод, безумовно, не вирішує всіх проблем пізнання і перетворення правової реальності. Бути методологічно збройним фахівцем – це значить знати і вміти користуватися максимально можливою кількістю методів, розумно їх поєднувати, компенсувати недоліки одного методу достоїнствами іншого. Придатного на всі випадки, єдино правильного методу, будь то діалектичний або системний, не існує. Як не існує і “ніяких правил, алгоритму або логіки, за допомогою яких можна було б чисто механічно отримувати нові істини, робити відкриття в науці” (Рузавин Г. І. Методологія наукового дослідження. М., 1999. С. 2) або розслідувати злочин. А ось якусь приблизну послідовність пізнання і перетворення реальності встановити можна. Скажімо, процес розслідування злочину в епістемологічному плані являє собою послідовне виконання наступних розумових операцій.
1. Визначення факту дійсності, що вимагає дослідження. Ця операція передбачає інтенцію пізнавального інтересу на певну подію, збір про цю подію необхідної інформації, встановлення фактично вчиненого, первинну систематизацію подій, встановлення логіки їхнього проходження одного за іншим.
2. Постановка проблеми, тобто встановлення відомого і невідомого. Проблема – це усвідомлене незнання, знання того, чого ми не знаємо, але що необхідно знати для розкриття злочину. Наприклад, слідство має відомості про мотиви злочину, його цілі, засоби і способи здійснення – це для слідства не є проблемою; проблема – те, чого слідство не знає, скажімо, складу злочинної групи.
3. Висування гіпотези, тобто припущення про те, що неіз-гестно. У філософії науки вимоги до гіпотез детально розроблені, вони повинні бути релевантні, перевірятися, сумісні, пояснювальну, передбачувану, прості, еврістічен-ни і засновані на фактах1. Висування гіпотези – вельми складний розумовий процес, тому і на цій стадії пізнання правової реальності існує набір певних прийомів, методик, таких, наприклад, як “мозкова атака”, “експертне опитування”, “фокус-група” та ін.
4. Перевірка гіпотези, для чого проводяться дві операції – її доказ і спростування, тобто процедура послідовної аргументації обгрунтованості та помилковості даної гіпотези для вирішення конкретної пізнавальної (расследовательской) завдання.
Якщо доводиться неспроможність гіпотези, висувається нова. Якщо гіпотеза виходить досить обгрунтованою, робиться гіпотетичний висновок, який потім перевіряється на практиці або моделюється в експерименті. Правильність висновку підтверджує правильність гіпотези.
Таким чином, в основі дослідження правової реальності лежать загальні принципи теорії пізнання. Однак, враховуючи специфіку об’єкта пізнання, застосовуваних засобів і операцій, можна говорити про виділення в теорії пізнання особливої, правової епістемології як вчення про загальні принципи пізнання саме правової реальності.
1 Рузавин Г. І. Методологія наукового дослідження. М., 1999. С. 64-98.
Методологічна озброєність фахівця забезпечується знанням та вмінням застосовувати в пізнавальному процесі максимально різноманітні методи, прийоми та методики. Методологічний плюралізм служить свого роду противагою догматизму, практицизму або схоластичному теоретизування, які є неприйнятними крайнощами в пізнанні і перетворенні правової реальності.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)