ПРО ВЕЛЕТА – ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(Казка)

Давно, в дитячий любий вік,

В далекім ріднім краю

Я чула казку. Чула раз,

А й досі пам’ятаю.

Мені її розповідав

Малий сільський хлопчина

Без тенденційної мети,

Бо він же був дитина.

Ні, він розказував її

З простотою святою

(я, може, помилку роблю,

Що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку

Вечірньою порою,

В той час, як захід розпалив

Пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував

Стареньку нашу грушу,

І щось таємне і жаске

Нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава,

Що тихо майоріла,

І гаю дальнього стіна,

Що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій

Ми певності не мали, –

Хто знав, про що її гілки

“на мигах” промовляли?

А найстрашніші нам були

Оті ставні тополі,

Що вшикувалися в ряди, –

Запевне, з злої волії

Бо все те, запевняв Лаврін,

(так приятель мій звався),

Зросло на велеті тому,

Що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись

Не тілом лиш, а й духом,

Всі людські пута й кайдани

Зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла

Ніяка міць ворожа,

Поки на нього не прийшла

Таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив,

Того Лаврін не відав.

Питала потім я й старих,

Та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь

Своїм ясним перуном,

А тільки сном його накрив,

Немов м’якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, –

Ні, часом кара божа!

Спіткала велета у сні

Пригодонька негожа.

Ліг велет – думав, на часок,

Та й спить уже століття,

Землею заснітився весь

І марить про страхіття.

Бо скористали вороги

З його важкої млості,

Безкарно точать з нього кров

І трощать білі кості.

Вже оснували тіло все

Залізними дротами,

Припали до глибоких ран

Неситими ротами.

Не раз до серця глибини

Сягають хижі руки,

А велет спить камінним сном,

Хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні

Наморщить густі брови,

Тоді стинаються й шумлять

Гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль,

Він трохи ворухнеться,

По тілу корчі пробіжать,

Уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,

Гадають: “Ет, примара!”

Але ущухне божий гнів,

Минеться й божа кара.

І встане велетень з землі,

Розправить руки грізні

І вмить розірве на собі

Усі дроти залізні.

“Все, що налипло на йому,

Одразу стане руба…” –

Хлоп’я спинилось. Нам обом

Волосся стало дуба.

“Коли ж він встане?” – тремтячи,

Спитала я хлопчину.

“За рік, сто рік чи за безрік,

А може, й в сю хвилину”.

Тут раптом вихор налетів,

І дерева здригнули.

Ми, як сполохані пташки,

До хати враз майнули…

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе,

То й казку сю згадаю.

Єгипет, 5/ІІ 1913


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

ПРО ВЕЛЕТА – ЛЕСЯ УКРАЇНКА