ПРО ПРАВДУ І КРИВДУ – НАРОДНІ КАЗКИ – ІЗ ДЖЕРЕЛ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:

– А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи неправдою?

– Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

– Ні, дядечку! Є правда – правдою лучче жити.

– Ходім на суд.

– Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда – уся моя худоба буде вам; моя правда – ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз.

– Ну, добре.

І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть – зустрічається їм чоловік – з заробітків, чи що, йшов.

– Здоров, чоловіче добрий!

– Здорові!

– Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

– Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.

– Ну, оце раз моя правда! – каже дядько. А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть – зустрічається їм пан. А небіж і каже:

– Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.

– Ну, добре.

От порівнялися з паном і питають його:

– Скажіть, будьте ласкаві. палочку. як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

– Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер найшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.

– Оце вже і вдруге моя правда! – сказав радісно дядько

Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть – зустрічається їм піп. Небіж і каже:

– Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже – на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.

– Ну, добре!

Як порівнялися з попом, питають його:

– Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

– Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.

– Оце вже і втретє моя правда! – сказав радісно дядько.

Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись – узяв він мотузку та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево – вибирає гілку, на якій би то повіситись. “Ото, думає собі, добра гілка – кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б”.

Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а мотузку й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:

– Ти що сьогодні наробив?

– Е… я такого наробив, що там хоч що хай роблять,- не справлять.

У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.

– Добре ж ти зробив, та ще не так.

– А як же?

– Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю – вгатить.

– О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!

– Ну, а ти що зробив? – питає він другого.

– Е… я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!

– Добре ти зробив, та ще не так, – каже ватаг.

– А як же?

– Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города,- буде вода на весь город.

– О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!

– Ну, а ти ж що зробив? – питає він третього.

– Е… я такого наробив, що хай там хоч що не роблять – нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.

– Добре ти зробив, та ще не так.

– А як же?

– Хто відрубає глухого кутка та підкурить – така буде, як і перше.

– Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити!

А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: “Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю”.

Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:

– Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені – я вгачу?

– Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).

– Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.

– Візьми.

Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі – так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.

Тоді той чоловік і думає: – Дай поїду ще до тог. города. де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води. Сів та й поїхав до тог. города. Не доїжджаючи д. город. кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на коромислі.

– Що це ти, бабусю, несеш?

– Воду, синочку.

– Дай же й мені напитись.

– Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю. А сім’я у мене велика, пропаде без води.

– Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.

Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала та мерщій у город трюшком. І розказала всім городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посере. города. викопав його – і потекла вода відтіль по всьом. городу. Городяни нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:

– Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова,- може, вилікую її.

Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають Він і питає їх:

– Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.

– Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!

– Усе ж скажіть королеві.

Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже.

– Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов той чоловік подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він

Узяв, настругав глухого кутка, підкурив її – і вона одразу подужчала1 так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.

Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:

– За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.

Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік. Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

– З якого ти королівства?

– такого-то.

– Із яког. города?

– такого-то.

– Як прозиваєшся?

– Так-то.

Тут король і признався, що він його небіж2 – той, що безвісти пропав.

– Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні? Ти тільки купець, а я король – правда кривду переважила!

– Як же це сталось?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все… А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

– Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:

– Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться3 , як моєму небожеві.

Узявши мотузку, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося – де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілці.

1 Подужчала – стал. здоровою. видужала.2 Небіж – племінник.3 Прилучитися – статися.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ПРО ПРАВДУ І КРИВДУ – НАРОДНІ КАЗКИ – ІЗ ДЖЕРЕЛ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ