“Про оратора” (Цицерон): опис твору
“Про оратора” (“De oratore”) – риторичне трактат М. Тулія Цицерона. Датується 55 м до н. е. Трактат присвячений брата Квінта та написаний в трьох книгах у формі діалогу, учасниками якого є знамениті оратори рубежу II-I ст. Антоній і Красс (дія приурочено до 91 м). Перша книга присвячена передумовам ораторської професії: даруванням, вправам і утворення. Всеосяжна освіченість, перш за все філософського характеру, що дозволяє з загальнолюдських позицій ставитися до будь-якої приватної дисципліни, що включає в себе і правову підготовку, – такий ораторський ідеал Красса. Антоній, навпаки, вимагає від оратора лише риторичних здібностей.
Друга книга також зачіпає питання взаємовідношення між ораторським мистецтвом і мудрістю. На цей раз Антоній виявляється більш сприйнятливий до ідей загальної освіти. Він дає детальний виклад трьох найважливіших риторичних дисциплін (inventio – мистецтво знаходження матеріалу для мови, dispositio – принципи його композиції, і memoria – мнемонічні правила), доповнені міркуваннями Г. Юлія Цезаря Страбона про дотепність і екскурсом про історіографію. У третю книгу, яку починає зворушливий некролог Крассу, входять міркування про стиль і манеру викладу. У ній також позначається основний пафос праці: для оратора мало чисто технічних навичок, він повинен відрізнятися високою мораллю і широким філософським освітою.
Ця думка взагалі характерна для риторичної (і не тільки риторичної) прози Цицерона. У знаменитій промові “За Архія”, якій наслідував Ломоносов в оді Єлизавети Петрівни, він відстоював своє право на вчений і творче дозвілля, службовець як відпочивав, так і самовдосконалення, необхідного для того, щоб стати корисним дня товариства громадянином (те місце, де говориться про користь наук і до якого як раз і звернувся Ломоносов, сходить до Аристотеля). Згодом, в трактаті “Оратор” (46 м), в один з найтяжчих для автора і найбільш плідних для його творчості періодів він підкреслював, що тим, чим він є, його зробила не риторична вишкіл, а філософська школа.
Крім трактатів “Про оратора” і “Оратор”, де в основному йде мова про технічні прийоми риторичного майстерності, Цицерон присвятив цій темі ще й “Брута” (також 46 р. до н. е.) – коротку історію римського красномовства, передмову якої послужило основою знаменитого вірша Тютчева “Цицерон”, беручи до уваги юнацьких творів, не настільки значних по своїх достоїнствах.
Мова і стиль Цицерона являє собою найвищий зразок прози золотого століття. Він відрізняється повнотою, ясністю, майстерним будовою періоду, відповідністю і віртуозністю у використанні риторичних прийомів (в тому числі і таких відповідальних, як прозаїчний ритм і клаузули, що включають в себе віршовані елементи, бо останнє, втім, характерно більше для патетичних місць промов, ніж для трактатів). У стилістичному відношенні Цицерон відстоював середній шлях, не обмежується ні пишнотою і барвистістю азіаніческого стилю (якому віддавав данину його друг-суперник Гортензій, чий некролог поміщений на початку “Брута”), ні строгістю і скупістю аттицизма, що поширився в останні роки життя Цицерона. Він відстоював доктрину гнучкості і доречності і вважав, що про високий має говорити високим стилем, про повсякденний – звичайним, про низькі предметах – відповідним чином (важко сказати, підіймається вчення Ломоносова про “три штилі” безпосередньо до Цицерону або ж воно являє висновок новоєвропейської риторичної традиції, природно, з тим же самим першоджерелом).
Спадщина Цицерона надзвичайно великий, і, як зазначав Ф. Ф. Зелінський, це одна з видатних особистостей стародавнього світу як за рівнем досягнень, так і по схоронності творчості; крім риторичних трактатів, тут представлені мови (найбільш знамениті – цикл “Проти Верреса”, катилинариев, “За Милона”, “Філіппіки” проти Антонія), філософські трактати ( “Тускуланские бесіди”, “Про природу богів”, “Про межі добра і зла “,” Про державу “,” Про закони “і ін.) і листування (з аттиком, з братом, з родичами; в ній Цицерон набагато розкутіше і безпосередніше, ніж в промовах і трактатах); фрагментарно збереглася поезія (що не користується визнанням і, мабуть, заслужено). Вплив Цицерона на європейську цивілізацію виключно велике; пік його популярності – епоха Відродження, в той час як в XIX і XX ст. його знають і читають менше (пор. характеристику героя в одній з початкових строф “Євгенія Онєгіна”).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)