ПРО БРАТИКА-ВЕДМЕДИКА – ОКСАНА ІВАНЕНКО – Українська література – Література для дітей
Сьогодні, коли хочете, я розповім вам про ведмежатко. Воно народилось взимку і доводилося внуком старому Михайлові. Кожній матері свої діти найкращі, а це ж було викапаним бать ком: і волохате, і незграбне, тільки очі ще невідомо які були, бо перші дні воно не розкривало очей. Та, мабуть, вони були темні, як у всього їхнього ведмежого роду. Воно народилося не само, а ще з сестричкою. Сестричка була така ж волохата, кругла і смішна. Мати-ведмедиха їх лизала – це було замість поцілунків, і діти горнулися до неї, під її густу, теплу шерсть. Поки що ведмежата нічого не розуміли, і їм було зовсім байдуже, де вони, що з ними, аби їхня мама була тут, з ними, годувала їх і пригортала до себе.
Минув час – і діти відкрили очі. Звичайно, мати не помилилась: очі були темні, манюсінькі і цікаві, як і в діда, і в батька, і в матері. Це було приємно, що діти схожі на батьків. Але тільки вони відкрили очі, як почали шуміти, вовтузитися, тикатися носами в усі кутки барлога. Особливо непосидючим був бра-тик-ведмедик.
– Отут ми будемо весь час? – невдоволено спитав він матір. – Я не хочу: мені тут нудно і вже набридло!
– Дурне! – засміялася мати. – Тільки прийде весна, ми вийдемо в ліс, гулятимемо по всіх горах, їстимемо ягоди і мед, – а смачнішого від меду нема нічого в світі, навіть у людей в долині.
– А чи ж скоро прийде та весна? – не вгамовувався ведмедик.
– Скоро, скоро! – зітхала мати. їй самій кортіло вийти швидше з лігва, пройтися з дітками по лісах, щоб усі бачили, які-то гарні діти в неї. Може, вони зустрінуть і старого діда. Він живе самотньо в печері над прірвою, і всі його бояться і шанують, бо він хазяїн усього лісу, тут, на горах. Про це знають добре всі: і вовки, і лисиці, і косулі, і навіть вівчарі, що пасуть улітку отари на верховинах. Вівчарі його так і назвали – старим Михайлом.
– Тут так темно, – вередував синок, – тут стільки гілок, листя, ми можемо не почути, як прийде весна. Мамо, я вирию маленьку-маленьку дірочку і слухатиму. – І він почав розгрібати лапами листя.
Та мама дала йому стусана і відкинула в другий бік. Вона, напевне, боялася, як кожна мати, простуди.
Але братик-ведмедик не заспокоювався. Коли мати спала, він таки зробив маленьку дірочку і сунув туди носик. Ой! Там було так холодно, тихо і біло-біло! Більше нічого не могло розі брати ведмежатко. Воно швидко загребло дірку і кинулося по грітися до мами. Та другого дня йому знову закортіло подивитися. Йому здалося вже не так холодно і не так біло, ніби сніг трошки-трошки почорнів.
“То мені відразу так здалося”, – подумало ведмежатко і третього дня вже сміливіше висунулося надвір. Ні, холодно вже не було! І вже не було так тихо, як уперше. Воно почуло якийсь шум-гомін:
Дзюр-дзір,
Ми з гір.
З верховин
Навздогін!
Ведмежатко ніяк не могло розібрати, що це таке. А всі в лісі знали, що то весняні струмки – значить, весна була вже десь близько за горами. І гори ніби почали коливатися – то сніг на них танув і стікав униз потоками.
Потім зашуміло щось угорі в блакитнім небі. Вертали додо му гуси з чужих країн. Вони так раділи! Широко-широко розправляли свої крила і гелготали:
Гел-гел-гелі,
Гел-гел-гелі,
Ми додому веселі,
А за нами весна
Поспішає ясна!
Як тільки полинули гуси, гори ніби зітхнули радісно. І враз почали витикатися з землі трави, а на деревах, як цікаві очиці, повизирали пуп’янки.
А потім щось зашаруділо-заграло внизу. То дзеленькали дзвіночки на череді:
Дзень-дзелень,
Дзень-дзелень!
А за ними заграли хлопчики-вівчарики на сопілках:
Ой ти, весно-веснянко,
Прилітай до нас зранку!
За горами не барися,
До нас швидше усміхнися!
Ні, в барлозі вже неможливо було сидіти.
– Матусю, рідненька! – закричало ведмежатко. – Усі грають, співають надворі, а ми сидимо в темряві!
Та матуся вже й сама розгрібала вихід з лігва.
Одразу сонце засліпило очі ведмежатам, і вони повалилися на землю. Але це було чудово! Братик і сестричка борюкались, перекидались, а мати лежала витягнувшись. Так приємно розправитися після вузького лігва, хоча воно й було в найстарішому і найтовстішому буці на всю гору. Ведмедиха лежала, позіхала і лагідно урчала на привітання пташок, які вертали додому і тому були такі щасливі, що й ведмедисі раділи – все-таки земляки!
Та й ведмежа сім’я їх ніколи не чіпала і не заважала ні літати, ні співати.
Але треба було чогось попоїсти – адже за зиму матуся дуже зголодніла. А то була брехня, що вона взимку смоктала лапу і з того була сита, – це на неї, напевне, наплів заєць. Вона просто притуляла лапи до морди, щоб не було так холодно, і, звичайно, зараз була голодна, та й дітей треба було привчати шукати їжу. Вона сказала:
– Годі вам бешкетувати! Ходімо пообідаємо! Дивіться пильно: можете їсти корінці, пуп’янки, добре, як знайдете жуків. Звичайно, влітку буде більше поживи. Незабаром ми спустимося нижче, і ви поласуєте рибкою і медом.
Ведмежатам це було до вподоби, вони бігли за матір’ю і їли все, що тільки можна було перегризти. Особливо братик-вед-медик був задоволений. Він хапав слизняків, відшукував торішні сухі ягоди, на його міцних зубах так і хрумтіли ніжні зелені стеблинки. Раптом він почув, що йти далі важко, що йому щось каламутно, і він заплакав.
– Я нічого більше не хочу!.. – сумно мовив він і повалився на землю.
– Ти просто об’ївся! – обурилася мати, але вона й злякалась: звідкіль же дурному маляті знати, як треба поводитись? Вона вирішила, що покарає його потім, а поки що треба ліку вати.
Ах! Людським дітям у таких випадках купують в аптеках касторку, та старий Михайло навчив свій рід, як треба лікуватися.
Ведмедиха швидко розгребла торішнє листя і відшукала зелений мох.
– Їж, їж, швидше! – наказала вона.
– Я не можу! – капризувало ведмежа. – У мене болить живіт! Ох! Ох! Ох!
– Їж, братику! – вмовляла і сестричка.
Братик-ведмедик зажмурився і – ковтнув. Але зелений мох був зовсім не противний, ведмедик непомітно облизнувся і з’їв би з охотою ще, так мама більше не дала.
– Нічого, – вирішив він, – завтра я сам знайду, з’їм, скільки захочу, аби тільки живіт перестав боліти.
Справді, на вечір ведмежа знову відчуло себе веселим і здоровим.
Життя почалося розкішне! З кожним днем ліси робилися густіші, і так чудово було бродити в смерекових нетрях, лазити в кущах шипшини. Кігті на лапах робилися все міцніші, і ведмежаткові здавалося, що воно на яку завгодно скелю злізе.
Мабуть, хлопчики скрізь бешкетники, і наш братик-ведмедик був куди неслухняніший, ніж його сестричка. Йому швидко надокучило ходити за мамою, поряд з сестричкою, і робити те, що мама накаже. Йому хотілося спуститися нижче – туди, куди біжать ріки з гір, бо мама давно обіцяла дати їм рибки, а досі ще не давала. Потім в долинах дзенькали дзвіночки на коровах – теж цікаво було подивитися, і потім, потім – ведмежа ні разу ще не куштувало меду! А про нього стільки розповідала мати!
От він і вирішив трошечки погуляти самому. Тільки мама і сестричка задивилися на якусь мурашину купу, як братик-ведмедик шасть у кущі – побіг униз. Але що ж це? Він одразу перекинувся і полетів униз. Він не знав ще, що вниз треба сходи ти обережно: адже в усіх ведмедів передні лапи коротші за задні, і вниз їм важко сходити.
Ведмежа сердито оглянулося. Тут було не так, як там, на горі. Багато дерев було в цвіту – так, ніби на них понасідало безліч рожево-білих метеликів. І щось літало і гуділо в повітрі: дж-дж-дж!..
Але тут росли і такі самісінькі сосни, як удома – і на них щось було начеплено. То люди з долини повісили борті – такі колоди для бджіл.
Братика-ведмедика цікавило все. Він, звичайно, зліз на дерево – і раптом так приємно запахло.
– Мед! Оце, напевно, і є мед! – збагнуло ведмежа і засунуло лапу в колоду. Та тільки встигло воно раз лизнути, як щось боляче вкололо його в носик. Воно стрімголов кинулося з дерева і побігло. Та на гору легше було бігти, бо задні лапи були довші.
“Тікати швидше! – подумало ведмежа. – Тільки б не забруднити цю лапу, на якій мед!”
Воно опинилося на запашному лузі. До чого ж тут було різнокольорово! Його маленькі, цікаві очиці просто не знали, на чому зупинитися, бо навколо росли пишні червоні маки, великі білі ромашки, рожевий ніжний горошок і ще безліч барвистих квітів. Ведмедик сів, відсапуючись, і засунув лапу в рот. Солодко! Приємно! І раптом почув тихе-тихе дзеленькання.
Дзень-дзелень,
Дзєнь-дзелень!
Ясний день,
Добрий день!
То піднімалася на луки отара.
Ніколи ще не бачив ведмедик овечок. Він і не подумав тікати, навпаки, покотився їм назустріч. Цікаво подивитися на цих ніжних створінь зблизу. Може, з ними можна поборюкатися і погратися, як із своєю сестричкою-ведмедичкою.
Ведмежа пошкутильгало їм назустріч (бо все ще не хотіло забруднити лапу, на якій був колись мед) і не знало, що йде назустріч своїй біді. Адже воно було ще таке дурне, це мале ведмежатко. Хлопці-вівчарики могли легко його схопити і забрати з собою у вічну неволю. Вони так і хотіли зробити.
– Ведмежа! Ведмежа! – закричали вони. – Ану, накривайте його чимсь та гукайте дядьків.
Овечки, замість того щоб підбігти погратися з ведмедиком, збилися в купу і перелякано мекали – ме-ме-ме, ме-ме-ме.
І ведмежа почуло щось непевне. Воно озирнулося. Куди ж тікати? Йому здавалося, що з усіх боків кричать і лементують ці хлопчики в широких заквітчаних брилях.
– Матусю, рідненька! – закричало воно своїм ведмежа чим голосом, зрозумілим тільки ведмедям. Адже завжди в небезпеці всі згадують рідну неню.
Та мама була далеко – вона не чула. Раптом щось зашуміло, затріщало в чагарнику – і велика чорна постать вийшла на поляну.
– Старий Михайло! – закричали перелякано хлопці і кинулися навтіки, хапаючи на руки найменших овечок, щоб урятувати їх.
Та старий Михайло – а то був він – не погнався за ними. Він хотів тільки визволити з біди свого онучка. Дід одразу пізнав його – і волохате, і неоковирне, і задні лапи довші, а очиці темні й цікаві, як у всього їхнього ведмежого роду. Він саме йшов з річки – по-хазяйському оглядав усю місцевість. На річці вибрав з рибальських ятерів рибу, підживився трохи, порозкидав на лузі колоди, що їх наготували селяни, а в лісі порвав тенета для пташок, і тепер хотів по дорозі завернути до вуликів, та побачив найменшого свого онучка.
Братик-ведмедик кинувся до дідуся. То вівці і хлопці боялися старого Михайла, а він – зовсім ні.
Захлинаючись, він розповів дідові про свою мандрівку. Дід не сердився, навпаки – задоволено урчав: ну, зовсім як сам він у молоді свої роки!
– Тепер ходімо до матері, – мовив він і побрів у свої хащі.
А за ним підтюпцем поспішало ведмежа, час від часу зупиняючись і лижучи лапу, на якій уже зовсім не було меду, а лише солодкі спогади.
Добре було жити на світі! Ведмежаткові подобалося.
А ви знаєте, заєць не зовсім набрехав, що ведмеді смокчуть лапу, бо братик-ведмедик, згадуючи про мед, таки часто лизав свою.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)