Призначення міністрів
Провідну роль при призначенні міністрів у всіх країнах грає, як правило, прем’єр-міністр. Виняток являє собою Французька республіка, де прерогативи в цьому питанні віддані законодавцями президенту країни. Кілька незвичайної на цьому тлі виглядає практика призначення міністрів в США. Тут рішення приймаються двома сторонами: президентом і Сенатом.
Найбільші труднощі зустрічаються при призначенні прем’єрміністра в парламентському режимі. Це пов’язано з тим, що глава уряду змушений рахуватися з розстановкою політичних сил як у своїй партії, так і в цілому – в парламенті і країні. До того ж, на такого роду рішеннях позначається вплив так званих неписаних правил політичного життя, які, як правило, ніхто не прагне порушувати. З чим пов’язані ці правила?
Наприклад, в США президент країни, володіючи величезними повноваженнями в справі призначення міністрів, змушений враховувати такі фактори, як релігійний, расовий або статевий, а також територіальне представництво. І в президентському, і парламентському режимі лідери країни змушені враховувати реакцію громадської думки на те чи інше призначення, а також технічну компетентність майбутніх міністрів.
Першорядне значення має фактор територіальної “показності” при призначенні міністрів. Тут позначається вплив і результатів голосування, коли результати голосування в тому чи іншому регіоні країни на користь політичної партії чи президента отримують закріплення і у виділенні постів міністрів представникам таких регіонів. Може діяти й інша логіка: домагатися підтримки на свою користь в регіонах, виборці яких не надали відкритою і ясно вираженою підтримки або партії, або президенту. При цьому, як відзначають політологи, територіальне представництво в уряді, мабуть, за винятком Великобританії, носить, скоріше, символічний характер, ніж є політичною реальністю. Навіть якщо таке представництво “виявляється”, то найчастіше воно пов’язане з кліентелістскіе цілями влади.
Другим чинником, що впливає на призначення того чи іншого міністра, є компетентність. Але це настільки еластичний феномен, що політологи говорять про “репутації в компетентності”. Ця репутація, наприклад у Великобританії, довгий час була пов’язана з належністю того чи іншого кандидата в міністри до аристократичної еліти або еліті з числа випускників найбільш престижних навчальних закладів. Правда, у наш час такий підхід практично не використовується. На передній план виходить, дійсно, все те, що пов’язано з професійною кваліфікацією та практичним досвідом роботи, що дозволить майбутньому міністрові ефективно здійснювати свою діяльність.
Але і такий підхід стикається з деякими труднощами. Міністерських постів небагато. А деякі з них роками займають одні й ті ж люди. Показово, що, наприклад в Італії, деякі з довгожителів урядів (Андреотті або Коломбо) займали міністерські пости протягом трьох десятиліть, інші (Фанфані, Пандольфо, Скальфаро) – від 10 до 25 років. Правда, за підсумками виборів 27 березня 1994 панування ветеранів в уряді наказало довго жити. І нині в уряді Італії знаходиться чимало представників нової політичної еліти.
Ще один фактор, що впливає на призначення міністрів – це сама парламентська система. У парламентському політичному режимі, як відомо, міністри призначаються з числа парламентаріїв. Хоча бувають випадки, коли міністрами призначаються непарламентаріі. Головне питання при призначенні прем’єр-міністрів у парламентському режимі – облік співвідношення сил між, наприклад, партіями правлячої коаліції. При цьому можуть використовуватися п’ять підходів у розподілі посад міністрів: 1) пропорційний; сверхпредставітельность: 2) великих партій або 3) малих партій; 4) переважне призначення членів партії прем’єр-міністра; 5) рівність між партіями.
Перший і останній з вказаних нами підходів, як показує практика багатьох країн, використовуються вкрай рідко, бо політичне життя далеко не завжди збігається з арифметичними розрахунками.
Більш широке поширення набувають інші принципи. Якщо партія отримує кваліфіковану більшість в парламенті, навряд чи можна очікувати, що вона буде “ділитися” постами міністрів з малими партіями. Виняток становлять ситуації, коли без союзу з малими партіями не вдається сформувати стійкий правляча більшість в парламенті. Приклад тому – Німеччина в останні кілька десятиліть.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)