Притча – Система епічних жанрів – ЕПІЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ – РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ
3.2. Система епічних жанрів
3.2.12.Притча
Притча (давньорос. Притьча – те, що притичеться, приміряється до чогось і таким чином отримує своє значення) – короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття. Ю. Клим’юк визначає притчу як “твір з моральною постановою, що містить узагальнений життєвий досвід і покликана допомогти кожному, незалежно од віку, засвоїти певні принципи поведінки, дати ключ до сприйняття книжної мудрості” [31, 28].
Жанр притчі оформлюється в усній народній творчості й генетично веде своє походження, як вважають окремі дослідники, від так званого аполога (казки про тварин), з якого розвинулася й байка, за жанровими ознаками найбільш споріднена з притчею. Генезис і жанрову структуру притчі в сукупності ознак, що мають відрізнити цю форму від близької до неї байки, Ю. Клим’юк характеризує так: “Близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога.., з якого й розвинулася власне байка і притча. Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови – це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей. Якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати, навіть абстрактними, повністю залежать од наперед заданої думки. <…> Архаїко – урочиста манера оповіді надає притчі певної інтонації, позначається на образній системі.
І ще така істотна різниця: байка є твором комічним, притча – в принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні). За мірками класицизму притча належить до високого стилю, байка ж – до низького.
Притчу ще часто називають параболою. Парабола – це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки…
<…> Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів’я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча-парабола, притча – розгорнуте порівняння” [31,12]. Порівняйте з таким розумінням параболи та принципів її сумісності з притчею: “В основу притчі покладений принцип параболи: оповідь відривається від сучасного авторові світу, інколи взагалі від конкретного часу, конкретних обставин, а далі, рухаючись немовби по кривій, знову повертається до свого предмета й дає філософсько-етичне його осмислення та оцінку; в “надчасовому” міститься характеристика сучасності, окремий факт концентрує комплекс суспільних суперечностей і ставлення автора до них” (Д. Чавчанідзе) [48, 295].
В українській літературі притчу як основу фабульного розгортання сюжету або й окремий жанр використовували І. Франко (притчі зі збірки поезії “Мій Ізмарагд”), В. Земляк (романи “Лебедина зграя”, “Зелені Млини”), В. Шевчук (“Дім на горі”), В. Яворівський (“Оглянися з осені”), Є. Гуцало (“Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий”), Б. Олійник (поема “Сім”) та ін. Блискучі зразки притчі містяться в творчості Л. Толстого, Ф. Кафки, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Б. Брехта.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)