Природа і людина у “Кримських сонетах” Адама Міцкевича – Твір Зарубіжна література

Я знаю, що сонети писали Петрарка, Шекспір. Та ось ми ознайомилися на уроці зарубіжної літератури із сонетами Адама Міцкевича.

Потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється в сутності єства ліричного героя його “Кримських сонетів”:

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі і голос із Литви.

(“Акерманські степи”).

До кримського циклу ввійшли вісімнадцять сонетів А. Міцкевича. “Кримські сонети” – особливі твори. Особливі за своїм звучанням і глибиною думки, за мелодійністю і тематичною розмаїтістю.

Вони уособлюють внутрішній порив авторадо рідної землі, від якої був силоміць відірваний царською охоронкою:

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,

Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,

А в супокійну мить рве серце пазурами.

(“На верховині Тарханкут”).

Міцкевич був самотнім, незважаючи на те, що його супроводжували п’ять супутників, бо двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції, єдина присутня там жінка, Катерина Собанська – коханка одного з цих посіпак, ще двоє – багаті одеські вельможі. Сонет про яструба – це твір, який відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті. Цей твір Міцкевич не закінчив. Але він є ключем до розуміння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор порівнює себе з підбитим птахом, наче зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі. Становище яструба – це становище висланого з рідної землі Міцкевича:

Нещасний яструб! Бурі його збили

З небес, в чужі закинувши краї;

Він мокрі пера розгорнув свої,

На щогли сівши, зморений, безсилий.

(“Яструб”).

В усіх сонетах Міцкевича висновок криється в останніх двох – трьох рядках. В останньому сонеті кримського періоду висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачеві домислити його.

Мені здається, що сонет “Руїни замка в Балаклаві” перегукується з твором Лесі Українки “Царі”. Певно, в душі кожного поета є нотки єдності з народом і відповідальності за його долю.

Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетривалою і ніяк не позначилась на творчості поета. А друга подорож подарувала світові чудовий цикл “Кримських сонетів”.

Яскраво і образно розповідає поет про красу кримської ночі. Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи, вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом повітрям і відчувати те, що відчув він. Проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму бліднуть, коли автор згадує свою батьківщину: Далекої Литви природа непочата – Грузька драговина, незаймані ліси… Мені любі ший тут шум сосон, дзвін коси, Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.

(“Мандрівник”)

Але призначення поета, і це відчувається в його віршах, у тому, щоб служити людям і не ламатися від бурі та негоди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Природа і людина у “Кримських сонетах” Адама Міцкевича – Твір Зарубіжна література