Примус у педагогіці
Примус у педагогіці – це застосування таких заходів до вихованців, які спонукають їх виконувати свої обов’язки всупереч небажанню усвідомлювати провину і виправляти свою поведінку.
Примус застосовується педагогічно правильно тоді, коли воно спирається на переконання й інші методи виховання. Треба розумно користуватися примусом, не захоплюватися і не зловживати ним.
Насамперед, треба переконати, а потім примусити. Категоричні вимоги, які вихователь пред’являє до воспітуемим, у разі їх нерозуміння останніми, повинні бути обов’язково роз’яснені і аргументовані. Він зобов’язаний простежити
328
за їх виконанням і вжити заходів до тих учнем, які ухиляються від цього. Безкарність, нестаранність народжують безвідповідальність. Однак у всякому факті послаблень викладач зобов’язаний розібратися.
Негативно сприймають учні необгрунтовані погрози застосувати репресивні заходи, а також часті скарги керівництву школи з приводу їх недостатнього завзяття у навчанні. Учитель насамперед сам повинен знайти кошти особистого впливу на тих, хто виявляє несумлінність: посилити контроль за навчанням, встановити термін виконання конкретних завдань, провести бесіду в присутності інших школярів, організувати осуд провинився в колективі.
Зрозуміло, це не виключає можливості прийняття до недбайливих строгих примусових заходів. У таких випадках необхідно створювати перспективу виправлення, вчасно відзначати успіхи, старання учнів, прагнення реабілітувати себе.
Покарання являє собою спосіб конфліктного гальмування, призупинення свідомо здійснюваної дітьми шкідливою, аморальною, суперечною інтересам колективу і окремої особистості діяльності. Воно не переслідує мети заподіяння провинився фізичної або морального страждання, але зосереджує свідомість на переживанні провини.
Покарання використовується у формі осуду порушника норм поведінки громадською думкою, вираженням йому недовіри, невдоволення, обурення, відмови в повазі. Покарання не тільки відновлює порядок, авторитет моральних норм і правил поведінки, але й розвиває у дітей самоторможіння, внутрішній самоконтроль, усвідомлення недозволенности нехтування інтересів особистості і суспільства. Зловживання покараннями, використання антипедагогічний засобів морально пригнічує дитини, позбавляє його впевненості в собі, народжує переживання почуття неповноцінності, комплекс озлоблення і активного опору вихованню.
Реакція на покарання виявляє риси характеру воспитуемого, особливості його поведінки, що допомагає педагогу у виборі засобів взаємодії з людьми.
Виховання, як уже говорилося, має здійснюватися і в ході навчання, і в безпосередньому взаємозв’язку з ним. Тому останнє повинно носити виховує характер. У зв’язку
329
з цим завжди потрібно говорити про реалізацію виховних завдань у процесі навчання, тобто про виховує навчанні, коли в його ході досягається органічний зв’язок між набутими учнями знаннями, навичками, вміннями, засвоєнням досвіду творчої діяльності та формуванням емоційно-ціннісного ставлення до світу, один до одного, до засвоюваного навчального матеріалу.
І. Ф. Гербарт, засновник теорії “виховує навчання”, підкреслював, що навчання є головним і основним засобом виховання.
“1. На початковому етапі освіти необхідно створювати у дітей такі подання, які допоможуть їм засвоїти останній навчальний матеріал, – писав він. – 2. Перед поясненням нового слід викликати в умах учнів ті уявлення, які важливі для засвоєння цього матеріалу. 3. У викладанні слід широко користуватися наочністю. 4. Навчання не повинно бути занадто важким, але і зайва легкість тільки шкодить справі “.
Дидактичний аспект виховує навчання досягається спільністю цілей розвитку дитини і реалізацією взаємозв’язку навчальної, розвиваючої та виховної функцій педагогічного процесу. Розвиваючий аспект виховує навчання передбачає розширення обсягу засвоюваного вихованцями змісту навчального матеріалу. Організаційний аспект навчання забезпечує збільшення числа і ускладнення характеру зв’язків, установлюваних у свідомості учня між елементами змісту навчального матеріалу. А виховує аспект навчання орієнтує цілеспрямоване формування особистісного ставлення учня до змісту преподносимого йому матеріалу і до дійсності в цілому.
Зміст освіти при цьому має в ролі педагогічної моделі соціального замовлення школі та основою виховання її учнів. Методи навчання в свою чергу повинні бути нормативною моделлю діяльності навчання і сприяти вихованню. Реалізація ж виховної функції навчання полягає в:
тому, що кожен навчальний предмет виконує свою специфічну функцію у формуванні світогляду учня;
з’єднанні навчальної та інших видів діяльності учнів;
330
активізації пізнавальної та практичної діяльності учнів, посиленні ролі практичних робіт, що сприяють свідомому засвоєнню знань і створюють умови для їх творчого застосування.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)