Предмет психології
Термін “психологія” походить від грецьких слів psyche – душа, і logos – вчення, наука. Думки істориків про те, хто першим запропонував використовувати це слово, розходяться. Одні вважають його автором німецького богослова і педагога Ф. Меланхтона (1497-1560), інші – німецького філософа Х. Вольфа (1679-1754). У своїх книгах “Раціональна психологія” і “Емпірична психологія”, опублікованих у 1732-1734 рр., Він вперше ввів у філософський мову термін “психологія”.
Психологія – парадоксальна наука, і ось чому. По-перше, в ній розбираються і ті, хто займається нею впритул, і все інше людство. Доступність багатьох психічних явищ безпосередньому сприйняттю, їх “відкритість” для людини часто створюють у неспеціалістів ілюзію того, що для аналізу цих явищ спеціальні наукові методи зайві. Здається, що розібратися у власних думках кожна людина може сам. Але це не завжди так. Ми знаємо себе інакше, ніж інших людей, але інакше – не означає краще. Дуже часто можна бачити, що людина – зовсім не те, що він сам про себе думає.
По-друге, психологія – і давня, і молода наука одночасно. Вік психології трохи перевалив за одне століття, витоки ж її губляться в глибині століть. Видний німецький психолог кінця XIX – початку ХХ ст.
Г. Еббінгауз (1850-1909) зумів сказати про розвиток психології максимально стисло, майже у формі афоризму: у психології величезна передісторія і дуже коротка історія.
Тривалий час психологія вважалася філософської (і богословської) дисципліною. Іноді вона фігурувала під іншими назвами: була і “ментальної філософією”, і “душесловіем”, і “пневматологией”, і “метафізичної психологією”, і “емпіричної психологією” і т. П. Як самостійна наука психологія склалася лише трохи більше ста років тому – в останній чверті XIX ст., коли відбулися декларативний відхід від філософії, зближення з природничими науками та організація власного лабораторного експерименту.
Історія психології до того моменту, коли вона стала самостійною експериментальною наукою, не збігається з еволюцією філософських вчень про душу [4].
Перша система психологічних понять викладена в трактаті давньогрецького філософа і вченого Аристотеля (384-322 до н. Е.) “Про душу”, в якому були закладені основи психології як самостійної галузі знань. Під душею з давніх часів розуміють явища, пов’язані з феноменом життя, – те, що відрізняє живе від неживого і робить матерію натхненною.
У світі існують речові предмети (природа, різні предмети, інші люди) й особливі, нематеріальні явища – спогади, бачення, почуття і інші незрозумілі явища, що відбуваються в житті людини. Пояснення їх природи завжди було предметом гострої боротьби між представниками різних напрямів в науці. Залежно від вирішення питання “Що первинне, а що вторинне – матеріальне чи духовне?” Вчені розділилися на два табори – ідеалістів і матеріалістів. Вони вкладали в поняття “душа” різний зміст.
Ідеалісти вважали, що свідомість людини – це безсмертна душа, вона є первинною й існує самостійно, незалежно від матерії. “Душа” – частка “божого духу”, безтілесне, незбагненне духовне начало, яке бог вдихнув у створене їм з пороху тіло першої людини. Душа дана людині у тимчасове користування: є душа в тілі – людина усвідомлює, тимчасово вилетіла з тіла – він у непритомності або спить; коли душа зовсім розлучилася з тілом, людина перестала існувати, помер.
Матеріалісти вкладають у термін “душа” інший зміст: воно вживається як синонім понять “внутрішній світ”, “психіка” для позначення психічних явищ, які є властивістю мозку. З їхньої точки зору матерія первинна, а психіка вторинна. Живе тіло як складно влаштований і постійно удосконалюється механізм являє собою лінію розвитку матерії, а психіка, поведінка – лінію розвитку духу.
У XVII ст. у зв’язку з бурхливим розвитком природничих наук відзначається сплеск інтересу до психічних фактів і явищ. У середині XIX ст. було зроблено видатне відкриття, завдяки якому вперше стало можливим природно-наукове, експериментальне вивчення внутрішнього світу людини – відкриття основного психофізичного закону німецькими вченими фізіологом і психофізика Е. Вебером (1795-1878) і фізиком, психологом і філософом Г. Фехнером (1901-1887 ). Вони довели, що між душевними і матеріальними явищами (відчуттями і фізичними впливами, які ці відчуття викликають) існує залежність, яка виражається строгим математичним законом. Душевні явища частково втратили свій містичний характер і увійшли в науково обгрунтовану, експериментально перевіряється зв’язок з матеріальними явищами [2].
Психологія довгий час вивчала тільки явища, пов’язані з свідомістю, і тільки з кінця XIX ст. вчені почали цікавитися і несвідомим через його прояви в мимовільних діях і реакціях людини.
На початку ХХ ст. у світовій психологічній науці виник “методологічний криза”, результатом якого стало виникнення психології як мультипарадигмальной науки, в рамках якої діють кілька авторитетних напрямів і течій, по-різному розуміють предмет психології, її методи і наукові завдання. Серед них біхевіоризм – напрям психології, що виникло в кінці XIX ст. в США, яке заперечує наявність свідомості або, принаймні, можливість його вивчення (Е. Торндайк (1874-1949), Д. Уотсон (1878-1958) та ін.). Предметом психології тут є поведінка, т. Е. Те, що можна безпосередньо побачити – вчинки, реакції і висловлювання людини, при цьому те, що викликає ці вчинки, абсолютно не враховувалося. Основна формула: S – R (S – стимул, т. Е. Вплив на організм; R – реакція організму). Але ж один і той же стимул (наприклад, спалах світла, червоний прапорець і т. П.) Викличе зовсім різні реакції в дзеркалі, у равлика і вовка, дитину і дорослої людини як в різних відображають системах. Тому дана формула (отражаемое – відбите) повинна містити і третє проміжна ланка – відображає систему.
Практично одночасно з біхевіоризму виникають інші напрямки: у Німеччині – гештальтпсихология (від нім. Gestalt – форма, структура), основоположниками якої були М. Вертгеймер, В. Келер, К. Коффка; в Австрії – психоаналіз З. Фрейда; в Росії – культурно-історична теорія – концепція психічного розвитку людини, розроблена Л. С. Виготським при участі його учнів А. Н. Леонтьєва і А. Р. Лурія [18].
Таким чином, психологія пройшла довгий шлях розвитку, при цьому змінювалося розуміння її об’єкта, предмета і цілей представниками різних напрямів і течій.
Самим коротким з можливих визначень психології може бути наступне: психологія – наука про закономірності розвитку психіки, т. Е. Наука, предметом якої є психіка тварини або людини.
К. К. Платонов в “Короткому словнику системи психологічних понять” наводить таке визначення: “Психологія – наука, що вивчає психіку в її розвитку у тваринному світі (у філогенезі), в походженні і розвитку людства (в антропогенезу), у розвитку кожної людини (в онтогенезі) і прояві в різних видах діяльності “.
У своїх проявах психіка складна й різноманітна. В її структурі можна виділити три групи психічних явищ:
1) психічні процеси – динамічне відображення дійсності, що має початок, розвиток і кінець, що виявляється у вигляді реакції. У складній психічній діяльності різні процеси взаємопов’язані і складають єдиний потік свідомості, що забезпечує адекватне відображення дійсності і здійснення діяльності. Усі психічні процеси поділяються на: а) пізнавальні – відчуття, сприйняття, пам’ять, уява, мислення, мова; б) емоційні – емоції та почуття, переживання; в) вольові – прийняття рішення, виконання, вольове зусилля і т. п.;
2) психічні стани – відносно стійкий рівень психічної діяльності, що проявляється в підвищеній або зниженій активності особистості в даний момент часу: увага, настрій, натхнення, кома, сон, гіпноз і т. П.;
3) психічні властивості – стійкі утворення, що забезпечують певний якісно-кількісний рівень діяльності і поведінки, типовий для даної людини. Кожна людина відрізняється від інших людей стійкими особистісними особливостями, більш-менш постійними якостями: один любить риболовлю, інший – завзятий колекціонер, у третього – “божий дар” музиканта, що обумовлено різними інтересами, здібностями; хтось завжди веселий, оптимістично налаштований, а хтось спокійний, урівноважений або, навпаки, запальний і гарячий.
Психічні властивості синтезуються й утворять складні структурні утворення особистості, до яких відносяться темперамент, характер, задатки і здібності, спрямованість особистості – життєва позиція особистості, система ідеалів, переконань, потреб та інтересів, що забезпечують активність людини.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)