Правила судочинства в Стародавньому Римі
Розглянемо основні правила судочинства в Стародавньому Римі. У найдавніший період в історії Риму потерпілий самостійно вирішував долю порушника його прав. Протягом довгого часу не було будь-яких оформлених правил судочинства в Стародавньому Римі.
Суд як інституція не відокремлювався від адміністрації. В якості суддів виступали магістрати. У Стародавньому Римі в кримінальних і цивільних справах обвинувач повинен був збирати докази і представляти їх суду, забезпечувати явку свідків. Згідно з правилами судочинства функції суду поряд з магістратами виконували також народні збори і сенат.
У період республіки будь-який злочин могло розглядатися в центуріатних коміцій, які мали право виносити вирок навіть до смертної кари. Певна частина кримінальних справ розглядалася і в трибутних комициях, проте вони могли накладати лише штрафи.
Відповідно до правил судочинства в Стародавньому Римі кримінальне переслідування перед центуріями мало право порушувати будь-яка посадова особа, яке володіло імперієм і мало можливість говорити з народом. Запрошений на Центуріатних суд обвинувачуваний міг захищатися особисто або за допомогою друзів.
Після заслуховування свідків збори переходило до голосування, а головував магістрат озвучував вирок. Обвинувачений мав право відвернути покарання (що загрожувало йому) шляхом добровільного видалення у вигнання.
У Стародавньому Римі народні збори могло виступати і як апеляційна інстанція. У разі якщо консул виносив вирок до смерті римському громадянину, то подібний вирок обов’язково потребував санкції народних зборів.
У деяких випадках судове переслідування порушувалася сенатом, наприклад, у справах про отруєння і змовах. Однак і в цих ситуаціях сенат дуже рідко самостійно приймав рішення і виносив вирок.
Особи, яким сенат наказував провести слідство, організувати суд і винести вирок, називалися “квесторами”. З юридичної точки зору, посадова особа, яке реалізовувало кримінальне правосуддя, працювало в зв’язку з делегацією, тобто воно було уповноважено на це сенатом або народними зборами.
Згодом кримінальні справи передаються у відання постійних судів. Ближче до кінця республіки дані суди вже розглядають більшу частину кримінальних справ.
З плином часу в Римі помітно поширилося таке злочин, як хабарництво або хабарництво. У зв’язку з цим були утворені спеціальні суди, які завідували справами про хабарництво.
Виниклі в різний час постійні суди функціонували на основі сукупності загальних правил. Багато підходи були запозичені з цивільного судочинства. Будь-який громадянин мав право порушити кримінальне переслідування перед судом “постійних квест”. Для цього було необхідно подати письмову скаргу претору, в якій слід було повідомити ім’я відповідача та сутність його злочинного діяння.
Згідно з правилами судочинства в Стародавньому Римі претор вносив справу до судового реєстру і називав день виклику відповідача. Звичайним терміном для виклику були десять днів. У зазначений день голова суду запрошував суддів, відповідача та позивача.
У Стародавньому Римі судовий розгляд мала публічний характер. При цьому судді складали присягу. Далі виступали сторони процесу протягом часу, який визначався законом або головою. Звинувачення висували позивач і його поплічники.
Відповідно до правил судочинства обвинувачений вів захист особисто або за допомогою друзів, а також за допомогою громадян, які займалися цією справою професійно (ORATORES). Після вислуховуються свідки і так звані LAUDATORES (хвалителі, свідки доброї слави тяжущихся). Потім судді віддалялися на нараду, де виробляли голосування за допомогою табличок. На них зображувалися початкові літери А., С., N. L., т. Е. “ABSOLVO” – “виправдовую”, “CONDEMNO” – “засуджую”, “NON LIQUET” – “неясно”. В останньому випадку організовувалося нове публічний розгляд.
У період імперії правосуддя відправляли призначаються імператором чиновники, які вибиралися з числа співробітників його канцелярії. З плином часу в судочинстві відзначається посилення станового початку.
Відбувається розвиток інквізиційного процесу (INQUISITIO – наслідок). Справа з моменту її порушення до винесення вироку стало вестися лише однією особою (суддею). При цьому слід зазначити обмеження гласності. Згодом розширюється застосування тортур, причому навіть в відношенні свідків.
Найбільшу перевагу придбали письмові докази. Показання тільки однієї особи не приймалося за повний доказ. Показання свідків жінок мали обмеженим значенням.
Судова процедура стала платною, дорогим і повільним процесом.
Останнім словом при реалізації кримінального правосуддя мав імператор, який мав можливість завершити кримінальне переслідування, звільнити від покарання і дарувати амністію.
У період пізньої імперії поступово сформувалися корпорації, які мали відношення до правосуддя – ADVOCATI. Вони функціонували при судових установах. Їх вносили в списки (STATUTI) після попереднього випробування. У колегії адвокатів була певна ієрархія. Очолював колегію старшина – PRIMAS. Адвокат не мав права бути суддею.
Судова установа, до якого прикріплювався адвокат, мало над ним дисциплінарної владою, тобто могло накласти штраф, заборонити на певний час ведення справ, виключати зі своїх списків. Від адвоката залежало прийняти на себе ведення справи або відмовитися від нього. В окремих випадках суддя призначав стороні, яка не знайшла захисника, адвоката від суду.
Адвокат за свою роботу отримував винагороду або гонорар в межах справедливої поміркованості. Держава іноді встановлювала максимальну плату за працю адвоката. Він виступав в суді і оформляв для своїх клієнтів ділові папери.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)