Права та обов’язки людини і громадянина
Ступінь реальної свободи людини проявляється в тому, як він може здійснити належні йому права та обов’язки, які знаходить вже фактом свого народження.
Вперше про права людини заговорили італійські гуманісти епохи Відродження, що розробили вчення про “природу людини”, здатного піднятися до захмарних висот або опуститися до скотинячого стану. Епоха Відродження визначила статус свободи і вибір людини. Прорив у розумінні прав людини був зроблений не тільки в результаті філософського обгрунтування автономності людської особистості в ренесансному гуманізмі, але також завдяки подальшому досвіду боротьби за права людини в період перших буржуазних революцій в Європі, коли були здійснені перші спроби філософського осмислення ідеї “природного права”.
Людина тільки тому людина, що він володіє невід’ємними правами і невідчужуваною свободою. Тому першочергове завдання держави полягає в тому, щоб створити належні умови для реалізації цієї свободи, а не створювати перешкоди.
У 1776 р Т. Джефферсон запропонував в Декларації Незалежності Сполучених Штатів Америки класичну формулювання прав людини: “… Всі люди створені і наділені своїм творцем певними правами, серед яких право на життя, свободу і прагнення до щастя” (цит. За: Політологія. Енциклопедичний словник. М., 1993. С. 309).
У 1789 р подальший розвиток ідея прав, свобод і обов’язків людини отримала в Декларації прав людини і громадянина. Цей документ містить цілий ряд моментів, принципово значущих для сучасного розуміння проблеми прав людини.
По-перше, в Декларації було заявлено, що метою будь-якого державного об’єднання є забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. До таких прав віднесені свобода, власність, безпека і опір гнобленню.
По-друге, Декларація проголосила рівність всіх громадян перед законом як виразом загальної волі. Практично це виразилося в ліквідації станових привілеїв.
По-третє, в цьому документі було зроблено важливе розходження між правами людини і правами громадянина. Це означало визнання того, що людина не тільки суспільна істота. Він має і приватне життя, інтереси і цілі якої часом не збігаються з інтересами і цілями політичної спільноти. Надалі це розмежування було використано для обгрунтування автономії інститутів держави та громадянського суспільства як основних форм суспільного життя.
Права та обов’язки людини і громадянина, проголошені у французькій Декларації 1789, задали імпульс гуманізації суспільних і державних відносин у всьому світі, стали візитною карткою новоєвропейської цивілізації, виправданням європоцентризму.
Минуло 159 років, і 10 грудня 1948 р, Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини, яка увібрала в себе інтелектуальний і політичний досвід боротьби людини за свої права і свободи.
У статті 1 Декларації підкреслюється, що “всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності”, а стаття 2 стверджує, “що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені Декларацією, без якого б то не було різниці”.
У статтях 3-21 обумовлюються цивільні права та політичні свободи, в тому числі право на життя, свободу і безпеку особистості; на рівність перед законом; на громадянство та участь в управлінні своєю країною; на володіння майном. Тут же зазначені і негативні свободи: від довільного арешту, затримання або вигнання; від рабства і підневільного існування; від катувань та жорстокого поводження; від свавільного втручання в особисте і сімейне життя.
До позитивних свободам, проголошуваних Декларацією, відносяться свобода пересування, свобода совісті, право на проведення мирних зібрань, організацію громадських асоціацій і т. Д.
Статті 22-27 стверджують економічні, культурні та соціальні права. Закріплюються право на працю і вільний вибір роботи; право на соціальне забезпечення; право на життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров’я і добробуту; право на освіту; право на участь у культурному житті суспільства.
Стаття 28 декларує, що “кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в Декларації, можуть бути здійснені”.
У статті 29 йдеться про те, що крім прав “людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особистості”. Будь-які обмеження прав і свобод окремої особистості можуть бути “встановлені законом виключно з метою забезпечення порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві”.
Заключна стаття (30) підкреслює, що ніщо в Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у Декларації.
У 1998 р в світі широко відзначалося 50-річчя прийняття Загальної Декларації прав людини. Генеральний секретар ООН в спеціальному посланні з цього приводу назвав Загальну Декларацію “совістю світу”, еталоном, на основі якого можуть бути виміряні позиції товариств і урядів. Цей ювілей з’явився приводом і для переосмислення деяких положень Декларації та інших документів, пов’язаних з правами людини і громадянина.
Незважаючи на явні успіхи в реалізації концепції прав людини, вона потребує розвитку з урахуванням що відбуваються у світі змін. Викликає занепокоєння заглиблюється розрив між правами і обов’язками людини, зростання індивідуалізму та егоїзму, прагнення будь-якою ціною відстояти права на шкоду обов’язків.
У сучасному світі у людей ослаблено почуття відповідальності за індивідуальні та колективні дії, що веде до різних конфліктів і катастроф. Тому в середовищі політиків і правознавців, філософів і соціологів обговорюється ідея про ухвалення “Міжнародної декларації основних обов’язків людини”.
Збалансованість прав і свобод людини, а також його обов’язків у сучасних умовах є одним з факторів збереження стабільності та сталого розвитку людства, що в свою чергу виступає гарантом пролонгації людства в третьому тисячолітті.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)