Походження і розвиток української літературної мови – Українська література – шкільна програма 12 класів
Літературна мова на Україні в своєму іст. розвитку пройшла кілька досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює 10 – 13 вв., сер. – 14 – 18 і нова 19 – 20 вв. Досить кардинальні зміни в типі Л. м. на межах періодів зумовлені змінами в політ. і культ. історії України.
Л. м. давньої доби засвідчена для Києва церк. й наук. текстами, починаючи від сер. 11 в. і грамотою 1130, для Галичини церк. текстами від кін. 11 в. і грамотами від сер. 14 в., які відбивають почасти попередню традицію, безпосередньо не збережену. Пам’яток з Чернігова, Тмуторокані, Переяслава нема або майже нема, тому судити про Л. м. цих князівств можна лише порядком гіпотез. Крім церк. і наук. жанрів, той же варіянт Л. м. представлений матеріялами приватно-епістолярного характеру, літописами, красним письменством. Мова усіх цих жанрів у своїй основі ц.-слов. (див. Староцерк.-слов. мова), хоч до неї чимдалі більше просочується місц. рис у словництві, фонетиці, морфології, синтаксі. Ця мова не була регульована жадною спеціяльною інституцією, але патронат церкви й зосередження літ. життя навколо церк. центрів роблять її доволі витриманою, так що тексти, створені в Києві, не надто різняться від переписаних з болг. оригіналів. Припускають, що ця мова була і усною мовою найкультурніших верств інтелігенції (Шахматов). Спроби довести існування місц. літ. мови, посталої на основі мови міст, перед засвоєнням ц.-слов. мови (Обнорський, почасти Якубінський, Свєнціцький), не підтримуються жадними відомими фактами. Тільки мова гал. грамот має місц. характер, але нема даних, наскільки давня ця традиція.
Занепад Київської, а пізніше Галицько-Волинської держави і входження укр. земель, крім Галичини й Закарпаття, до білор. в своїй основі В. Князівства Лит. переривають традицію Л. м. давньої доби. Зокрема стається розрив між церк. і урядовою мовою. Розвиток Л. м. в церк. жанрах і стилях характеризується в кін. 14 – 15 вв. поновною церковнослов’янізацією її (т. зв. друга хвиля ц.-слов. впливів). Але це не стара ц.-слов. мова, а зреформована в Болгарії патріярхом Євтимієм у дусі часом штучної архаїзації, наближення синтакси й письма до грец. мови, плекання реторичного стилю. Тим часом урядова мова розвивається в напрямі зближення з живою мовою, вбираючи в себе також впливи мови центр.-евр. канцелярій (латинські, нім., чес., поль.). Політ. розрив укр. земель між Польщею й Литвою спричинився до того, що ця мова виступала в двох відмінах – гал. і волинсько-поліській. Гал. відбивала фонетику й морфологію півд.-зах. говірок і мала більше польонізмів, волинсько-поліська з центром у Луцькому відбивала фонетику й морфологію північно-укр. говірок, а в дальшому розвитку, ставши основою офіц. мови Лит. держави, вбирала, в себе чимраз більше білор. рис, здебільша орієнтуючися на спільні північноукр.-південнобілор. риси (розрізнення е і Ђ під наголосом, тверді р, ж, ч, ш тощо). Гал. парость канцелярійної мови незабаром завмерла в наслідок переведення урядів на латинську або поль. мову (1433), півн.-укр. парость канцелярійної мови набрала рис своєрідного койне, виступаючи подекуди як дипломатична мова Сх. Европи.
Розвиток міст, становлення укр. міщанства і впливи Реформації спричиняють наближення мови ін. жанрів до канцелярійної й розмовної мови. Постають навіть спроби перекладу Св. письма на мову близьку до живої (Пісня пісень 16 в., Пересопницьке євангеліє 1556 – 61, Крехівський апостол 1563 – 72 та ін.). Одначе цей рух був загальмований т. зв. третьою хвилею церк. слов’янізації. Гол. причиною її було те, що після Люблінської унії, в умовах поль. культ., політ. й екон. експансії підривалася фактична можливість оформлення укр. Л. м. на основі живої мови, бо шляхта польонізувалася, а укр. міста втрачали своє значення й спроможність бути центрами нац. культ.-політ. життя. З другого боку, ідеологічний провід укр. спротиву перейшов у руки духівництва, що підносило саме ц.-слов. мову як носія старої, ще греко-візант. традиції. Рух за відродження й нормалізацію ц.-:слов. мови виявляється в опрацюванні граматик ц.-слов. мови (Острозька 1586, Л. Зизанія 1596, М. Смотрицького 1619 та ін.) і словників І(Л. Зизанія 1596, П. Беринди 1627, 1653 та ін.). Відбудувати чисту ц.-слов. мову не пощастило, і до неї ввійшли елементи довільні, як і окремі укр. (напр., у фонетиці вимова Ж, А як у, я, г як г, Ђ як і, невимовляння ъ, ъ). Об’єктивно, проти бажання учасників руху, цей тип мови, відриваючи літ. мову від нар. й перешкоджаючи секуляризації літ. мови, сприяв успіхам польонізації.
Та навіть у сфері писемного й офіц. вживання не пощастило втримати чистоту цієї мови хоч би в межах приписів M. Смотрицького, і в неї продирається багато елементів живої мови і зах. впливів, насамперед латинських і поль. Так витворюється на ц.-слов. основі такого типу літ. мова коз. держави 17 – поч. 18 вв., чий строкатий склад відповідав панівному стилеві доби – барокко. Ця мова культивується в проповіді, наук. літературі, красному письменстві (драма, вірші, повість), а з значно зменшеним ц.-слов. елементом і в діловій мові й приватному листуванні. Через штучний характер цієї мови тяжко говорити про її діялектну основу, хоч загалом півд. зах.-укр. елементи переважали над півн.-укр.
Занепад коз. держави після Полтавського бою 1709 р. підірвав нормальний розвиток цієї мови. Під впливом заходів рос. уряду (укази 1721, 1727, 1728, 1735, 1766, 1772 про цензурування мови укр. друків, русифікація освіти), а почасти з бажання певних прошарків коз. старшини й вищого правос. духовенства ствердити своє становище в Рос. Імперії, в обставинах занепаду стилю барокко й секуляризації культ. життя твори, писані літ. мовою 17 в., перестають появлятися друком. Л. м. України під рос. окупацією в другій пол. 18 в. фактично, стає рос. мова (пізні коз. хроніки, Сковорода, Капніст, “Історія Русов”).
Нар. мова в літературі в цей період допускалася в творах сатирично-гумористичного, рідше романсово-ліричного жанру, у згоді з теорією низького стилю в клясицизмі. Твори такого типу не підносилися до формування Л. м., а фіксували різні говірки (півн. у Некрашевича, полтавську у Котляревського, харківську в Квітки-Основ’яненка тощо). Нову настанову принесли ідеї романтизму, щр на Україні набрав виразного народницького забарвлення. Постає проблема поважної й повноцінної літератури на основі нар. мови (Шашкевич, Метлинський, Костомаров). Понад усну мову підносять інше джерело, теж узяте з уст народу, але більше зв’язане з іст. традицією – фолкльор. Остаточно закріплюється півд.-сх. основа літ. мови. Але цим спробам бракувало. історичности. Шевченко перший піднісся до розуміння синтетичности й соборности Л. м, як у розрізі іст. (використання архаїзмів, слов’янізмів тощо), так і в геогр. (використання приступних і відомих Шевченкові говірок), з врахуванням досвіду його полтавсько-харківських попередників. У відмінних пропорціях сполучав ці елементи і П. Куліш. Іст. і стилістична синтеза як суть мовної реформи лишилася незрозумілою сучасникам і ближчим наступникам Шевченка й Куліша, але широта геогр. синтези забезпечила новій Л. м. великий вплив. Ця засада лягла і в основу мовних прямувань діячів, об’єднаних навколо “Основи”, а пізніше визначила характер словника Б. Грінченка, що всупереч своєму позірно діялектному характерові відіграв велику ролю в нормалізації Л. м.
Новозформована Л. м. поширилася вже в часи “Основи” на наук. й публіцистичні жанри, але цьому розвиткові поклала край заборона друку укр. мовою, видана рос. урядом 1863. Перенесення вид. діяльнорти до Галичини спричинило й перенесення туди цього типу Л. м. і остаточно поклало там край традиції сер.-укр. Л. м., а згодом і спробам москвофілів запровадити рос. мову. У Галичині нова Л. м. зазнала помітних впливів місц. мови. В. Мова-Лиманський, О. Пчілка, практично також М. Старицький виступили прихильниками такої сх.-зах. синтези, пізніше цю лінію провадили М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко та ін., тоді як Б. Грінченко, А. Кримський, І. Нечуй-Левицький вважали за потрібне усунути зах. укр. впливи (особливо запальних форм дискусія набирала 1891 – 93 і 1907 – 12 рр.). Впливи півн. говірок не були такі помітні, але відбувалися через твори видатних письм., що походили з Чернігівщини (Куліш, Грінченко, Коцюбинський та ін.). Коли після знесення заборон у наслідок революції 1905 р. Л. м. “повернулася” на підрос. Україну, вона вже мала синтетичний характер, хоч її центр. укр. основа лишилася непорушною.
Творення укр. держави 1917 – 20, а пізніше політика українізації принесли, з одного боку, поширення Л. м. на всі сфери життя і всі жанри літератури в широкому сенсі слова, а з другого боку, поставили проблеми нормалізації й кодифікації Л. м. У нормалізації Л. м. виявилися дві течії. Етногр. школа мала пуристичний характер і хотіла взорувати Л. м. на нар. мові (Тимченко, Смеречинський, ранні праці Курило й Сімовича). Гору взяв напрям, очолюваний О. Синявським, що звертав увагу не лише на традиції, а й на тенденції розвитку мови. Синявський найбільше визначив норми Л. м. в правописі, ортоепії, морфології й синтаксі. У словнику цю працю виконував Академічний словник, що його від 1924 р. вийшло 6 випусків (А-П). Про термінологічну працю див. Термінологія.
Припинення українізації, розгром укр. нац.-культ. життя принесли з собою намагання сов. уряду обмежити вживання укр. Л. м. (цілковите виключення її з військ. життя, обмеження в техн. жанрах тощо), а з другого боку, намагання очистити Л. м. від европеїзмів, незнаних у рос. мові, і від зах.-укр. елементів, переорієнтувати її на сх.-укр. говірки і включення деяких суто рос. слів, форм і конструкцій. Правописи, граматики й словники 30-их рр. зайшли в цьому напрямі так далеко, що дещо з змін відкинено в правописі 1946 р. і в словнику (Рос.-укр.) 1948, але заг. напрям мовної політики не уляг змінам і досі, хоч у 50-их рр. були поодинокі висловлення критичного характеру в зв’язку з критикою словників або перекладами творів з чужих мов (Ю. Яновський, О. Кундзіч, М. Лукаш та ін.). Не зважаючи на цю політику, як також постійний вплив рос. мови, що в СССР є заг.-обов’язковою й гол. мовою, тоді як укр. мова допущена фактично лише в ролі регіональної “другої мови”, і досі в гол. зберігається заг. характер Л. м., як він був визначений Т. Шевченком і П. Кулішем, кодифікований Б. Грінченком, О. Синявським і Акад. словником, хоч і порушений у багатьох деталях.
Література: Старша література – див. ЕУ І, стор. 308 – 59; Левченко І. Нариси з історії укр. літ. мови першої пол. XIX ст. К. 1946; Митр. Іларіон. Історія укр. літ. мови. Вінніпег 1950; Чапленко В. Укр. літ. мова, її виникнення й розвиток (XVII ст. – 1917). Нью-Йорк 1955; Булаховський Л. Питання походження укр. мови. К. 1956; Shevelov G. L’ukrainien litteraire. Revue des études slaves. Париж 1956; Lehr-Spławiński T., Zwoliński P., Hrabec S. Dzieje języka ukraińskiego w zarysie. B. 1956. Плющ П. Нариси з історії укр. літ. мови. К. 1958; Білодід І., ред. Курс історії укр. літ. мови, І – II. К. 1958 – 61; Тимошенко П. Хрестоматія матеріялів з історії укр. літ. мови, І – II. К. 1959 – 61; Шевельов Ю. Чернігівщина в формуванні нової укр. літ. мови. ЗНТШ, 169. Париж – Нью-Йорк 1961.