Повернення з Інкани – ОЛЕКСАНДР ТЕСЛЕНКО
Олександр Тесленко
Повернення з Інкани
———–
Тесленко Олександр Костянтинович
Дьондюранг: Науково-фантастичні оповідання та повісті
К.: Веселка, 1987
Оповідання вперше опубліковане в журналі “Знання та праця” в 1977
———–
Він летів назустріч ночі. Летів на ту половину планети, котру ще не освітили промені чергової ракети-сонця.
Довкола Чапола вже збиралися сутінки, а він поспішав до невеликого лісового озерця. Саме воно чомусь найбільше нагадувало йому про Землю. Особливо останнім часом, коли на нього находила нудьга. Він і сам не міг пояснити собі, що ж, власне, трапилось.
Летів над лісом, який усе темнішав. Далеко ліворуч світився вогнями велетенський пунктир магістралі до міста Свіба, названого на честь першого поселенця Інкани.
Чапол побачив унизу відображення зірок на тихому плесі води і почав швидко знижуватись. Опустився на знайомий піщаний берег. Вихопив променем ліхтаря кружало прибережного лісу. Потім відчепив заплічного гравітоангуляра. Деякий час сидів на великому холодному камені серед пітьми. Згодом, не поспішаючи, приніс трохи сухих дров, склав їх на березі, клацнув запальничкою. Полум’я швидко перехоплювалось з гілки на гілку. Розгорілося багаття. Сидів, слухав, як потріскують дрова, а думками був на Землі. Згадував уже вкотре той рік, той день, ту мить, коли мати погодилась переселитись до нього на Інкану. Погодилась, бо крім нього, Івана Чапола, в неї не було вже нікого на Землі. Полетіла до сина, до голови Інканського проектно-конструкторського інституту метагалактичних синтезів, до творця 142-го метакаскаду.
Світало. Ракета-сонце повільно піднімалася над обрієм. Чапол зустрічав ранок.
– Добридень,- раптом почулося в нього за спиною.
Чапол відповів на привітання не обертаючись і почув знову:
– Пробачте, я розумію, що ви не потребуєте мого товариства, але ваша зажура змусила мене зупинитися. Я давно спостерігаю за вами, та ви мене не помічаєте чи не хочете помітити.
Чапол обернувся і побачив позад себе худорлявого чоловіка, що тримав за кермо полідікролового надувного велоспіда.
– Хто ви? – тихо запитав Чапол.
– Я? – ніяково перепитав той.- Біокібер Дьондюраг.
– Ви біокібер? – чомусь здивувався Чапол.
– Так,- якось винувато знизав плечима.- А ви хто?
– В цю мить я – лише втомлена людина, яка думає про Землю за п’ятсот двадцять сім мільйонів кілометрів від неї.
– Я ще ніколи не бачив Землі.
– Для вас Земля поняття чисто раціональне,- сумно усміхнувся Чапол.- Сідайте.
– Дякую…- Дьондюраг сів.- Але я дуже хотів би побачити її, планету людей.- Кібер замислився, ніби шукаючи потрібне слово, заплющив очі і довго сидів нерухомо, потім несподівано прошепотів: – Нарешті!
– Що ви сказали?
– Нарешті… Щойно відновилася циркуляція біоплазми в лівій гемісфері центрального аналізатора, і мені відразу стало так легко, аж млосно.- Кібер глибоко вдихнув лісового повітря і надовго затримав у грудях.- Ліс впливає на мене благотворно. Ніщо не лікує краще.
– Розкажіть про себе,- Чапола зацікавив несподіваний гість, що виринув з лісової пітьми.
– Я науковий консультант Ніколіана Бера.
– Ви з дослідного центру проблем довголіття?
– Так… Мені дали двадцять годин для відпочинку та профілактичного ремонту. Я був дуже втомлений кількаденною роботою і ледь не спричинився до аварії… Тож мені дали можливість відпочити і підлікуватися… Я вирішив поїхати до лісу…
Чапол уважно дивився на Дьондюрага.
– Пробачте,- мовив кібер, споважнівши.- Я дуже балакучий. Але, розумієте, відновилася циркуляція біоплазми. Я радий, що нічого серйозного немає, що мене не демонтують.
– Ваше ім’я Дьондюраг, ви казали? Я не помилився?
– Так, за паспортом я Дьондюраг… Хоча більшість моїх друзів добавляють літеру “н”… Дьондюранг… Друзям видається, що так звучить милозвучніше й серйозніше, а я не заперечую…
– А чи знаєте ви, що означає ваше ім’я?
– Так. Безумовно. Я знаю все, що мене стосується. Дьондюрагом називали колись квітку з родини лілійних. Цю рослину називають ще конвалією або ж маївкою… Ви мені нагадали. Спасибі. Я мушу поспішати.- Кібер підвівся, підняв з трави свого велоспіда.- Я ще мушу знайти траву…- поглянув на годинник.- Вона розквітає за двадцять хвилин на галявині з живим піском. Останнім часом я вподобав трави, вони гарно стимулюють системи регуляції.
– А де та галявина? – Чапол помітно хвилювався.- Справа в тому, що… Ви запитували мене, хто я… Чапол… Колись давно я мав честь і радість бути творцем… Одне слово, галявини з живим піском мною не були передбачені…
– То ви – сам Чапол? – ще більше споважнів Дьондюраг.- Галявина з живим піском – дуже цікава місцина. Он вона. Бачите? – він показав рукою.- Там перетинаються один раз на сім вікор поле первинної біоплазми і поле Аркону.
– А який він, живий пісок? – голос Чапола затремтів.
– Дуже схожий на звичайний. Але кожна піщинка… Я не знаю, як сказати, аби ви відразу все зрозуміли. Це важко передати словами. До того ж ви не кібер…
Чапол захотів піти на ту галявину разом з Дьондюрагом, але стримав себе, не зважився. Можливо, та галявина справді лише для них, для кіберів? Творець планети так і не спромігся більше на жодне слово.
– Живий пісок дуже схожий на звичайний,- повторив Дьондюраг.- Зрештою, будь-який пісок стає живим, якщо потрапляє в те місце, де перетинаються поля первинної біоплазми та Аркону.
Запанувала тиша.
– Пробачте, я не знав, що ви – сам Чапол. Ви сиділи такий сумний. Мені захотілось вас розважити.
Дьондюраг, не озираючись, поїхав у глиб лісу. Ця несподівана зустріч збентежила Чапола. Було дивно дізнатися про кіберів, що їздять до лісу по лікарську траву, про галявину з живим піском і про якесь поле Аркону. “Ось так завжди,- думалось йому.- Створене тобою починає існувати самостійно, аж стає незрозумілим для тебе…”
По-справжньому розвиднилось. Оранжеві відблиски штучного сонця грали на тремтливому плесі невеликого озера. Тихо шумів інканський ліс.
Чапол заплющив очі. Йому було погано, і він не міг придумати, що треба зробити для того, щоб стало добре. Повернутися на Землю? Але після стількох років розлуки Земля, певно, теж чужа й незрозуміла. І думка про те лякала.
Почувши гул гелікомобіля, Чапол зітхнув – сьогодні ж вихідний, тож не чекай тиші коло цього озерця.
– Ви не скажете, де тут суничні місця? – З блакитної кабіни гелікомобіля важко протиснув огрядне тіло усміхнений чоловік. Не чекаючи відповіді, глянув під ноги.- О, суничка! – Повільно нахилився, зірвав ягоду, поклав до рота і блаженно примружився. Потім подивився довкола, але не захотів відходити далеко від машини, знову сів до кабіни і поїхав далі.
Чапол закинув за плечі гравітоангуляр, увімкнув двигун і повільно знявся в повітря.
Його матері було тільки 167 років. Та коли він забрав її на Інкану, вона якось дуже швидко постаріла. Бавила малого Торика, а зараз вже й не справиться з бешкетником, не дасть йому ради. На Інкані все для неї було чуже: і прекрасні модерні будинки, і велетенські заводи-комбінати, і людське довголіття. Навіть син інколи видавався чужим. Дивилася, як приходив зі своїми товаришами, як вони схилялись над проектами, як вони захоплено дискутували про побут і клімат, про енергію Прея і про акселерацію, про виховання дітей і про вимоги енергетики, і розуміла, що вона в ті хвилини синові не потрібна, і не знала, чи настануть хвилини, коли вона буде потрібна. Невістка теж була підкреслено ввічлива, ніби з чужою. Навколо прекрасний, але чужий світ.
Приземлився Чапол на дитячому майданчику серед полідікролових моделей трансангулярів та високих інканських гірок.
Піднявшись на третій поверх, зайшов до помешкання. Торик лементував. Отже, мати вже прокинулась.
Чапол не любив вихідних. Поки був молодшим і енергійнішим, брав на вихідні літературу додому або ж їздив рибалити. Тоді спогади про далеку Землю були не такими болючими, без меланхолії. Тепер же вони просто нестерпні.
Зайшов до свого кабінету, сів у м’яке рожеве крісло. Ніби у напівсні долинали до нього крики Торика, музика від сусіда, зойки гелікомобілів за вікном. Дивився на химерну гілку з дерева, зламану біля його озерця. Та гілка другий рік стояла засохлою у вазі на шафі. Схожа на земні корали. Вигадки біологів спеціально для 142-го метакаскаду.
Двері до кімнати прочинилися, зайшла дружина, сіла біля Чапола.
– А знаєш, де я була вчора? В геронтологічному пансіонаті. Як там гарно! Я навіть не уявляла собі. Чудове архітектурне вирішення, мозаїка, сади, басейни, бібліотеки, комплекс лікувальної гімнастики, акваріуми, у величезних вольєрах земні птахи співають… Слухай, давай твою маму влаштуємо там? Я вже з нею говорила. Вона каже, що їй байдуже. Як ти скажеш, так і буде.
– Ти б не хотіла поселитися поближче до Землі? – тихо запитав, мов не чуючи сказаного.
Чапол дивився на красиве, ще не розчесане брунатне волосся дружини, на її груди, прикриті квітчастим свіцом, на пустотливі кутики уст, на щасливо безтурботні, самозакохані очі, хотів образитись за її егоїстичні балачки про пансіонат, але натомість подумав: “Яка вона гарна, молода квітка неземного світу”. Димниця народилася вже на Інкані.
– Я кажу абсолютно серйозно.
Дружина подивилася зверхньо і холодно.
– Ти як старий. Хочеш поближче до Землі.
– Шкода, що ти не розумієш. Але ти не винна.
– Ах, облиш. Пора тобі змінити програму,- розсміялася.
А Чапола гнітила думка, що він тепер сам дуже мало знає Землю. Навіть перестав читати часопис “Земля і люди”. Може, свідомо хотів знищити найменше зерно, що народжує спогади? Але ж коріння його спогадів – то і його коріння. “Я дуже хотів би побачити планету людей”,- сказав той кібер.
– А ти б хотіла побачити Землю? – запитав дружину.
– Я ніколи не полюбляла туризм, Чаполе. Ти знав про це, коли брав мене,- кокетливо звела брови.
Несподівано засвітився екран відеофону.
– Привіт, Чаполе! – усміхнулося чоловіче обличчя.- Вітаю чарівну дружину мого шефа! Що це ви такі сумні? Ніколи не здогадаєтесь, чого я подзвонив. Хм-м… Попрощатися. Я завтра лечу на Землю. Назавжди. Ви здивовані?
– Ні,- мовив Чапол.- Я здивувався тоді, коли ти вирішив залишитися на Інкані. Для такого закоренілого землянина, як ти, то був вчинок навіть дивний. Ти вже замовив місце в міжпланетному? Що думаєш робити на Землі?
– Місця в міжпланетному не проблема. А на Землі спершу відпочину трохи від загального благоденства, а потім… Може, приживуся, а, може, на Центурію потім махну… Там зараз роботи багато. Але летіти треба, Чаполе. Дуже вже часто Земля мені сниться. Хоч побачити ще раз мушу… У нас із нею, може, любов…
Екран згас.
До кімнати забіг Торик з великим дитячим когератом.
– Пах-пах-пах! – кричав, цілячись то в батька, то в матір.
Чапол дивився на сина. Думав про те, що житиме син тут на Інкані щасливо й безтурботно і, може, ніколи не побачить Землю, ніколи не снідатиме в студентській кав’ярні “Галактика”, не побачить могилу свого діда, не боятиметься смерті ще років триста. Від того син ставав ніби чужим. І раптом піймав себе на думці, що він сам може ніколи більше не побачити Землю і могилу свого батька… Буде жити в цьому чудесному і страшному світі, все життя приховуючи від дружини і сина свій біль. Підвівся й пішов до матері.
– Мамо,- мовив схвильовано.- Хочете полетіти на Землю?
Мати здивовано звела погляд, і Чаполу здавалося, що вона заплаче, але вона лише перепитала:
– Що, сину? В мене ж на Землі не лишилось нікого…
Чапол мовчав, не знаходячи сил дивитись матері в очі. На великий екран вікна проектувався гірський хребет, освітлений ранковим сонцем.
– А ти хіба летиш на Землю? – раптом запитала.- То візьми мене з собою. Ще хоч раз… подивитися…
Чапол заплющив очі, бо не хотів, щоб мати бачила його сльози.
– Ми полетимо сьогодні ж, мамо. Добре?
– Добре, сину.
Ця думка прийшла несподівано, як сльози. Враз відчув себе щасливим, мов збудився від довгого сну і позбувся давнього, до кінця не усвідомленого сорому.
– Збирайтесь, мамо,- сказав лагідно.
Повернувся до Димниці. Довго не знав, що сказати. Дружина сиділа за столом.
– Я з мамою хочу злітати на Землю. Чуєш?
– Не знаєш, де подіти себе на вихідні?
– Ти з Ториком не хочеш полетіти з нами?
– Навіщо мучити дитину? Цей час можна провести значно розумніше.
– Ми летимо за кілька годин,- сказав стримано.- Якщо мене довго не буде, хай керування інститутом бере на себе Орн. Матеріальний баланс синтезу орбітона лежить у шухляді мого робочого столу. Креслення теж давно всі готові. От і все. Не забудеш переказати?
– Не забуду,- безтурботно усміхнулася.- А ти що, можеш затриматися?
Чапол нічого не відповів. Підійшов, сів поруч і раптом, несподівано для самого себе, міцно обняв Димницю, поцілував її так, як колись у часи їхньої подружньої юності.
– Що з тобою? – прошепотіла схвильовано.
Чапол на якусь мить навіть запитав сам у себе: навіщо він летить на Землю?
Торик, зачинившись в кімнаті, стріляв уявних електронних кицьок.
– Синочку, я з бабусею лечу на Землю.
– Добре, лети, я чую. Пах-пах-пах! – Він так і не відчинив дверей, щоб попрощатись.
А коли сіли в крісла міжпланетного, мати перепитала:
– На Землю, синку?
Запрацювали потужні анігілятори. Чапол дивився в ілюмінатор, як меншають споруди космопорту під ними, читав геометрію кварталів. Серед виробничих корпусів побачив і свій інститут. Інкана меншала, перетворювалась на жовто-зелену кулю, і можна було вже тільки уявити, що на тій кульці живуть люди. Там лишилися його Димниця і Торик. Двоє щасливих жителів неземного світу.
– Мамо, подивіться. Непогана планетка вийшла. Правда? І то я її придумав.
– Ти в мене розумник, синку.
Сиділи у м’яких кріслах принишклі й схвильовані, мов зустрілись після довгої розлуки.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)