Повчальні та пізнавальні казки для дорослих – Володимир Ейсмонт
Про Трясцю
Пізнавальна казка
У одному звичайному українському селі завелася була Трясця. Така собі Трясця. Не знаю навіть яка, бо ніколи не бачив, а брехати не хочу. Якась така… Ні, не знаю. Знаю тільки, що Трясця – це щось таке, що все навколо їсть та хапає і забирає.
Залізе тихесенько у чиюсь хату і сидить собі нишком за комином. Або під столом. Або у миснику. Або під лавою. Одним словом, десь нишком сидить. Щоб ніхто не чув, не знав і не здогадувався. Сидить ото так і слухає, про що воно в хаті робиться, та про що в ній люди гомонять.
Оно біля печі порається господиня та все бурмоче сердито:
– І де той Степан (це так чоловіка її звати) досі ото лазить? Де його носить? Знов, мабуть, нализався, трясця б його взяла…
Це вже й не чекай, добродійко, свого бгасловенного додому. Бо Трясця така, що зівати не буде і двічі повторювати їй не треба. Вже того бідолашного Степана “взяла”. Забрала. І добре, як додому, у хату, приведе. А то кине десь під тином і буде сердешний там лежати, доки жінка не знайде та лагідно під крильце взявши, в кубельце рідне приведе.
Йой! А що то воно гуркотить біля печі? То повернувся напідпитку чоловік (вже не Степан, а інший, бо Степан теперки під тином п’яний спить) до хати та шукає, щоби його попоїсти?
– Куди жінка той борщ запхнула? І де вона його поставила, трясцяб його з’їла!
Еге! То вже й не шукай, чоловіче добрий, того борщу. Бо з’їла його Трясця, ще й казанок облизала. Адже ви вже знаєте – Трясця така, що гав ловити не любить і двічі їй повторювати не треба.
Навзаєм!
Повчальна казка
Одного разу Бог, наслухашись людських молитов, сидів собі на хмаринці і задумі дивився на Землю. Сидів отак та й подумав собі, як воно часто люди у своїх розмовах, зовсім не надаючи значення змісту своїх слів, зичать один одному добра чи здоров’я, зла чи нестатків.
Аж ось побачив Бог, як ідуть один назустріч іншому двоє чоловіків. А ну ж бо, подумав Господь, зроблю я все, що вони один одному побажають, що з того вийде?
А тим часом чоловіки підійшли один до одного і познімали шапки.
– Доброго дня вам, пане Василю!
– Доброго здоров’я, пане Петре!
У той самий мент сонечко вигулькнуло з-за хмари, а у пана Петра перестало колоти в попереку.
– Добрий ви чоловік, пане Василю, дай Боже вам щастя, – мовив пан Петро.
– Навзаєм, пане Петре, навзаєм…
О-о-о! Серця обох панів враз наповнилися чимос досі невідомим і чомусь так захотілося сказати щось приємне співбесіднику.
– Дай Боже, щоб вам, пане Петре, добре пшениця родила, та щоб добро в коморі не переводилося!
– І вам того ж, пане Василю, навзаєм!
Певне, ці два добродії застрибали були б на місці з радощів, якби опинилися зараз з якоїсь причини на своїх полях або в коморах.
– Хай будуть здорові і ваша дружина, і ваші діточки!
– Навзаєм, пане Петре, навзаєм!
– Щоб вас завше громада поважала, а у ваших ворогів хай би й руки повсихали!
– Навзаєм…
І обом ураз всохли руки.
Чому киця гавкає?
Повчальна казка
У малого Петрика була бабуся, яка жила в селі.
А у бабусі була кішка, яка жила на горищі бабусиної хати.
Як і всі порядні тато й мама, Петрикові батькі влітку відвозили онука до бабусі. І Петрик майже все літо проводив у затишній бабусиній хаті, на великому бабусиному подвір’ї та в чепурному бабусиному садку.
Треба сказати, що Петрика багато що в тій хаті, на тому подвір’ї та в тому садку дивувало. А коли дивувало, він про все розпитував бабусю і та розповідала.
Але одного бабуся пояснити не могла.
– Бабуню! – смикав малий Петрик бабусю за спідницю.
– Га? – казала бубуся, витираючи маленького, з обпаленими боками, чавунчика.
– А як каже собачка?
– Та чи ти не знаєш?!
– Та як?
– Та “гав-гав”.
– Тобто, гавкає?
– Еге ж.
– Бабуню! – знову смикає Петрик бабусю за спідницю.
– Га? – знову каже бабуся, обтираючи тарілки та виставляючи їх рівними рядами у миснику.
– А як каже киця?
– Та відчепися!
– Бабуню! – Петрик починає кривити губки.
– Та “няв-няв”.
– Тобто, нявчить? – радіє Петрик.
– Еге ж. Нявчить.
– Тоді чому ви кажете нашій киці: “Не гавкай!”?!
Бабуся розпачливо стинула плечима і відійшла до печі, садити пиріжки. А Петрикове запитання залишилося без відповіді.
Взимку, коли Петрик, зрозуміло, вже жив з татом і мамою, прийшло свято. До свята цього Петрик готувався завчасно. Ще в садочку вихователька розповіла, що свято це незвичайне, бо напередодні слухняні дітки, лягаючи спати, звертаються до Святого Миколая з проханнями про подарунки, або замовляють найпотаємніші бажання.
Петрик був слухняним хлопчиком. А тому весь день думав, про що попросить Святого Миколая. Увечері, коли тато й мама вклали його в ліжечко і поцілували у щічки, він нарешті придумав.
– У бабусі у господарстві не все гаразд, – прошепотів він, – киця нявчить, а бабуся каже, щоб вона не гавкала. Святий Миколає, не неси мені подарунків. Зроби краще так, щоб у бабусинім дворі все було до ладу. Якщо бабуся каже, що киця гавкає, то нехай вона гавкає, – Петрик солодко позіхнув і заснув сном праведника.
Наступного дня тато і мама одержали телеграму від бабусиної сусідки. “Мама в лікарні, у неї інфаркт”.
Ось така повчальна казка. Що тут повчального? Завжди пояснюйте діткам, чому кажете киці “не гавкай”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)