ПОТАЄМНЕ БАЖАННЯ – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
ПОТАЄМНЕ БАЖАННЯ
День був тихий і хмарний. Якраз підходящий для того, аби старі приятелі могли зустрітися і погомоніти.
Непосидющий Даваня, як завжди, дзигою крутився на прибережному корчі. Він не відводив захопленого погляду від Барбули. Ще б пак – далеко не кожному доводилося бачити господаря підводних глибин, котрий, мов хлопчисько, гасав би на суходолі.
– Оце так-так! – вигукував Даваня.- От дає! Куди моїм зайцям до нього!
Втішений такою похвалою, Барбула припустив ще швидше.
– А ти чого мовчиш?- повернувся Даваня до Бухтика, котрий з сумним виглядом сидів поруч.- Що нового у санаторії?
– Та-а… Все гаразд.
– Як там Вітько, мій знайомий, поживає? Мабуть, ще й досі вовки сняться? Гай-гай, хотілося б знову зустрітися з ним, та все часу не виберу.
– Непогано поживає,- знехотя відказав Бухтик.
Даваня пильно подивився на нього. Сьогодні ти якийсь не такий, як завжди. Трапилося щось? Поки що ні. Та незабаром трапиться.
– А що саме? – насторожився лісовик.
– Незабаром за Вітьком і Сергійком приїдуть батьки. Вони хочуть забрати їх додому.
Даваня на хвилину замислився. По тому вигукнув:
– Нехай лише спробують. Я їм такого туману в очі напущу – довіку до санаторію не доберуться!
– .Ні,- сумовито відказав Бухтик.- Батьки тут ні при чому. Хлопці самі хочуть додому…
Барбула врешті-решт втомився гасати на березі і шувбовснув у воду.
– Хух, ноги вже не тримають,- задоволене зазначив він і запитав у Давані:- Бачив, який молодецький вигляд у мене на суходолі?
– Вигляд у тебе молодецький,- згодився Даваня.-Та все ж молодцем більше є Бухтик. Ич, що вигадав!
І він обережно погладив скриньку своєю сухою долонькою.
– Молодець він молодець, та ще рано про це балакати,- заперечив Барбула.- От коли він зробить так, аби і я став видимим для дітей,- о, тоді він буде першим молодцем у затоні! Після мене, звісно.
– Батьку, я вже втомився від твоїх забаганок,- обізвався Бухтик.- Скільки можна! Я вже й забув, коли востаннє відвідав Сергійка!
– Ти вчора був у нього,- сказав Даваня.- Я з узлісся бачив, як ви з ним усілися під ялиною.
– Ич, він втомився! – і собі докинув Барбула.- А може, я теж втомився. Від чекання. Може, я теж хотів би показатися твоїм друзям! Може, я сам би з ними подружив!
Даваня жваво підстрибнув на своєму корчі.
– О, це було б чудово, коли б ти став видимим для них! Тоді б ми з тобою заявилися удвох до санаторію і влаштували б там такий спектакль! Я став би… О, я став би знову вовком, а ти – самим собою. Уявляєш, як би нам зраділи діти?
– Нір й як зраділи б,- погодився Барбула, пригадавши, я’ким красенем він був у дзеркалі.
І тут Давані прийшла в голову така думка, що він ледь не звалився з корча.
– Слухай! вигукнув він. А раптом ми їм сподобаємося так, що вони попрохають нас залишитися з ними назавжди! Може таке бути? Може. От я й думаю: ким би ми хотіли там стати? Я, наприклад, став би лісничим. А ти, Бухтику?
Бухтик розгубився. Зараз йому дуже кортіло збудувати підводного човна, аби показати своїм друзям, як чудово у них в затоні.
А може, краще винайти машину, яка б сама розчищала водорості?
Чи, мабуть, краще сидіти на березі і надувати для холопців рятівні кола. Сиди і надувай. Викупався – і знову надувай. А якщо…
– Не знаю, ким би я хотів стати,- щиро визнав він.
– Ех ти,- сказав Даваня.- Теж мені винахідник. У людей же стільки цікавого!
– Саме тому й не знаю,- відказав Бухтик.
– А я, мабуть, стану водогоном,- замріяно сказав Барбула.- Даватиму воду всім, кому вона потрібна.
– Ти хочеш сказати – слюсарем по ремонту водогону,-уточнив Бухтик.
– Ні,-заперечив Барбула.- Саме водогоном. Хто дає воду:
Слюсар чи водогін? Ага, мовчиш! То ж бо й воно. Даваня ще раз погладив скриньку з трубками.
– Чуєш, що батько каже? – запитав він.- Так що, Бухтику, не лінуйся. Думай, Бухтику, думай!