Посмішка кібера – ОЛЕКСАНДР ТЕСЛЕНКО

Олександр Тесленко

Посмішка кібера

———–

Тесленко Олександр Костянтинович

Дьондюранг: Науково-фантастичні оповідання та повісті

К.: Веселка, 1987

Оповідання вперше опубліковане в збірці Дозвольте народитися, Молодь, 1979

———–

На Землі була зима. Письменник Буркун зі своїм новим помічником ішов засніженою доріжкою обіч магістралі від космопорту.

– Може, таксі? – запитав Румеч. Він усміхався, але не від радості зустрічі з Землею і земним снігом, а від радості, що він, біокібер № 3942, нарешті вийшов з конвейєра комбінату і почав самостійне існування. Йому випала доля бути консультантом письменника.

– Після сорока дев’яти годин польоту варто кілька кілометрів пройти пішки. Чи не так?

– Мені байдуже. Я можу і пішки,- мовив кібер.- Давайте валізу. Ми йдемо до готелю?

– Так. Бачиш ту високу споруду серед будинків нового району?

Буркун повернувся з творчого відрядження. Був на Інкані, на штучній планеті в астероїдному поясі Сонячної системи. Цілий місяць збирав матеріали для нового роману. Давно хотів написати книгу про людей і кіберів, про силу людського розуму. Особливо тішило Буркуна, що на Інканському комбінаті біокібернетики до нього поставились не просто прихильно, а по-товариськи. Розказали багато і багато показали. А керівник комбінату Сфагнум, коли вони прощалися, зробив дуже дорогий для нього подарунок – дав призначення одному зі своїх новітніх біокіберів на роботу в ролі консультанта.

– Ось вона яка, Земля,- мовив Румеч.- Я такою її й уявляв.

– Зараз у нас тут зима. Тобі не холодно?

– Даруйте, хіба це холодно? Ви не знаєте, що я відчував у камері біосублімації,- Румеч розсміявся.- Отоді було справді холодно.

– Я так і почну нову книгу,- вигукнув Буркун.- Твоїми словами! “Даруйте, хіба це холодно?” Як ти гадаєш?

– Не поспішайте. Я не можу так відразу. Адже я навіть не знаю, про що буде йти мова у вашій новій книзі. Ми з вами повинні спочатку все добре обмізкувати. А тоді вже самі прийдуть і слова для початку.

Шум космопорту залишався все далі і далі позаду. Вони звернули стежкою ліворуч, подалі від магістралі, вийшли на стару вулицю, де, мов гриби, стояли невеликі хати під рожевими пластиконовими дахами.

– Мені видається, що це древні споруди,- мовив кібер.

– Так, це вже історія. Важко навіть сказати, скільки років цим хатинам.

Ішли повз низенькі паркани, повз білі, засніжені дерева у садках, повз людей на подвір’ях, дитячий галас, сміх і сніжки.

І раптом Румеч поклав руку письменникові на плече.

– Як гадаєте, чому вона плаче? – І показав поглядом на одне подвір’я, де стара жінка з великою дерев’яною лопатою в руках повільно відкидала сніг від порога до хвіртки.

– Хіба вона плаче?

– Так, я навіть бачу сльози.

– Минулого року Андреш видав новий роман “Творення легенди”,- розважливо почав Буркун.- То в цьому романі є подібний образ – стара жінка відкидає лопатою сніг і плаче за весняними роками своєї юності…

Румеч стояв, напружено дивлячись на жінку.

– Чому вона плаче?

– Звідки я знаю… Певно, у неї якась неприємність…

– Ходімте до неї,- трохи несміливо мовив кібер.

Буркун вважав недоцільним таке бажання кібера. Йому хотілося просто іти цією старою засніженою вулицею, глибоко вдихати морозяне повітря, думати про перші рядки нової книги, насолоджуючись зустріччю з Землею.

– Ти мов дитина,- сказав Румечу.- Такий вразливий.

Вони зробили кілька кроків до хатини і зупинилися.

– Вам квартиранти не потрібні? – весело озвався до старої кібер.

Жінка підвела погляд, подивилася на них, але нічого не відповіла.

– Як це розуміти? – майже вигукнув Буркун.- Чи не забагато ти дозволяєш собі з самого початку? Ти навіть не запитав моєї думки!

– Мені видалось, що ви цього хочете. Хіба вам не байдуже, де заночувати? – Румеч був щиро здивований.- Адже в готелі на вас також ніхто не чекає, ви казали. А було б приємно зарадити її сльозам… А для вас це нові враження – ніч у старовинній оселі. Ви ночували колись у таких хатинах?

– Я народився в такій,- сердито кинув Буркун.- Бачу, митиму з тобою клопіт.

– Даруйте, але ж вона плаче.

– Роби, як знаєш.- Буркун знову не зміг знайти потрібних слів.

– То як? Не потрібні квартиранти?

– Заходьте, коли хочете.- Стара спробувала непомітно витерти сльози.

Румеч переступив просто через низький парканчик, бо за глибоким снігом прочинити хвіртку було неможливо. Слідом за ним незадоволено пішов Буркун.

– Заходьте, заходьте.- Стара спробувала посміхнутися, застромила лопату в сніг і, відчувши німе запитання в погляді Румеча, сказала: – Стара вже, то й плачу. Ви не зважайте. А що це вам захотілося до мене? – зацікавлено запитала.

Після того, як Румеч побачив посмішку на вустах старої, він вже був ладен продовжувати шлях до готелю. Та й відповідь жінки його вдовольнила – “стара вже, то й плачу”.

– А ми й самі не знаємо, чого до вашої хати захотілося… Може, тому, що ось він у такій хатині народився, а ви нагадали йому матір.

Буркун сердито поглянув на кібера. Румеч тримав себе занадто самостійно і незалежно. Але Буркун дивився на стару і відчував, що вона й справді схожа на його матір.

– Вибачайте, ми, певно, справді підемо до готелю, щоб не завдавати вам клопоту. У вас, мабуть, велика родина…

– Ні, я сама живу,- винувато мовила жінка.- Заходьте до хати.

І вони пішли глибоким снігом, вибрались на п’ятачок біля порога, де стара вже відкинула сніг. Вона завела їх через веранду до великої кімнати, в якій майже нічого не було, лише два ліжка, стіл, велика шафа та телеінформатор.

– Обживайтесь. А я піду стежину до хвіртки прокидаю. А потім пообідаємо. Ви без мене можете заварити чай, там на веранді все є.

І повільно пішла собі знову на подвір’я.

Буркун якусь мить роздивлявся довкола, потім вийшов на веранду і ввімкнув стару калориферну пічку, на якій стояв чайник, повен води.

Було прохолодно. Через нещільно причинені двері знадвору залітали сніжинки, падали на підлогу білою смугою, мов промінь світла. Буркун підійшов до вікна і дивився на подвір’я, на засніжені яблуні, на сухорляву постать старої, що відкидала сніг.

– Треба працювати,- голосно мовив сам до себе, рішуче повернувся до кімнати, де Румеч, дитинно усміхаючись, роздивлявся старі фотографії на стіні над ліжками.- Треба працювати,- повторив до кібера, дістав з валізи свою портативну “Електронікс”,- Ось тобі машинка, ось три блоки пам’яті. У них матеріал для нового роману. Ось загальний план композиції,- він дістав з кишені записник.- Працюй.

– Ви подивіться, яке миле дитя,- сказав Румеч, мовби й не чув, що наказав йому Буркун.- Як гарно зроблені фотографії, така приємна кольорова гама.

– Сідай працюй,- Буркуна почала дратувати поведінка кібера. З таким помічником напишеш менше, ніж без нього.

– Чому ви так поспішаєте? Ну, напишемо ми з вами зараз новий роман. І що? Почнемо писати інший? Стара відкидає сніг, а ми навіть не знаємо, як її звати,- мовив докірливо.- Чому ви такий? Я не можу вас зрозуміти.

Щось заперечити було важко. Буркуну навіть стало трохи соромно, але роздратування на кібера переросло у відкритий гнів.

– Чому такий? Тому, що я пообіцяв видавництву “Земля”, що за півроку рукопис лежатиме у них на столі. А ще не написано жодного рядка! – майже крикнув.- А ти вигадуєш для мене пригоди. Я невдоволений тобою! Тобі там не забули якого блока вставити?

– Даремно ви так… Які ж бо ви, люди, невитримані. Бачу, доведеться і справді сідати за машинку. Але прошу вас на майбутнє утримуватись від образ… Ви зараз просто стомлені довгою дорогою… Але якщо ми не знайдемо спільної мови, ніщо не втримає мене. Я повернуся назад на комбінат. Ви мене розумієте? А зараз ідіть на веранду. Стара жінка просила заварити чай. Я ж буду працювати.- І сів до портативної “Електронікс”.

Вода в чайнику вже закипіла. Буркун не кваплячись засипав зілля, сів на низького ослона, чекав, доки настоїться напій.

Почув, як у кімнаті запрацювала машинка. Він навіть уявити не міг, що його “Електронікс” здатна друкувати з такою швидкістю. Він взяв зі столу шматочок цукру, вкинув у рот, став смоктати. Потім дістав свою улюблену лавандову сигарету, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся димом.

За кілька хвилин з кімнати вийшов Румеч, простягнув йому пачку паперів.

– Ось перший розділ вашого роману… Один з можливих варіантів. Ознайомтесь, а я вийду погомоніти зі старою.

І він швидко вийшов, рипнувши старезними дверима на веранді.

Буркун насторожено почав читати, але після перших речень його захопив твір, влучні порівняння, барвиста мова. Втративши відчуття часу, він не почув, як Румеч зайшов до кімнати, і лише голос примусив його відірватися од рукопису.

– Ходімте зі мною,- сказав Румеч.- Така зима надворі. О, яка зима! Мені у вас подобається. На Інкані подібного нічого не буває. Сніг такий крихкий і чистий. Ходімте… Нашу стару звати Журавиною. Вона відмовилась від моєї допомоги, сказала, що сама ще при силі відкидати сніг… Вона вже третій тиждень чекає прильоту свого сина, біолога Астрагала, професійного космодослідника. Він брав участь в роботі експедиції “Центурія-7”. А її чоловік був лікарем і загинув під час боротьби з останньою епідемією спарасису на Марсі… Бачите, скільки цікавого я дізнався за сім хвилин і дванадцять секунд. Ходімте до Журавини!

– Чекай,- розчулено мовив Буркун.- Я хочу дочитати. Ти просто чудо. Румечу, так прекрасно написати… Так прекрасно написати!

– Облиште,- кібер підкинув течку аркушів до стелі, і вони розлетілись, мов листя з дерева По всій кімнаті.- Я напишу вам інше. Облиште. Щойно промінь сонця, промінь справжнього сонця пробив хмари. Я ще не бачив такої краси. Ходімте.

– Ти прекрасно пишеш. Я в захопленні.- Буркун дивився на аркуші, розкидані по долівці.

– Це не я. Це ви пишете,- заперечив Румеч.- Я лише висловив вашу думку. Звичайне ремесло, якого мене навчено на комбінаті. Головне, аби було що сказати. Чи не так? А всі думки ваші.

– Боюся, що це не так. Ось, наприклад, оця фраза на початку про…

– Облиште це все. Ходімте на подвір’я. Там сніг, там стара Журавина чекає сина і робить доріжку для нього від порога до хвіртки, там промінь справжнього сонця пробив хмари, там думки народжуються самі…

Буркун не знав, що відповісти, як повестися. Ніби загіпнотизований, він підвівся і пішов на подвір’я.

З неба сипався сніг, густий, лапатий. Вони підійшли до Журавини і зупинилися. Стара облишила роботу, застромила лопату в сніг, обернулася.

– Цього року мені почало видаватися, що сніг засипле мене і мою хату. Погано одній жити. А ще цей сніг. Минулої зими присипав геть і вікна. А син прилітає так рідко і так ненадовго. Спасибі, що ви мою хату не минули. Бо одній погано… Зараз би заплющила очі, аби не бачити, як сиплеться цей осоружний сніг, і плакала б, якби не ви. А з вами він видається навіть красивим. Такий крихкий і чистий…

Румеч непомітно для старої підійшов до лопати, застромленої в глибокий сніг, взяв її і швидко проклав доріжку до самої хвіртки. Стара обернулась і побачила, що робота вже зроблена.

– Навіщо ви? – лагідно усміхнулася.- Я хотіла сама, своїми руками. Я ще при силі. Але спасибі.

І раптом Буркунові стало соромно. За все відразу. І навіть за свої вісім романів, що вийшли у видавництві “Земля”. А перед очима зорнув образ матері, і батька, і шлях від своєї хвіртки до свого порога. І, може, його мати сьогодні теж вийшла відкинути сніг. На Землі – не на Марсі чи на Інкані. Лиш десять хвилин льоту триангуляром.

– Ходімте до хати,- сказала Журавина.- Пообідаємо. Інформатора подивимось. Може, про сина щось скажуть…

На великому екрані славетна Ларта співала старий романс:

Вже відцвіла весільна свічка.

Вже відлетіли голоси

В далекий край твоєї віри,

Твоєї давньої краси.

Схили обличчя у долоні.

Хай прийде тиша в тихий дім.

Хай опадають давні болі

Снігами білої фати…

– А у вас дітки є? – запитала стара.

– Ні, я не одружений,- відповів Буркун і знову ще гостріше відчув сором за прожите життя.

Румеч зрозумів його стан і стримав посмішку, теплу і трохи зверхню – так уміли посміхатися тільки біокібери. Підвівся з-за столу.

– Ви побалакайте,- мовив ніби сам до себе.- Вам є про що балакати. А мені треба працювати,- і ввімкнув “Електронікс” на режим творчості.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Посмішка кібера – ОЛЕКСАНДР ТЕСЛЕНКО