Пошуки людиною сенсу життя у творах Платонова
Події повісті Платонова “Котлован”, написаної між груднем 1929 і квітнем 1930 року, переносять нас у драматичну пору індустріалізації, колективізації та перебудови села, безглуздостей і “перегинів” суспільної практики, насильства над народом і придушення особистості партійно-державною системою на рубежі 20 – 30-х років XX століття. Об’єктом зображення Платонова стало час краху колишніх основ життя.
Місцем дії Платонов зробив якийсь провінційне місто і його околиці, а також безіменну село з оточуючими її просторами. У зв’язку з цим в композиції повісті можна умовно виділити дві основні частини, що відтворюють різні просторові зони. Герої книги іноді переміщуються з міста в село і навпаки. Але в основному всі вони строго прикріплені до своїх “ділянкам”.
Виснажуючи себе до знемоги і отупіння, люди безперестанку риють, ніби хочуть “врятуватися навіки в прірви котловану”. У цьому виявляється перший парадокс відбувається: люди намагаються врятуватися там, куди можна тільки провалитися, – в прірви. Знесилені і втомлені будівельники, будують будинок для життя, падають на підлогу “як мертві” і лежать покотом. Кожен існує “без всякого надлишку життя”, всі “худі, як померлі”. Навпаки, замуровуючи померлу жінку у своєрідному кам’яному склепі, робочий Чиклин багатозначно вимовляє: “Мертві теж люди”. Тобто про мертвих говорять як про людей живих, а живі виявляються уподібнення мерцям.
Рано вранці люди знову починають, вимотуючи себе, рити слизьку глину, піднімати важкий грунт і довбати неподатливий камінь, щоб завтра знову робити ту ж роботу, забираючись все глибше в безодню величезного котловану.
У своїх мріях будівельники спрямовуються кудись високо в піднебессі, і їх гігантський “загальнопролетарського дім” починає нагадувати легендарну Вавілонську вежу.
Висота будинку-вежі і глибина котловану контрастують, як піднесене і нице, як уявне і реальне, тому що чим інтенсивніше будується “вежа”, тим глибше люди зариваються в глину і земну товщу, в “низову бідність землі”. Будівля над котлованом повинно “піднятися над всім садибним, дворовим містом” і передувати, до того ж, чергового гігантові: “інший інженер побудує в середині світу вежу, куди увійдуть на вічне, щасливе поселення трудящі всієї землі”. Пам’ятаючи про те, чим закінчилася історія вавилонян (“І розпорошив їх по всій землі, і вони перестали будувати місто”), читач вже розуміє всю марність зухвалих планів героїв і безперспективність їх будівництва. І бачить його нелюдяність, так як будівництво супроводжується загибеллю “малих одиничних будинків” в околицях, де зупиняється “дихання ісчахшіх людей забутого часу”.
А поки працю людей нескінченний, в ньому все більше утверджує себе потворне і абсурдне. Не випадково в центрі зображення виявляються безногий урод Жачев, картини бруду, злиднів, хвороб, каліцтва, хаосу. І чим більше в повісті йдеться про підйом вгору, тим більше люди опускаються вниз, задавлені деспотією плану, прискоренням темпів і бездушністю. І час, і простір “розсуваються” до нескінченності, стверджуючи уявлення про безцільності, бездумності твореного.
Абсурдність того, що відбувається особливо відчутна, коли ми дивимось на цю “велику стройку” очима мудрого і допитливого правдошукача Вощева, який сумнівається в необхідності подібного творення. Воно не вписується в Вощевський “план спільного життя”, суперечить “сенсу життя”, і герой, завжди не бажав підкорятися загальному бездушно-бюрократичному порядку і бездумної механізованої діяльності, не хоче бути “учасником божевільних обставин”. Противник будь-якого безпам’ятства (звідси його збиральництво різних предметів), безвісті і знеособленості, він добровільно спускається в котлован пекло і залишає його в ім’я пізнання нового пекла – корчиться в муках села, – тим самим пов’язуючи дві просторові сфери повісті.
У шаленому світі Вощев не тільки не знаходить істини, але і приходить до висновку, що тут взагалі зайві пошуки сенсу життя, якщо нею керують такі люди, як знеособлений Сафронов, тупий виконавець директив і ревний поборник генеральної лінії, або Пашкин, Силя навіть “забігти вперед головної лінії “; якщо свою непомірну жорстокість тут являють такі, як опустився Жачев або піднявся до бюрократичних верхів Козлов, кровожерний сільський “активіст” або зневірений землекоп Чиклин; якщо, нарешті, дівчинка Настя, отруєна отрутами ідеологізованою життя, єдина надія будівельників, заради якої вони “живуть взапас”, змушена грати не тільки “у мертвій входу”, але і в самому труні. У предмогільной обстановці вона живе, в ній вона і вмирає. Котлован, призначений для життя, стає могилою, і не тільки індивідуальної, але й братською, недарма будівельники сплять у гробах, реквізованих у селян сусіднього села. Безперспективність цього життя зовсім очевидна.
У сусідніх селах набирає темп колективізація, теж потворна і теж абсурдна. Загострюється битва “проти сільських пнів капіталізму”, ведуча до винищення селянства. Що відбувається на селі постає в трагікомічних картинах, що виникли через те, що “бідняцький шар села сумно занудьгував по колгоспу”. І щоб підсилити “жар від багаття класової боротьби”, активісти починають демонструвати свою ненависть.
Герої Платонова приходять до висновку некрасовских мужиків: для них теж немає щастя, вони “нещасні”, їм “нікуди жити”, бо “всередині всього світла туга”. Котловані життя захопила село так само, як місто і будівництво “загальнопролетарського дому”. Винесене в назву слово, об’єднуючи обидві частини розповіді, набуває зловісного значення. Реалізація ідеалу на практиці, його деформація перетворюють утопію в антиутопію.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)