Порівняльний аналіз природного і позитивного права
У праві з претензією на соціальну регуляцію склалися два напрямки: природне право і позитивне право.
Ідея природного права корениться в уявленні про єдність соціального і природного (природного) порядку. Світ представляється розумно влаштованим, досконалим, а суспільство розглядається як частина світу (природи). Оскільки людина і суспільство є частина цілого, то ціле (світ, природа, Бог) задає їх призначення, встановлює закони.
У Китаї вважалося, що імператор править тому, що “має мандат” Неба (Дао) на це правління. Близьким це світогляд був і для європейського Середньовіччя. Згідно середньовічним уявленням Бог створив світ. Що стосується сенсу людського буття, то він полягає в досягненні порятунку. Град земний повинен стати втіленням Граду Божого, бо порушення божественного призначення загрожує природними та соціальними колізіями.
На основі цих уявлень виникає концепція природного права, початок якій поклали софісти Стародавній Греції, а також Платон і Аристотель, що думали, що метою людського життя є реалізація людської природи, досягнення вищого блага (евдаймоніі). Правильною є лише те життя, яка реалізує призначення людини. Стало бути, людські закони мають бути “природними”, т. Е. Відповідати законам природи. Наприклад, сексуальні відносини в природі орієнтовані на відтворення потомства. Тому будь-яка форма сексуальних відносин, що виходить за межі цієї мети носить протиприродний характер і повинна бути засуджена.
Ідею природного права розвивали мислителі Стародавнього Риму, привносячи в неї імперативність повинності, стверджуючи принцип “Якщо не можна, але дуже хочеться, то все одно не можна”.
Систематичну форму концепція природного права знаходить у філософії Томи Аквінського (1225-1274), спрямованої на те, щоб зрозуміти божественний задум і діяти у відповідності з ним, орієнтуючись на взаємозв’язок і обумовленість вічного закону, природного закону, божественного закону і людського закону.
Вічний закон є вираз божественного розуму (зумовленості). Природний закон – це прояв вічного закону в усьому створеному світі. Божественний закон – це одкровення, дане людям через моралі в Старому і Новому Завітах. Людський закон – припис, прийняте людьми і призначене для людей у формі соціального регулятора, який передбачає міру примусу.
У XVII-XVIII ст. оформляється теорія природного права людей на життя, свободу і власність, даного ним за народженням. І якщо закони держави ігнорують це природне право, то вони є всім чим завгодно, але тільки не законами права. Теорія природного права мала значний вплив на формування ідеології американської та європейських революцій XVIII в.
Природне право (jus naturale) виходить з положення, що норми права спираються на загальнолюдські цінності і відрізняються абсолютною обов’язковістю. Вони вкорінені в світопорядку і в людській природі. Їх джерелом є гармонія світобудови. Характер їх безумовний, вони надані людині фактом його народження. Як вже було зазначено, до їх числа відносяться право на життя, на спілкування, на власність, на вільне волевиявлення і т. Д. Суб’єктом природного права виступає фізична особа. Сильну сторону природного права складають:
– Телеологічне (цілеспрямоване) подання про раціональне пристрої всесвіту, про наявність цілей в природі;
– Ідея єдності природного і соціального;
– Ідея нерозривності моралі і права, світопорядку та правопорядку.
Позитивне (позитивне) право (jus civile) – це продукт цивілізації, орієнтований на забезпечення правопорядку. Суб’єктом права виступають держава та юридичні особи. Норми позитивного права носять відносний і локальний характер. Вони змінюються в історичному часі і соціальному просторі. Юридичний позитивізм виникає як реакція на теорію природного права в умовах переходу від традиційного суспільства до індустріального. Його основоположники – Джеремі Бентам (1748-1832) і Джон Остін (1790-1859). Аналітичної юриспруденції вони протиставили нормативну юриспруденцію з орієнтацією на належне (обов’язковий) право, яке за допомогою закону виступає в якості примусової форми соціального контролю. Право через закон набуває санкціонований характер. Іншими словами, кожен вчинок має свою ціну. Якщо ти зробиш “це”, то ти заплатиш своєю власністю, свободою, життям. Щоб зняти абсолютне “якщо… то”, один з апологетів позитивного права Ханс Кельзен (1881-1973) провів межу між “карають” і “позбавляють” санкціями. Особливість позбавляє санкції полягає в праві держави не затверджувати угоду, якщо вона носить протиправний характер. (Наприклад, прямий або непрямий обман іншої сторони або держави.)
Позитивне право має на увазі покору фізичної особи узгодженої волі юридичної особи. Бажання (воління, бажання) поступається місцем боргом (зобов’язанням), не кажучи вже про те, що абсолютизується право суверена (юридичної особи), хоча воно зберігає свою невизначеність перед “обличчям” принципу конкретності істини. Не випадково у ХХ ст. концепція Дж. Остіна піддалася переосмислення з боку Г. Харта.
Г. Харт звернув увагу на істотну відмінність між ординарним поведінкою індивіда і виконанням ним соціальних норм. По-перше, коли ми маємо справу зі звичним поведінкою людей, це означає тільки те, що всі індивіди певної групи надходять приблизно однаково. І якщо хтось веде себе інакше, то зовсім не обов’язково, що за це він підлягає остракізму. По-друге, коли порушується норма, ми вважаємо, що у нас є законні підстави для критики “відступника”. По-третє, норма претендує на статус еталона поведінки. Все це породжує дві точки зору на норму права. Перша розглядає норми як зовнішнє, а друга – як внутрішнє спонукання. Але в кожному разі право розглядається як система правил соціальної регуляції.
Природне і позитивне право не виключають, а доповнюють один одного, бо право як інструмент соціальної регуляції передбачає: розуміння необхідності соціального порядку;
– впевненість у здатності забезпечити цей порядок;
– повага до авторитету влади;
– почуття відповідальності за свою поведінку;
– протистояння спокусі порушувати заборони.
Стабільний порядок забезпечується не страхом перед покаранням, а механізмом інверсії зовнішньої необхідності у внутрішнє спонукання.
Право, в якому виражена воля цивілізованого співтовариства до самозбереження, захищає, впорядковує і регулює життя людей. Воно забезпечує не тільки зобов’язання громадян, а й їх права, відстоюючи інтереси держави і громадянина, суспільства і особистості.
Право прокреслює демаркаційну лінію, що розмежовує цивілізованість і варварство, свободу і свавілля, належне і неприпустиме. Ця межа позначена в юридичних текстах. Норми права мають подвійну спрямованість. По-перше, вони змушують людей адаптувати вимоги соціальної системи; по-друге, вони блокують ту активність, яка носить деструктивний характер.
Право веде шляхом законослухняної поведінки тих, чиї орієнтири не суперечать нормам гуртожитки, тягне тих, хто чинить опір, і карає тих, хто підриває підвалини соціального порядку.
Правова воля вбирається в закони і забезпечується примусом. Здатність права захищати і зміцнювати порядок є умовою його дієздатності. Сила права примножується завдяки спадкоємності, а також його взаємозв’язкам і взаємодії з іншими соціальними регуляторами.
Як вже було зазначено, історично склалося два напрямки права, кожне з яких має свою специфіку і демонструє свої можливості. Все це змушує зробити порівняльний аналіз природного і позитивного права, розглянути їх потенціали і виявити можливі форми їх оптимального співвідношення, або взаємовиключення, або здійснення принципу додатковості.
– Природне право традиційно розглядається в якості похідною світопорядку в суспільстві, де космос знаходить форму номоса (закону). Позитивне сотворили люди певної спільноти, певного історичного часу і соціального простору. Норми позитивного права можуть не тільки не відповідати природному праву, а й суперечити йому.
– Через природне право індивід пов’язує своє існування з першооснову буття суспільства. Через позитивне право індивід пов’язує своє буття з функціями конкретних інститутів влади.
– Природне право виникає разом з паростками цивілізації, позитивне – з твердженням авторитету влади в особі держави.
– Природне право заявляє про себе в основному у формі звичаїв, через зміст етичних та релігійних вимог. Воно вербально. Що стосується позитивного права, то воно літерно і виражається в нормативних актах держави.
– Згідно природному праву право на життя, свободу, власність і справедливість дано людині від народження. Позитивне право вважає, що свобода людини і її права надаються державою. Держава дає, воно ж може і відняти.
– Природне право за обсягом більше позитивного. Його заснування – цінності, сформовані історичним досвідом усього людства. Позитивне право є атрибутом конкретного суспільства і тотожне чинному законодавству цього товариства.
– Природне право виправдано і етично, і релігійно. Позитивне спирається тільки на силу держави. Природне право вище закону, а позитивне право тотожне закону, а іноді і нижче його.
– Ціннісним критерієм природного права виступає справедливість, позитивного права – міра задоволення інтересів насамперед держави.
– Природне право – це частина цілого (світової культури). Позитивне право самодостатньо і автономно, незалежно від цієї цілісності. Воно є похідною локальної культури.
Модель природного права склалася вже в традиційному суспільстві, але як і модель позитивного права, оформилася лише в умовах новоєвропейської цивілізації. У міру утвердження авторитету влади в особі інституту держави позитивне право стає “дисциплінарної матрицею”, а природне право набуває статусу еталона як в очах громадськості, критично сприймає жорсткі рамки позитивного права, що спирається на силові санкції, так і в очах законодавців, які беруть чергові нормативні акти з оглядкою на природне право, враховуючи, що воно апелює до авторитету релігії, моралі, до громадської думки, авторитету світобудови.
Оскільки позитивне право є продуктом свідомого нормотворчості, то воно спирається на принципи етатистського патерналізму, секулярності, мінімуму моральності, соціального детермінізму.
– Принцип етатистського патерналізму увазі опікунські ставлення держави до права. Звідси випливають розхожі визначення: а) “право – воля держави, зведена в закон”; б) “право – система державних примусових засобів забезпечення соціального порядку”.
Але там, де основу права складає сила держави, можна отримати тільки концепцію легального деспотизму, пріоритету закону над правом. Право забезпечується силою держави, але основа права представлена узгодженої волею суспільства. В іншому випадку ми маємо все що завгодно, але тільки не право.
– Принцип секулярності. Позитивне право має виключно світський характер. На ділі це призводить до того, що, відвернувшись від релігії і від церкви, метафізики та етики, від інших соціальних регуляторів, позитивізм залишає людину наодинці з державою, свідомо виключаючи рівноправний діалог суб’єктів різних вагових категорій.
– Принцип мінімуму моральності припускає, що громадянин не буде порушувати своєю поведінкою норми моралі суспільства, але внутрішнє ставлення індивіда до цих норм не береться до уваги. З точки зору позитивного права правомірним і виправданим є тільки те, що служить інтересам держави. Частина зобов’язана прийняти правила цілого і слідувати цим правилам.
– Принцип соціального детермінізму передбачає, що індивід дорівнює особистості, а особистість є сукупність конкретних суспільних відносин конкретного суспільства. Тому індивід може затребувати свободу свого прояву тільки як усвідомлену необхідність. В силу жорсткої детермінованості (обумовленості) індивід виступає як добровільний або вимушений адаптантов конкретної соціальної системи.
Розрив між позитивним і природним правом призводить до трагічних непорозумінь, які іноді з’являються в шатах витончених парадоксів. Мова йде про відому римської формулою “Нехай загине світ, але торжествує право”, бо тут же виникає питання, кому буде служити право, якщо не буде миру з його цінностями життя людей і цінностями їх культури.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)