Поняття гуманізму і еволюція його змісту
У популярних сьогодні міркуваннях (і навіть прийняття рішень) про гуманізацію та гуманітаризацію освіти нерідко проступає змішання або неправильне вживання цих понять. Справа навіть не тільки в тому, як безглуздо виглядає популярна калька з європейських мов – “гуманітарна (humanitarian) допомогу”. Простіше і зрозуміліше було б говорити про гуманної допомоги (т. Е. Продиктованої гуманними міркуваннями, людинолюбством). З іншого боку, ще який може бути допомога – якщо це дійсно допомога, а не підтримка з корисливих міркувань (зброєю, лобіюванням і т. Д.)?
Для прояснення своєї позиції почнемо з самого очевидного – визначення поняття гуманізму. Походить від латинського humanus (людський, людяний), це поняття увійшло в побут в ранньому Відродженні, знаменуючи поворот до людини, цінності його творінь, людської особистості. Відкривши філософський словник (М., 1990), побачимо: “Гуманізм – це історично змінюється система поглядів, визнає цінність людини як особистості, його право на свободу, щастя, розвиток своїх здібностей, вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості бажаної і єдино виправданим нормою відносин між людьми “. Слова, виділені курсивом – єдине, але принципове додавання, яке автор даної книги дозволив собі. Воно підкреслює, що мова йде не про благих побажаннях, а про велінні часу, об’єктивно назревшем.
Осмислення проблеми людини – та відправна точка, відштовхуючись від якої і можна зрозуміти сутність змін, що відбуваються в навколишньому середовищі, суспільних відносинах, науці та освіті, всій культурі. Не дарма людина, її місце у всесвіті завжди були у фокусі будь-яких філософських і навіть релігійних вчень. “Хто ми, звідки ми, куди ми йдемо?” – Назва знаменитої картини Поля Гогена (1848-1903) зводить воєдино одвічні питання людського буття, співзвучні кантовским.
Числячи філософію “дозорним культури”, цікаво простежити тенденцію звернення до проблеми людини в самій тематиці всесвітніх філософських конгресів. Якщо в 1964 р (Дюссельдорф) вона формулювалася як “Проблема Всесвіту”, то в 1988 р (Брайтон) – “Людина та її цінності”; “Людство на його переломному етапі” постало на конгресі 1993 (Москва); девіз останнього, XX-го конгресу (Бостон, 98) нам вже відомий: “Пайдейя: філософія у вихованні людства (humanity)”. Використання поняття “humanity” не випадково: виховання людства в дусі людяності – ось нагальна задача сучасної культури, сучасної освіти.
Ще більш знаменні перетину смислів ми виявимо, якщо звернемося до початкового значення поняття humamitas, як воно вперше зустрічається у Цицерона (як і поняття cultura). У ренесансному осмисленні античності, як відомо, humanitas придбав сенс, близьке до грецької філантропії (любові до людей), зберігаючи його і донині. Безумовно, це так. Разом з тим сучасники самого Цицерона зближували humanitas скоріше з грецької пайдейе – в тих сенсах цього поняття, які вже відомі нашому читачеві (освіта, формування людської сутності).
Термін humanitas зустрічається майже у всіх трактатах великого оратора і філософа багатьох промовах і листах, що дозволяє провести досить надійну реконструкцію цього поняття (див.: Батлук О. В. Цицерон і філософія освіти в Стародавньому Римі // Питання філософії. 2000. № 2) . Вдається нарахувати до п’яти значень терміна humanitas. Основоположне з них – це освіта, освіченість, просвітництво. “Vir alla humanitate”, – говорить Цицерон про людину утвореному, а “Науки (мистецтва), просвітництво людини” – це humanitatis artibus. Humanitas має сенс також “інтелектуальної доблесті”, чесноти – в одному ряду з такими цінностями, як pietas (благочестя), fides (чесність), constantia (сталість), religio (шанування богів). Сюди ж можна з повним правом додати “добру прихильність до людям”, причому в цицероновской контексті – як до союзників, так і противнику (у тому числі на полі брані).
Цицерон постійно протиставляє humanitas і immanitas (дикість, нелюдяність), immanem (дике життя) і perpolitam humanitatem – життя, облагороджену впливом humanitas. Римський мислитель, оратор, педагог порівнює поле і душу – як перше, так і друга без обробки залишаються безплідними. Серед тих artes, doctrinaes, disciplinaes і studious, які спрямовані ad humanitatem, т. Е. До утворення людини як людини, особливо виділяється роль філософії як ars vitae (мистецтво життя). Філософія є та обробка душі (cultura autem animi philosophia est), яка викорінює пороки (extrahit vitia) і готує в душі грунт для благородних посівів (praeperat animos ad satus accipiendes). У трактаті “Про державу” Цицерон проводить думку, що “людьми є тільки ті, хто” оброблений науками, що відрізняють освіченої людини “(qui essent politi propriis humanitatis). У цьому вже прямо погоджуються humanitas як людяність і як освіченість.
Таким чином, тільки ті, хто досягли освіченості і мудрості (humanitas) у вивченні наук (насамперед філософії та риторики, по Цицерону), з їх допомогою обробив і свою душу (cultura animi) до ступеня моральної досконалості, навчилися доброзичливому, людяному ставленню до іншим людям – і в силу цього утворили з ними єдине людське суспільство (humanitas), можуть називатися людиною.
Головне призначення такого “філософсько-філологічного” освіти – випускати не обов’язково видатних філософів, але справжніх громадян. У тому ж трактаті наводяться слова філософа Ксенократа відповідали на питання, чому ж вчаться його учні: “Вони добровільно роблять те, до чого їх примушують закони”. Так що саме в античній пайдейе вперше чітко усвідомлюється, що до чесноти не можна примусити, але можна її виховати. А оскільки виховання чесноти означає насамперед відкриття власних почав досконалості, то система освіти, яку обгрунтовував у своїй філософії Цицерон, представляє передусім самоосвіта.
Настільки грунтовний екскурс у минуле мав на меті не просто прояснити сенс поняття humanitas, підкресливши ключову роль у ньому освіти. Цей екскурс дозволить показати в достатній мірі, наскільки далеко пішло з тих пір розвиток цивілізації і сполученої з такою цивілізацією філософії освіти, всієї його системи від гуманізації у всіх його сенсах.
Можна бачити, однак, що повернення, через своєрідне заперечення заперечення, найважливіших аспектів вихідного розуміння гуманізму стає буквально нагальною потребою нинішнього витка історії. Ця позиція була викладена в доповіді “Гуманізм: небезпечна ілюзія, відчайдушна віра чи веління часу?” На Бостонському конгресі.
Аналізу та обгрунтуванню різних аспектів гуманізуючого освіти будуть присвячені інші глави книги. Поки ж доречно знову звернутися до деяких понять.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)